Він барився в кабінеті і знову страхався походу «додому» — всього лишень на інший бік автомагістралі — в населені привидами минулого стіни, що й досі подекуди складалися з каміння, видобутого поміж бетонних руїн цивілізації, котра загинула тисячу вісімсот років тому. Перейти трасу — те саме, що перепливти еон. Тут, у корпусах з алюмінію та скла, він — технік у майстерні, де події — це явища, котрі належить спостерігати з метою дати відповідь на запитання «Як?», але не «Чому?». По цей бік дороги падіння Люцифера — всього лише висновок, видобутий із холодних цифр, цвірінькання лічильників радіації та раптового коливання стрілки сейсмографа. Та в старому абатстві він покидав бути техніком, там він — чернець Христа, буклегер і запам’ятовувач у громаді Лейбовіца. Там лунатиме запитання: «Навіщо, Господи, навіщо?» Але воно й так уже пролунало. На що абат сказав: «Приходь».

Джошуа потягнувся за своїм подорожнім клунком і вирушив на поклик начальника. Аби уникнути зустрічі з пані Ґральс, він скористався підземним переходом, адже не мав часу на приємну розмову зі старою біцефалічною пані[204], яка торгувала помідорами.

Греблю прорвало. Кількох мужніх голландських хлопчиків знесла несамовита повінь і вимила їх геть із Тексаркани в заміські резиденції. Там вони коментарів не давали. Решта залишалася на своїх місцях і вірнопіддано затикала нові пробоїни. Але всі навколо говорили про наявність деяких ізотопів у повітрі та на вулицях. Із газетних шпальт криком кричали заголовки: «УПАВ ЛЮЦИФЕР».

Міністр оборони (в бездоганному однострої та ідеальному гримі) незворушно зберігав самовладання і знову виступав перед журналістською братією; цього разу прес-конференцію транслювали по телебаченню в усій Християнській коаліції.

Репортерка: Ваша честь, ви маєте напрочуд спокійний вигляд, незважаючи на факти, перед лицем яких ми всі стали. Двічі порушувалося міжнародне право, в обох епізодах, згідно з угодою, можна говорити про акти агресії. Невже це анітрохи не бентежить воєнне відомство?

Міністр оборони: Мадам, ви всі добре знаєте, що в нас немає воєнного відомства, у нас — міністерство оборони. І наскільки мені відомо, міжнародне право було порушене лише раз. Ви би не хотіли мені повідомити про другий епізод?

Репортерка: А про який із них ви не в курсі? Про катастрофу Іту-Ван чи попереджувальний пуск над південними регіонами Тихого океану?

Міністр оборони (раптом набагато суворіше): Я впевнений, що репліка мадам не відображає її заколотницьких настроїв, але я схильний їй довіряти і з полегшенням можу констатувати, що обвинувачення азійської сторони є цілковито наклепницькими, адже так звана катастрофа Іту-Ван є наслідком випробування їхніх озброєнь, а не наших!

Репортерка: Якщо не довіряєте, то можете запроторити мене за ґрати Ставлячи запитання, я спиралася на нейтральне джерело інформації на Близькому Сході, згідно з яким катастрофа в Іту-Ван — наслідок азійських підземних випробувань, які проявилися на поверхні. Те саме джерело стверджує, що згадане випробування було зафіксоване нашими супутниками, й у відповідь на нього ви негайно відповіли попереджувальним пуском ракети із космосу. Заряд упав десь на південний схід від Нової Зеландії. Тепер же із ваших слів виходить, що катастрофа в Іту-Ван також справа наших рук?

Міністр оборони (з силуваною терплячістю): Я визнаю право журналістів на об’єктивність, та навіть саме припущення, що уряд Його Величності зумисне порушить...

Репортерка: Його Величності одинадцять років, і називати цей уряд його не тільки архаїка, а ще й вкрай безчесно. Дешевий викрутас! Спроба зняти з себе відповідальність і все заперечувати з власних...

Ведучий: Мадам, будь ласка, збавте тональність і тримайтеся в рамках..

Міністр оборони: Годі, годі. Мадам, якщо ви справді не можете обійтися без фантастичних обвинувачень, то я їх цілком заперечую. Ми не проводили жодних випробувань, що спричинили так звану катастрофу Іту-Ван. Так само в мене немає інформації і про жодні інші епізоди підриву ядерних боєзарядів, що відбулися на днях.

Репортерка: Дякую.

Ведучий: Мені здалося, слово хотів взяти редактор «Тексарканської зорі провидіння».

Редактор: Дякую. Ваша честь, я хотів би спитати, так що ж сталося в Іту-Ван?

Міністр оборони: Наших громадян у тому регіоні немає. Спостерігачів — також, відтоді, як ми розірвали дипломатичні відносини під час минулої глобальної кризи. Я можу покладатися винятково на непрямі свідчення та дещо суперечливі повідомлення з нейтральних країн.

Редактор: Це зрозуміло.

Міністр оборони: Гаразд. Наскільки можна виснувати: під землею здетонував приблизно мегатонний ядерний заряд, наслідки якого вийшли з-під контролю. Вочевидь, це були якісь випробування. Байдуже, збройні чи цивільні (спроба розвернути русло підземної ріки, як стверджують «нейтральні» азійські лімітрофи), вони все одно порушують закони. А тому суміжні країни готують протест у Світовому суді.

Редактор: Є ризик війни?

Міністр оборони: Ми її не передбачаємо. Але, як вам відомо, в разі потреби деякі підрозділи наших збройних сил підлягають призову на службу Світового суду для виконання його ухвал. Поки що це не на часі, але я не можу говорити від імені Суду.

Перший репортер: Але ж Азійська коаліція погрожувала негайно відповісти масованим ударом по наших космічних установках, якщо Суд не вживе проти нас заходів. Ану ж його ухвала затягнеться!

Міністр оборони: Поки що не звучало жодних ультиматумів. Наскільки я розумію, погрози лунають для вух внутрішнього споживача в Азії. Їм потрібно якось прикривати власні провали в Іту-Ван.

Репортерка: Як там сьогодні поживає ваша віра в материнські почуття, лорд Раґель?

Міністр оборони: Сподіваюся, матері довіряють мені настільки ж, наскільки я довіряю матерям.

Репортерка: Я певна, ви, як мінімум, на це заслуговуєте.

Прес-конференцію передавав кожен супутник-ретранслятор за 35 тисяч кілометрів від Землі, заливши більшу частину Західної півкулі мерехтливим УКХ-сигналом, який ніс інформацію тисячам людей, що завмерли біля електролюмінісцентних настінних екранів. Одним із тисяч був абат дом Церкі, який зараз вимкнув свій передавач та ходив, чекаючи на Джошуа, і намагався не думати. Але «не думати» не виходило.

Невже ми безпорадні? Невже приречені повторювати це знову й знову? Безальтернативно гратися у фенікса в цій нескінченній послідовності злетів і падінь! Ассирія, Вавилон, Єгипет, Греція, Карфаґен, Рим, імперії Карла Великого та Османа: стерті на порох та засіяні сіллю. Іспанія, Франція, Британія, Америка — спалені, забуті на століття. І знову, і знову, і знову.

Господи, невже ми приречені, прикуті до маятника власного божевільного годинника, не спроможні зупинити його махи?

Цього разу забуття буде довічним, додумалося йому.

Відчай негайно минув, коли брат Пат приніс йому другу телеграму. Абат розірвав конверт, зиркнув на неї і хіхікнув.

— Брате, а брат Джошуа ще не прийшов?

— Чекає за дверима, превелебний отче.

— Запроси його.

— Вітаю, брате. Замкни двері і ввімкни глушилку. Тепер читай.

Джошуа поглянув на телеграму.

— Відповідь із Нового Риму?

— Прийшла сьогодні вранці. Але спершу ввімкни глушилку. Нам треба дещо обговорити.

Джошуа зачинив двері і клацнув рубильником на стіні. Приховані динаміки слабко запищали, висловлюючи протест. А коли пищання припинилося, акустичні властивості кімнати раптом немовбито змінилися.

Дом Церкі помахав йому, вказуючи на крісло, де той мовчки прочитав телеграму.