— Кажу вам — буде війна, я в цьому не сумніваюся, — говорив посланець із Нового Риму. — Всі лареданські війська зараз на Рівнинах. Свій табір розбив Шалений Ведмідь. Зараз там, у стилі кочовиків, повсюди тривають битви між кіннотниками. Але з півдня Ларедо вже загрожує Чіуауа, а Ганнеґан ладнається відправити армію Тексаркани до Ріо-Ґранде, де «помагатиме боронити» кордон. Звісно ж, за цілковитої згоди лареданців.

— Король Ґоральді геть вижив із розуму! — промовив дом Пауло. — Хіба його не попереджали про підступність Ганнеґана?

— Дипломатична служба Ватикану поважає державні секрети, якщо випадково про них дізнається, — посміхнувся посланець. — Аби вберегтися від звинувачень у шпигунстві, ми обачні...

— То його попереджали чи ні? — наполегливо повторив запитання абат.

— Аякже! Ґоральді заявив, що папський легат йому бреше. Обвинуватив Церкву у розпалюванні чвар поміж союзників Пакту Священної Кари, у спробі посилити минущу владу Папи. Цей слабоумний навіть повідомив Ганнеґанові про застереження легата.

Дом Пауло скривився та присвиснув.

— І як вчинив Ганнеґан?

Посланець відповів не одразу.

— Мабуть, вам сказати про це можна. Монсеньйора Аполло заарештували. Ганнеґан наказав вилучити всю посольську документацію. У Новому Римі обговорюють можливість застосування інтердикту[135] на всі володіння Тексаркани. Зрозуміло, що ipso facto сам Ганнеґан уже на відлучення заробив, але решта тексарканців це навряд чи сильно бентежить. Вам, напевно, відомо, що близько вісімдесяти відсотків мешканців — різноманітні сектанти, а католицтво можновладців — лише зовнішній полиск.

— Значить, добралися і до Маркуса, — невесело пробурмотів настоятель. — А що з тоном Таддео?

— Навіть не уявляю, як він розраховує перетнути Рівнини і не зловити при цьому пару мушкетних куль. Я тепер розумію, чому його так непутила ця подорож. Але, отче-абате, мені нічого не відомо про нього.

Дом Пауло спохмурнів зі зболеним виразом на обличчі.

— Якщо наша відмова надіслати матеріали в його університет призведе до його загибелі...

— Не карайтеся через своє рішення, отче-абате. Ганнеґан своїх скривдити не дасть. Не певен як, але цей ваш тон зможе сюди добратися.

— Мені говорили, нібито світ його втрати не переживе. Що ж... тоді скажіть мені, будь ласка, навіщо вас відправили до нас із новинами про Ганнеґанів задум? Ми підпорядковуємося Денверській імперії, і я не дуже розумію, яким боком нас це може стосуватися.

— Ах, тож я вам тільки половину переповів. Ганнеґан має на думці поступове об’єднання материка. Варто йому надійно закріпитися в Ларедо, і він розірве коло, через яке мав зв’язані руки. А далі — візьметься за Денвер.

— Хіба шляхи постачання в такому разі не йтимуть через країну кочовиків? Це малоймовірно.

— Усе це надзвичайно складно, а значить, його наступні дії практично безсумнівні. Рівнини — це природна географічна перепона. Якби вони раптом стали безлюдні, західні рубежі Ганнеґана було би повністю вбезпечено. Але через дії кочовиків їхнім сусідам навколо Рівнин довелося їх постійно стримувати, залучаючи до цього всі свої війська. Єдиний спосіб підкорити ці землі — взяти під свою владу обидві смуги родючих земель на сході та заході.

— Хай навіть так, — погодився абат, — але ж кочовики...

— У Ганнеґана диявольські плани на них. Кіннотники Шаленого Ведмедя легко здолають вершників Ларедо, але не мають ради на пошесть серед свійських тварин. Племена Рівнин іще про це не знають, але виступаючи проти них на війну, лареданці погнали перед собою кілька сотень голів уже хворої великої рогатої худоби, яку мали перемішати з чередами кочовиків — помста за постійні набіги на своє прикордоння. Таку ідею їм підкинув Ганнеґан. Унаслідок цього на рівнинах запанує голод, і нацькувати одне плем’я на інше стане геть нескладно. Деталі нам, звісно, не відомі, проте мета тексарканців — зібрати й озброїти вірну Ганнеґанові орду під орудою маріонеткового вождя та спустошити її силами все на захід від гір. Якщо таке вдасться, то перші хвилі руйнівного припливу впадуть і на наші землі.

— Але ж навіщо? Ганнеґан має розуміти, що військовий союз із варварами ненадійний, та й не здатні вони будуть утримати імперію, щойно покінчать її калічити!

— Не здатні, мосьпане. Зате добряче пошарпають кочовиків, понівечать Денвер, і Ганнеґан зможе підібрати їх по шматочках.

— І навіщо вони йому здалися? Імперія з них вийде незаможна.

— Ні, однак цілковито забезпечена з обох флангів. А це вже набагато краща диспозиція для удару на схід або північний схід. Безумовно, поки до цього дійде, його плани може спіткати крах, проте незалежно від розвитку подій, у досить близькому майбутньому вашим землям загрожує спустошення. У наступні кілька місяців вам потрібно буде вдатися до заходів із зміцнення абатства. І в мене є розпорядження обговорити з вами проблему зі збереження Меморіалу.

Дом Пауло відчув, як навколо нього тужавіє пітьма. Після тисячі двохсот років у світі зажеврів вогник надії, аж раптом на видноколі забовванів неписьменний владар, який хоче втоптати його в землю копитами варварської орди, щоб...

Він тяжко гупнув кулаком по стільниці.

— Тисячу років ми втримували їх за межами цієї обителі, — прогарчав він, — і всидимо тут іще тисячоліття. Нас тричі облягали під час нашестя Бейрінґа і ще один раз під час Віссаріонового розколу. Ми збережемо книги. Ми вже їх зберігаємо досить давно.

— Але ж у наш час з’явилися нові ризики, мосьпане.

— Це ж які?

— Щедрі запаси пороху та шроту.

Уже й Успіння минуло, а тексарканських гостей не видно було й не чути. В індивідуальному порядку священики абатства почали правити вотивні меси для прочан[136] та подорожан. Дом Пауло взагалі покинув снідати, і в монастирі перешіптувалися, що з огляду на очевидну небезпеку зі сторони Рівнин він одбуває єпитимію за те, що взагалі запросив ученого.

На сторожових вежах постійно чатували вартові. Абат і сам нерідко спинався на мури, звідки довго вдивлявся на схід.

Невдовзі по вечірній службі на святого Бернарда[137] один новіцій повідомив, що роздивився рідкий і далекий курний слід, але вже сутеніло і ніхто, крім нього, його так і не побачив. Уже й проспівали комплету та Salve Regina[138], а біля брами ніхто не об’являвся.

— Це міг бути їхній розвідник в авангарді, — припустив пріор Ґолт.

— Це могла бути уява брата вартового, — заперечив дом Пауло.

— Ану ж вони стали табором за якихось десять миль або далі понад шляхом...

— То з вежі можна було би роздивитися вогні їхніх багать. Ніч сьогодні ясна.

— Але ж, домне, можна послати гінця, коли зійде місяць...

— Е, ні. Потемки його можуть випадково застрелити. Якщо це й справді вони, то, мабуть, не прибирали пальці зі спускових гачків усю дорогу, особливо поночі. Почекають до світанку.

Наступного дня очікувана група вершників під’їхала зі сходу заледве не в обід. З вершечка мурів дом Пауло кліпав короткозорими очима та мружився проти сонця, видивляючись їх на розпеченій і сухій місцині. На північ несло куряву з-під копит. Загін пригальмував для якогось обговорення.

— Здається, бачу двадцять чи тридцять осіб, — скаржився абат і роздратовано тер очі. — Невже їх справді так багато?

— Приблизно так, — підтвердив Ґолт.

— Як ми їх усіх розмістимо?

— Не думаю, що нам доведеться піклуватися про тих, на кому вовчі шкури, мосьпане абате, — стримано проказав молодший священик.

— Вовчі шкури?

— Це кочовики, мосьпане.

— Виводьте людей на мури! Замикайте ворота! Опустіть щита! Розгортайте...