— Старий блюзнірський кактус! Мені й справді була потрібна твоя думка про тона Таддео і що з цього може вийти.
— Навіщо тобі думка вбогого діда-анахорета?
— Тому що, Бенджаміне Єлеазаре бар Джошуа[127], коли ці всі роки чекання на Прийдешнього не навчили тебе мудрості, то вони, безперечно, додали тобі проникливості.
Старий Юдей заплющив очі, підвів обличчя до стелі та хитро всміхнувся.
— Можеш мене ображати, — насмішкувато промовив він, — свари, допікай, переслідуй, але знаєш, що я тобі скажу?
— Ти скажеш: «Хм-м-м-кгм-м-м»!
— Ні! Я скажу, що Він уже тут. І я бачив Його краєм ока.
— Що? Про кого ти? Тона Таддео?
— Ні! Ба більше, мені начхати, і я нічого не пророкуватиму, допоки ти, Пауло, не зізнаєшся нарешті, що тебе ятрить.
— Усе почалося з лампи брата Корнгура.
— Лампи? О, так, Поет згадував про неї. І він пророкував, що вона не працюватиме.
— Як і ведеться, Поет помилився. Так мені сказали. Сам я не був на випробуваннях.
— То вона запрацювала? Чудово! І що ж потім розпочалося?
— Думки. Я замислився, наскільки близько ми підійшли до якоїсь межі? Невже допливли до якогось берега? Ці електричні сутності в підвалі... Ти усвідомлюєш, наскільки все змінилося за останні два століття?
Уже незабаром священик розлого описував усі свої страхи, а відлюдник, цей наметяр, терпляче його слухав, аж поки сонце стало на вечірній пруг і заструменіло крізь шпарини західної стінки, намалювавши своїми променями світляні стовпи в курному повітрі.
— Бенджаміне, відтоді як загинула остання цивілізація, ми займалися суто Меморіалом. І зберігали його. А що ж тепер? А тепер я розумію, на які труднощі наражається швець, намагаючись продати взуття у селі, повному шевців.
Відлюдник усміхнувся.
— Нічого страшного, якщо виробляти взуття особливе та вищої якості.
— Боюся, світські учені вже першими зробили заявку на опанування цієї методи.
— Тоді покиньте це ремесло, поки вас не спіткав крах.
— Є така ймовірність, — припустив абат. — Але про неї неприємно думати. Тисячу двісті років ми лишалися одненьким островом в океані справжньої пітьми. Переховування Меморіалу було невдячною роботою, але священною — так ми вважали. Нашим єдиним світським заняттям. Та ми завжди були буклегерами[128] й запам’ятовувачами, важко уявити, що нашій роботі невдовзі прийде край. Невдовзі вона стане непотрібною. Я просто не йму собі віри.
— А не хочете спробувати обскакати інших «шевців», і далі будуючи дивні причандали в своєму підвалі?
— Мушу зізнатися, все йде до того...
— На що замахнетеся далі, аби випередити мирян? На летючу машину? Спробуєте оживити Machina analytica? Чи, може, переступите їх і займетеся метафізикою?
— Ти мене соромиш, Старий Юдею. Ти ж знаєш, що ми насамперед монахи, які служать Христу, і це все не для нас.
— Я тебе не соромив. Я не бачу причин, чому монахи, котрі служать Христу, не можуть побудувати летючу машину, хоча для них природніше конструювати машини для молитви.
— Поганець ти такий! Я тільки нашкодив своєму Ордену, що поділився з тобою сокровенним!
Бенджамін вишкірився:
— Мені вас не шкода. Книжки, що ви їх накопичили, вкрилися мохом од свого віку, але їх написали діти світу, і забиратимуть їх у вас діти світу, Тому перш за все ви не повинні втручатися в їхні справи.
— То, значить, зараз ти готовий був видати пророцтво!
— Анітрохи. «Незабаром сяде сонце». Хіба можна назвати це пророцтвом? Ні. Це просто підтвердження віри в послідовність подій. Діти світу також послідовні. Вони всотають усе, що ви їм зможете запропонувати, заберуть ваше ремесло та проголосять вас немічним потороччям. Урешті-решт вами просто почнуть нехтувати. Самі винні. Книги, котру я вам дав, мало вистачити для вас. Тепер доведеться просто розбиратися з наслідками вашого втручання.
Говорив він легковажно, і його віщування дуже сильно збігалося зі страхами дома Пауло. Священик посумнішав.
— Не зважай, — проказав відлюдник. — Я нічого тобі не пророкуватиму, поки сам не побачу цей ваш причандал або не погляну на цього том Таддео, який, до речі, тепер мені здається цікавим. От зажди, я докладніше роздивлюся тельбушки нової ери, а потім зможу тобі щось нарадити.
— Лампи тобі не побачити, бо в абатство ти ніколи не приходиш.
— Та я просто гидую вашою вовтузнею.
— А тона Таддео тобі не побачити через те, що їхати він буде із протилежного боку. Якщо чекатимеш спочатку на тельбушки новонародженої ери, аби їх дослідити, то спізнишся, бо який сенс пророчити народження чогось, що вже з’явилося на світ?
— Нісенітниця. Совгати щупом у лоні, звідки народжується майбутнє, — шкодити дитині. Я зажду... а потім уже пророкуватиму його появу і — що це не те, на що чекаю.
— Яка обачність! Так на що ж ти чекаєш?
— На того, хто якось прокричав до мене[129].
— Прокричав?
— «Виходь!»
— Що за химородь!
— Хм-м-м-кгм-м-м! Правду кажучи, я не дуже сподіваюся на Його прихід, але мені сказано чекати, і... — він здвигнув плечима. — Я чекаю.
За якусь мить старий примружив іскристі очі і, прикипівши двома шпаринками до священика, несподівано подався до нього і завзято проговорив:
— Пауло, а проведеш цього тона Таддео повз столову гору?
Абат сахнувся в удаванім переляку:
— Повз того, хто чіпляється до прочан?! Хто збиткується з новіціїв?! Я приведу тобі Поета-панка! І нехай він паде на твою голову та спочине тут на віки вічнії. Провести тона повз твоє лігво! Яке нахабство!
Бенджамін знову знизав плечима:
— Ну то й добре. Забудь про моє прохання. Сподіватимемося, що цього разу твій тон стане на наш бік, а не на бік інших.
— Інших, Бенджаміне?
— Бік Манассії, Кира, Навуходоносора[130], Фараона, Кесаря, Ганнеґана Другого... мені продовжувати? Самуїл застерігав нас проти них, а потім сам же й подарував одного[131]. Коли поруч із ними в якійсь халупі живуть кілька мудреців-дорадників, то зазвичай вони стають від того ще більш небезпечними. Страшнішими, ніж будь-коли. От і вся порада, що можу тобі дати.
— Що ж, Бенджаміне, я достатньо тебе наслухався, чого мені вистачить іще на п’ять років, тож...
— Можеш мене ображати, свари, допікай...
— Годі. Діду, я йду. Вже пізно.
— То й що? Як там твій духовний живіт? Готовий до поїздки?
— Мій живіт?.. — Дом Пауло замовк, прислухаючись, і збагнув, що почувається набагато краще, ніж кілька останніх тижнів.
— Марудить, звісно, — поскаржився він. — Як йому ще почуватися після твоїх лекцій?
— Істину говорять: Ель-Шадай милостивий[132], але Він також справедливий.
— Боже помагай, діду! Коли брат Корнгур повторно винайде літальну машину, я відправлю сюди кілька новіціїв, нехай жбурнуть у тебе трохи каміння.
Вони приязно обійнялися. Старий Юдей провів товариша до краю гори Поки настоятель спускався стежиною та повертався до абатства верхи на віслюку, Бенджамін стояв, загорнувшись у таліт[133], м’яка тканина якого дивним чином контрастувала з пов’язкою на крижах із грубої рогожі. Дом Пауло все ще міг роздивитися на тлі призахідного сонця його жилаву постать, що виділялася проти сутінкового неба, поки старий бив поклони та жував свою молитву над пустелею.
— Memento, Domine, omnium famulorum tuorum[134], — прошепотів у відповідь абат і додав: — І нехай він нарешті виграє скляне око Поета «в ножички». Амінь.