Решту тексту дом Пауло проглянув по діагоналі. Вчитуватися далі сенсу не було. ЗАСТЕРЕЖЕННЯ мера Ганнеґана передбачало патентування тексарканського духовенства і забороняло відправу Таїнств непатентованими особами під загрозою кари, а передумовою патентування та визнання вважалася присяга про вірнопідданість Меру. Підписано папір було не тільки знаком самого Мера, а й кількома «єпископами», чиї імена нічого не говорили абату.

Він жбурнув документ назад на стіл і сів край ліжка. Біженець важко дихав, прикипівши поглядом до стелі.

— Брате Кларе, — лагідно гукнув він. — Брате...

Тим часом у підвалі очі вченого палахкотіли надмірним вогнем дослідника, котрий вторгається в чужу йому царину іншого фахівця заради розв’язання загальних суперечностей науки.

— Так, насправді ж, воно вірно! — відповів він на запитання новіція. — Я таки знайшов тут одне джерело, що могло би зацікавити тона Мато. Безперечно, я не історик, але...

— Тона Мато? Чи не він намагається, е-е, внести корективи в «Буття»? — скривився отець Ґолт.

— Так, він... — учений раптом замовк і перелякано подивився на Ґолта.

— Усе гаразд, — захіхікав священик. — Багато хто з нас вважає, що книга «Буття» — це радше алегорія. То що ви з’ясували?

— Ми знайшли один фрагмент із часів до Потопу, де міститься натяк на досить-таки революційну концепцію. Наскільки я розумію, йдеться про те, що Людину було створено незадовго до падіння останньої цивілізації.

— Що-о-о? А звідки ж тоді взялася цивілізація?

— Не від людства. Її породила попередня раса, що на момент Diluvium Ignis[166] уже вимерла.

— Але ж Святе Письмо сягає багатьох тисяч років до Diluvium!

Тон Таддео зберігав багатозначну мовчанку.

— То ви вважаєте, — раптом аж засумував Ґолт, — що ми не нащадки Адама? Не маємо відношення до історичного людства?

— Заждіть! Я тільки озвучив здогад, що допотопна раса, яка називала себе Людиною, незадовго до падіння цивілізації успішно створила пращурів сучасного людства «на свій образ», як вид для прислужування собі.

— Але ж навіть якщо повністю відкидати Об’явлення, лишається іще здоровий глузд, і ускладнення, які породжує таке припущення, цілковито не потрібні! — поскаржився Ґолт.

Сходами тихенько спускався абат. Він спинився на нижній приступці і, не ймучи віри своїм вухам, продовжив вслухатися.

— Справді, в декого може скластися така думка, — не погодився тон Таддео, — поки не замислюєшся над тим, скільки чинників тут задіяно. Вам же відомі легенди часів Спрощення. Здається, всі вони набувають вагомішого значення, якщо розглядати Спрощення як повстання створеного для прислужування виду проти своїх творців — принаймні на це натякає джерело. Також це би пояснило те, чому сучасна людина так поступається древнім, чому з вимиранням виду хазяїв наші попередники скотилися до варварства, чому...

— Хай Бог милує! — вигукнув дом Пауло, наближаючись до ніші. — Змилуйся, Господи, бо не відаємо, що накоїли.

— Я мав би здогадатися, — пробурмотів учений.

Старий священик насувався на свого гостя, немовби Немесіда[167].

— Отже, ми всього-на-всього істоти, створені іншими істотами? Так, пане Філософе? Плоди менших богів, а не Бога? А тому, зрозуміло, далекі від досконалості. Хоча в тому немає нашої провини.

— Це тільки припущення, але воно багато чого пояснило би, — сухо відповів учений, не збираючись відступати.

— І простило би, правда? Адже тоді повстання Людини проти своїх творців, безсумнівно, було виправданим тирановбивством безмежно лихих Адамових синів.

— Я цього не говорив...

— Покажіть мені, пане Філософе, цей дивовижний фрагмент!

Тон Таддео заквапився погортати свої записи. Світло замерехтіло, оскільки новіції за млинком напружено вслухалися в розмову. Невеличка аудиторія дослідника перебувала в шоковому стані, аж поки бурхлива поява абата не розбила німий відчай слухачів. Ченці перешіптувалися між собою; дехто навіть наважився засміятися.

— Ось воно, — заявив тон Таддео і передав кілька аркушів дому Пауло.

Абат кинув на них гнівний погляд і почав читати. Стояла ніякова тиша.

— Сподіваюся, ви натрапили на цей текст у секції загального доступу?— запитав він за кілька секунд.

— Так, але ж...

Абат і надалі читав.

— Що ж, мабуть, мені час збирати речі, — пробурмотів дослідник і знову заходився складати папери. Монахи нетерпляче переминалися з ноги на ногу, немовбито прагнули непомітно вислизнути з підвалу. Корнгур сам-один стояв замислений.

Вдоволений прочитаним, за кілька хвилин дом Пауло різко тицьнув записи пріору.

— Lege![168] — сухо скомандував він.

— Але що?..

— Здається, це уривок із п’єси, або діалогу[169]. Я вже бачив його раніше. Це щось про якихось людей, котрі створили штучних людей-рабів. І невільники повстали проти своїх творців. Якби тон Таддео читав «De Inanibus»[170] Вельмишановного Бедулла, то знав би, що там це класифіковано як «імовірна байка або алегорія». Та напевно, наш тон мало цінує думку Вельмишановного Бедулла, бо має свою власну.

— Але ж якого роду це...

— Lege!

Ґолт відійшов убік із нотатками. Пауло знову повернувся до вченого і промовив, чемно, змістовно, виразно:

— «І сотворив Бог людину на свій образ[171]; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх...»

— Мої зауваження — це чисте припущення, — озвався тон Таддео. — Свобода розмірковувати необхідна...

— «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саду порати його й доглядати його та...»

— ...для поступу науки. І якби нас стримували сліпа довіра, нераціональна догма, навіть тоді вам би ліпше було, якби...

— «Та й дав Господь Бог чоловікові таку заповідь: з усякого дерева в саду їстимеш; з дерева ж пізнання добра й зла не...»

— ...світ залишився темним, неосвіченим і забобонним, проти яких нібито ваш орден...

— «...їстимеш, бо того самого дня, коли з нього скуштуєш, напевно вмреш...»

— ...боровся. Ми ніколи б не здолали голод, недуги, дитячу смертність і не зробили світ хоч на дрібку кращим, ніж він був...