— Чому так?

Дом Пауло всміхнувся.

— Каже, з ним у нього набагато кращий зір.

— Яка дурниця! — Тон замислився, та, вочевидь, готовий до будь-яких диких припущень, а після короткого обмірковування додав: — Дурниця, хіба що вставляючи предмет у порожню очницю, він таким чином тренує м’язи в обох очницях. Він так розповідав?

— Просто клянеться, що без нього погано бачить. Каже, що йому воно потрібно для того, аби бачити «істинні значення», хоча з ним у нього голова болить аж до сліпоти. Та хіба ж можна зрозуміти — говорить Поет правду, вигадку чи алегорію? Якби вигадка була досить розумною, то не певен, чи зміг би він розрізнити між нею та фактом.

Тон загадково всміхнувся.

— Того дня за моїми дверима він волав, що мені воно потрібне більше, ніж йому. Це наштовхує на думку, що він сам ставився до нього, ніби до могутнього талісмана — корисного для всіх. Цікаво чому?

— Поет сказав, що воно вам потрібне? О-хо-хо!

— Що вас так розвеселило?

— Пробачте мені. Напевно, він таким чином хотів вас образити. Але краще мені утриматися від пояснень, бо ще й мене запишете в співучасники.

— Анітрохи. Мені цікаво.

Абат подивився на статую святого Лейбовіца в кутку кімнати.

— Це око в Поета було заяложеним жартом, — пояснив він. — Коли він хотів щось вирішити чи обміркувати, то вставляв око в очницю. Коли йому щось не подобалося, коли він вдавав, нібито щось не помічає, коли хотів клеїти дурня, то виймав його. Коли він його носив, то його поведінка змінювалася. Наші браття прозвали це «поетичним сумлінням», і він вирішив підхопити цей жарт. Читав куці лекції і проводив демонстрації про переваги замінної совісті. Удавав, немовбито ним опановувала нестяма — зазвичай спрямована на щось буденне: до прикладу — на пляшку вина.

З оком він міг погладжувати винну пляшку, облизував губи, зітхав, стогнав, а потім відсмикував руку. Врешті-решт думка знову ним опановувала. Він хапав пляшку, наливав собі краплинку в чашку і якусь секунду над нею торжествував. Але потім знову гору брала совість, і Поет жбурляв чашку через цілу кімнату. Невдовзі він знову кидав скоса погляди на плящину і знову починав стогнати й пускати бульки над нею, борючись зі своїми спокусами — бридотне видовище. Кінець кінцем, коли він виснажувався, то просто виймав скляне око. Й одразу розслаблявся. Спокуса тепер на нього не діяла. Байдужий і зверхній, Поет брав пляшку, роззирався і сміявся. «І все одно я це зроблю», — казав він. Усі чекали, що він її осушить, натомість він надягав блаженну усмішку та виливав увесь вміст пляшки собі на голову. Переваги змінної совісті, бачте?

— Отже, на його думку, мені воно потрібніше від нього.

— Він же всього-на-всього Поет-панок!

Учений весело видихнув. Він тицьнув великим пальцем у склоподібний сфероїд і покотив його по столу, аж раптом засміявся:

— А мені навіть подобається. Здається, я знаю, кому воно потрібніше від Поета. Може, навіть і собі залишу. — Він узяв око, підкинув, зловив і сумнівним поглядом зиркнув на абата.

Пауло знову-таки просто знизав плечима.

Тон Таддео кинув око в капшук.

— Нехай забирає, якщо коли-небудь явиться за ним. До речі, якраз збирався вас поінформувати: ми тут практично закінчили. За кілька днів відбуваємо.

— Ви не боїтеся битви на Рівнинах?

Тон Таддео насупився, дивлячись у стіну.

— Десь за тиждень поїздки ми станемо табором біля щовбів на схід звідси. Там нас чекатиме загін... наш супровід.

— Я справді маю надію, — абат ніби смакував ввічливість в описі цього дикунства, — що загін вашого супроводу не перекинеться до нового сюзерена. В наш час відрізняти друга від недруга все складніше.

Тон розчервонівся.

— Хотіли сказати — особливо, якщо вони родом із Тексаркани?

— Я цього не казав.

— Будьмо відвертими один з одним, отче. Я не можу боротися проти правителя, який уможливив мою роботу, хай би що я не думав про його політику та політиків. Про людське око я вдаю свою підтримку йому, принаймні роблю вигляд, що нічого не помічаю. Якщо він розширює свої володіння, то колегіум у результаті може від цього виграти. А коли процвітає колегіум, то від нашої роботи виграє все людство.

— Певно, все ж таки ті, хто при цьому виживе.

— Ваша правда, але це так за будь-яких обставин.

— Ні-ні. Тисячу двісті років тому навіть ті, хто виграв, нічого не виграв. Невже нам знову ставати на аналогічну путь?

Тон Таддео знизав плечима:

— Що я можу з цим поробити? — запитав він сердито. — Владар же Ганнеґан, а не я.

— Але ж це ви обіцяєте поновити панування Людини над Природою. А хто управлятиме силою, що встановлюватиме таке панування над природними стихіями? Хто цим користатиметься? Задля чого? Як ви їх стримуватимете? На ці рішення все ще можна вплинути. Але якщо зі своїм товариством не займетеся таким зараз — усе зроблять інші. Кажете, від вашої роботи виграє все людство. За чиєї мовчазної згоди? Правителя, який ставить хрестик замість підпису? Чи справді вважаєте, що ваш колегіум може лишитися осторонь його амбіцій, коли монарх зрозуміє вашу цінність для себе?

Дом Пауло і не думав, що йому вдасться переконати співрозмовника. Але з тяжким серцем він помітив гнітючу терплячість, із якою тон його вислухав. Це можна було назвати терплячістю чоловіка, котрий слухав аргументацію, що її давним-давно вже із задоволенням відкинув.

— Насправді ваша пропозиція, — відповів учений, — означає коротку паузу, яку ми повинні взяти. А далі — розпуск колегіуму або його повний переїзд у пустелю, де якимось чином (без власного золота й срібла) треба буде відроджувати свою експериментальну базу й теоретичні дослідження. Дослідження повільні, важкі, про результати яких варто мовчати. Здобуті знання потрібно буде берегти, поки Людина не стане досить доброю і чистою, святою та мудрою.

— Я не це мав на увазі...

— Ви не це мали на увазі, але ваші слова означають саме це. Замкнути науку за монастирськими мурами, не намагатися застосовувати її на практиці, взагалі нічого не намагатися з нею робити, поки люди не стануть святими. Що ж, це не спрацює. Ви цим займалися в абатстві впродовж багатьох поколінь.

— Ми нічого не переховували.

— Не переховували, але сиділи на накопичених знаннях тихо, щоби ніхто не здогадався про їх наявність тут, і ви нічого з ними не робили.

В очах старого священика на мить спалахнула іскра гніву.

— Мабуть, настав час познайомити вас із нашим засновником, — прогарчав він, показавши дерев’яного боввана в кутку. — Він був науковцем, наче ви, ще до того, як світ з’їхав із глузду, а він мусив шукати собі сховку. Він заснував цей орден, щоби порятувати знання цивілізації в архівах. «Порятував» від чого і для чого? Подивіться, на чому він стоїть. Бачите вогонь? Книжки? Ось наскільки світові тоді була потрібна ваша наука. Тоді і багато століть потому. Він помер за нашу справу. В легенді говориться, що коли його викупали в олії, він попросив іще одну чашку. Катам здалося, що він мав на увазі воду, тому посміялися з нього і таки пригостили його. А він благословив її — дехто стверджує, що олія перетворилася тоді на вино, — і сказав: «Ніс est епітп calix Sanguinis Меі»[163]. Потім випив її, перш ніж його повісили і спалили. Перечитати вам мартиролог? Перелічити всі битви, в які нам довелося вступити, аби вберегти свої записи від чужих рук? Назвати всіх ченців, котрі втратили зір у скрипторії заради вас? Але ж це не заважає вам говорити, що ми сиділи склавши руки та мовчали про свої знання.

— Не навмисне, — пояснив учений. — Але фактично — так. І з тих самих мотивів, які зараз приписуєте мені. Якщо ви спробуєте вберегти мудрість, поки не помудрішає сам світ, отче, то він її ніколи й не отримає.

— Я розумію, на чому ґрунтується наше непорозуміння! — понуро відповів абат. — Служити найперше Богові або Ганнеґанові! Ось ваш вибір.