То все виявилися очікуваними новинами. На відміну від їх продовження.
Ганнеґан II, з ласки Божої Мер, Віце-Король Тексаркани, Оборонець Віри та Зверхник Вакеро Рівнин, з’ясував, що монсеньйор Маркус Аполло винний у «зраді», і наказав повісити папського нунція, а потім, усе ще живого, випатрати, четвертувати[160] та білувати як настанову для тих, котрі могли замишляти удар по основах країни Мера. Шматки священикового тіла згодували собакам.
Посланець міг і не додавати, що Папа наклав на Тексаркану абсолютний інтердикт. У тексті його відозви лунав зловісний відгомін «Regnansin Excelsis»[161], булли шістнадцятого століття, з поміччю якої з престолу скинули одного монарха. Однак жодних новин про контрзаходи, вжиті Ганнеґаном, поки що не надходило.
На Рівнинах лареданські війська тепер мали з боєм прориватися додому долаючи опір кочовиків, тільки для того, щоби скласти зброю на кордоні власної держави, де їхній народ і їхні родичі вже набули статусу заручників.
— Яка трагічна подія! — щиро промовив тон Таддео. — Тепер через своє підданство я мушу негайно їхати звідси.
— Чому? — подивувався дом Пауло. — Ви ж не схвалюєте Ганнеґанових дій, правда?
Учений завагався і похитав головою. Він роззирнувся навколо, аби переконатися, що їх ніхто не підслуховує.
— Особисто я їх засуджую. Але публічно... — він знизав плечима. — Мені потрібно думати про колегіум. Якби ж то на кону стояло питання мого життя, то я...
— Розумію.
— Можу я почути вашу конфіденційну думку?
— Звісно.
— Хтось має застерегти Новий Рим від марних погроз. Адже Ганнеґан буде не проти розіпнути ще кілька дюжин Маркусів Аполло.
— Значить, на Небеса відправляться нові мученики. Новий Рим не робить марних погроз.
Тон зітхнув.
— Я припускав, що у вас таке бачення проблеми. Але все одно ще раз прошу дозволу відкланятися.
— Дурниці. Чиїм би підданим ви не були, я вас припрошую залишатися з огляду на ваші загальнолюдські чесноти.
Але тріщина, що пролягла між ними, була очевидна. Учений тепер спілкувався тільки зі своїми і рідко бесідував із ченцями. Його стосунки з братом Корнгуром стали підкреслено формальними, незважаючи на те, що винахідник по годині-дві допомагав йому щодня, обслуговував динамо-машину з лампою та порядкував ними, цікавився успіхами тонових досліджень, які зараз тривали з незвичною поквапливістю. Старшина взагалі рідко показувалася з гостьового будинку.
З’явилися перші ознаки масового виходу людей із тих країв. Мешканці Сантле-Бовіца раптом знаходили численні приводи відправитися на прошу в інші володіння. Навіть жебраки та волоцюги забиралися з поселення геть. Перед купцями та ремісниками знову постав неприємний вибір між тим, щоби покинути своє майно на поталу грабіжникам та мародерам, і тим, щоби стати свідками плюндрувань.
Представники сільської громади на чолі зі старостою відвідали абатство із суплікою про надання притулку мешканцям Сантле-Бовіца у разі навали.
— Моя остання пропозиція, — заявив їм абат після кількагодинної дискусії, — така: ми прихистимо всіх жінок, дітей, калік та старих без найменших вагань. Що стосується чоловіків, котрі можуть тримати зброю в руках, то ми розглядатимемо кожен випадок окремо і залишаємо за собою право декому з них відмовити.
— Але чому? — обурився староста.
— Хіба це не зрозуміло навіть вам?! — різко відказав дом Пауло. — Цілком можливо, що нам самим доведеться відбивати наступ, але поки абатство не штурмуватимуть, ми лишатимемося осторонь. Я нікому не дозволю користатися цим місцем як залогою для військ, звідки можна провести контрнаступ, якщо об’єктом ворожих дій стане тільки село. Тому щодо чоловіків, здатних тримати зброю в руках, ми наполягатимемо на присязі — боронити монастир за нашим наказом. А відтак — в кожному окремому випадку будемо вирішувати, чи можна довіритися тій або іншій людині.
— Це несправедливо! — заскиглив один із посполитих. — Це не чесно стосовно всіх...
— Тільки тих, кому не можна довіряти. А в чім річ? Ви сподівалися заховати тут додаткові сили? Не вийде. Тут не ступить нога жодної особи з вашого ополчення. Моє слово остаточне.
За тих обставин представники Сантле-Бовіца не стали відмовлятися від запропонованої допомоги. Більше ніхто не сперечався. Коли настане час, дом Пауло збирався відчинити ворота перед усіма, але зараз хотів упередити плани селян скористатися абатством у своїх військових планах. Пізніше їх відвідають і старші чини Денверського війська. Їх менше цікавило збереження життів, а більше — збереження панівного ладу в державі. Він збирався дати їм аналогічну відповідь. Абатство збудували як оплот віри та знань, і настоятель мав намір зберегти його статус.
Із пустелі на сході поповзли мандрівники: торговці, мисливці, пастухи — всі рухалися на захід і несли новини з Рівнин. Пошесть серед худоби викосила череди кочовиків, немов огонь у степовій пожежі. Скидалося на те, що голод неминучий. У військах Ларедо після падіння лареданської династії стався розкол. Хтось повернувся додому, як і мовилося в наказі. Решта повернули на Тексаркану, склавши похмуру клятву не зупинятися, поки не матимуть голови Ганнеґана II або не накладуть своєю при цій спробі. Ослаблених чварою лареданців поступово винищили наскоки воїнства Шаленого Ведмедя, спраглого помсти за тих, кого з собою забрала чума Ходила чутка, що Ганнеґан зробив Шаленому Ведмедю щедру пропозицію прийняти звання васалів під його захистом, якщо вони принесуть обітницю коритися законам «цивілізації», прийняти тексарканських старшин у свої ради та перейти в християнську віру. Доля й Ганнеґан приготували народу пастухів вибір між покорою та голодною смертю. Багато хто обрав останнє перед службою державі торговців і хліборобів. Подейкували, що Гонґан Ос скеровував свій рик непослуху на південь, схід і в напрямку небес. Останнє проявилося в багаттях, на яких щодень горіло по шаману, чим ватаг карав племінних богів за те, що його зрадили. Він погрожував стати християнином, якщо християнські боги допоможуть йому здолати ворогів[162].
Саме під час короткого візиту пастухів з абатства кудись подівся Поет. Тон Таддео першим відзначив його зникнення із гостьового будинку та поцікавився місцеперебуванням волоцюги-віршувальника.
Обличчя дома Пауло вкрилося зморшками здивування.
— Ви певні, що він виїхав? — запитав він. — Поет часто по кілька днів проводить у селі або відправляється на месу, аби посперечатися з Бенджаміном.
— Його речей також немає, — відповів тон. — У його кімнаті порожньо.
Абат скривився в посміху.
— Поганий знак — коли зникає Поет. До речі, якщо його й справді не стало, я би радив вам негайно переглянути власні пожитки. Чи все на місці.
Тон замислився.
— Так ось де поділися мої чоботи...
— Безсумнівно.
— Я їх виставив на чистку. Їх не повернули. Того самого дня він ломився до мене в двері.
— Ломився в двері? Хто, Поет?
Тон Таддео хіхікнув.
— Боюся, я трохи його розіграв. В мене його скляне око. Ви ж пам’ятаєте той вечір, коли він його залишив на столі в трапезній?
— Так.
— Я його підібрав.
Тон розв’язав капшук, порився в ньому і виклав очне яблуко Поета на стіл абата.
— Він знав, що воно в мене, але я все заперечував. Однак з того часу ми трошки глузували з нього, навіть запускали поголос, нібито це давно загублене око Бейрінґового ідола, яке мало би повернутися в музей. Минуло трохи часу, і він геть оскаженів із цього приводу. Звичайно — я збирався повернути його перед тим, як їхати додому. Гадаєте, він більше не повернеться?
— Сумніваюся, — ледве здригнувся абат, коли кинув погляд на око. — Але я збережу його для нього, якщо на те ваша воля. Однак з такою самою вірогідністю Поет може шукати око і в Тексаркані. На його думку, це потужний оберіг.
