— Колись у дитинстві в мене був кіт, — поволі пробурмотів абат. — Великий такий сірий котисько завширшки як маленький бульдог, з такими ж великими головою та в’язами. Лінивий і шкодливий. Такі часто здаються якимсь поріддям диявола. Натуральний котисько. Ви ж знаєте, про що я кажу.
— Трошки.
— Котолюби насправді котів не знають. Їх усіх просто неможливо любити, якщо ви їх знаєте. А ті, кого полюбили, котолюбам не до вподоби. От Зікі був якраз таким.
— Тут буде якась мораль? — підозріло поцікавилася жінка.
— Тільки в тому, що я його вбив.
— Стоп. Що би ви не збиралися мені розповісти, негайно спиніться.
— Його збила вантажівка. Переїхала задні лапи. До нашого будинку він якось доповз. Інколи подавав звуки, як під час котячих боїв, або чимось там шарудів, але переважно тихо собі лежав і чекав. Мені раз по раз говорили: «Його треба приспати». Я їм не дозволяв. Мені твердили, що жорстоко лишати тварину в такому стані. Нарешті я сам собі сказав, що коли вже цього не минути, то маю це зробити власноруч. Узяв рушницю, лопату і пішов із ним на узлісся. Поки рив яму, то поклав кота поруч із собою. А потім прострелив йому голову. Це була дрібнокаліберна гвинтівка. Зікі смикнувся кілька разів, аж раптом зіпнувся на лапи і поповз до кущів. Я вистрелив іще раз. Кіт розпластався на землі, і я, подумавши, що тепер він мертвий, поклав його в яму. Але після кількох шпол ґрунту Зікі стрепенувся, видряпався із землі та знову поповз у чагарі. Я скиглив голосніше від кота. Довелося добивати його лопатою. Отож, поклав нещасного назад у яму і ніби алебардою прохромив його заступом. Увесь цей час Зікі бився в конвульсіях. Мені потім сказали, що то просто спинномозковий рефлекс, але я не йняв віри. Я знав того кота. Він хотів долізти до кущів, просто лягти там і ждати смерті. Перед лицем Бога я шкодував, що не дав йому туди дістатися і померти, як помирають коти, лежачи десь на самоті, — з гідністю. Згадуючи цю історію, я завжди картаю себе. Зікі — просто кіт, але...
— Закрийте рота! — прошепотіла вона.
— ...але навіть стародавні язичники помітили, що Природа не дає нічого такого, чого би ви не могли стерпіти. Якщо це правда про котів, то хіба не більшою мірою це стосується істоти з раціональним мисленням та волею? Що би ви собі не думали про Небеса!
— Закрийте рота, трясця вам, закрийте ж рота! — шипіла жінка.
— Якщо мої слова звучать досить грубо, — промовив священик, — то це радше стосується тебе, ніж дитини. Сама ж говориш, що дитина не здатна зрозуміти. А ти, за твоїми ж словами, не скаржишся. Відтак...
— Відтак ви просите мене дозволити їй померти повільною смертю і...
— Ні! Я не прошу. Як священик Христовий, владою, даною мені Господом Усемогутнім, я наказую тобі не накладати руки на своє дитя, не офірувати його життя облудному богу прагматичного милосердя. Я не раджу. Я заклинаю та наказую іменем Царя Небесного Ісуса Христа. Це тобі зрозуміло?
Дом Церкі ще ніколи не промовляв таким тоном, і легкість, із якою ці слова зірвалися з його вуст, подивувала навіть самого священика. Він не зводив із неї очей, а жінка понурила погляд. На якусь мить абатові стало страшно, що вона розсміється йому в обличчя. У ці часи люди зазвичай підхіхікували, коли Свята Церква подекуди натякала, нібито й досі має право володарювати над усіма народами й державами. І все ж таки зболена жінка з маленькою дитиною при смерті на руках відчувала справжність його наказу. Намагатися пробудити голос її розуму — грубо. Тепер він про це шкодував. Простим і прямим приписом можна було би досягнути того, чого не судилося переконанням. Зараз їй просто потрібен владний голос, потрібен більше, ніж умовляння. Це було видно по тому, як вона понурилася, хоча наказ пролунав у якомога ласкавішій формі, наскільки це дозволяв тембр.
Вони в’їхали в місто. Церкі зупинявся на пошті, щоби вкинути листа, відтак коло Святого Михаїла, щоби із отцем Сіло перекинутися кількома словами про біженців, а тоді ще раз заїхав в управління Внутрішніх сил зональної оборони по копію свіжих розпоряджень щодо цивільного захисту. І кожного разу, коли він повертався до машини, боявся, що вже її не застане, але жінка так і сиділа з дитиною на руках, втупившись невидющим поглядом удалину.
— То ти мені скажеш, дитино, куди тобі було потрібно? — нарешті спитав він у неї.
— Ніде мені не потрібно. Я передумала.
Він посміхнувся.
— Але ж ти так поспішала в місто.
— Забудьте, отче. Я передумала.
— Добре. Тоді ми вертаємося додому. Може, дозволиш сестрам на кілька днів узяти клопіт над твоєю донькою?
— Я подумаю.
Машина неслася автострадою назад в абатство. Із наближенням до табору Зеленої Зірки абат зрозумів, що там щось змінилося. Пікетувальники більше не крокували своїм маршрутом. Вони стояли, збившись докупки, осторонь і про щось перемовлялися з правоохоронцями і третьою особою, не знайомою настоятелеві. Абат скомандував авто на смугу з повільнішим рухом. Один із новіціїв побачив і впізнав його машину та замахав своїм плакатом. Дом Церкі не збирався зупинятися, поки з ним у салоні були пасажири, але тут попереду на смуту вийшов поліцейський та помахав жезлом перед детекторами перешкод автомобіля. Автопілот миттєво зреагував і зупинив легковик. Корячись наступній команді, він з’їхав із дороги. Церкі не міг не послухатися. Підійшли двоє правоохоронців, списали номери та витребували права. Один із них допитливо глянув на жінку та дитину, зауваживши червоні квитки. Інший махнув рукою, показуючи на тепер пасивний шерег протестувальників.
— То це ви тут розвели своє страхопуддя, еге ж? — буркнув він до абата. — Он бачите того чоловіка в коричневому кітелі? В нього для вас маленька новина. Краще вам її вислухати. — І поліцейський кивнув головою в сторону опецькуватого чоловічка, які зазвичай водяться в судових залах. Той бундючно посунув до них.
Знову розплакалася дитина. Її матір непосидюче закрутилася на місці.
— Панове, цій жінці і її дитині зле. Я все підтверджую, але прошу дозволити нам їхати далі в абатство. Потім я повернуся без неї.
Поліціянт іще раз глянув на жінку:
— Пані?
Вона прикипіла поглядом до табору і підвела очі на статую, що височіла над входом.
— Я тут виходжу, — сказала безбарвним голосом абатова пасажирка.
— Вам стане краще, пані, — промовив він, іще раз подивившись на червоні квитки.
— Ні! — Дом Церкі схопив її за руку. — Дитино, я тобі забороняю...
Поліцейський миттєво перейняв священиків зап’ясток.
— Відпустіть! — гаркнув він, і вже лагідніше додав: — Пані, він — ваш опікун? Чи як?
— Ні.
— З якого дива ви забороняєте жінці виходити? — поставив питання руба поліцейський. — Ви тут, добродію, вже всім добряче в’їлися в печінки. Краще вам...
Церкі його не слухав, а заторохтів до пасажирки. Вона мотала головою.
— Ну, тоді дитину. Дозволь мені забрати дитину до сестер. Я наполягаю...
— Пані, це ваша дитина? — запитав у неї поліцейський. Жінка вже вийшла, але її маля все ще лишалося в руках настоятеля.
— Моя, — кивнула вона.
— Він вас утримував силоміць?
— Ні.
— Пані, що ви хочете робити?
Вона завагалася.
— Сідай назад у машину, — проказав дом Церкі.
— Збавте тон, добродію! — гаркнув поліцейський.
— Пані, як учинимо з дитиною?
— Ми сходимо тут обоє, — відповіла жінка.
Церкі грюкнув дверцятами і спробував завести автомобіль, але тут у вікно влетіла рука правоохоронця, натиснула кнопку «СКАСУВАТИ» та дістала ключ.
— Спроба викрадення? — забурмотів один поліцейський до іншого.
— Можливо. — Дверцята відчинилися. — Віддайте дитину матері!
— І дозволити, щоб її тут убили? — спитав абат. — Вам доведеться застосувати силу.
— Феле, ану зайди з іншого боку.
— Ні!
— Пропхни трохи жезл йому під пахву. Отак. Тягни! Пані, все гаразд... Ось ваша дитина. Ні, мабуть, у вас не вийде. Куди вам на отих милицях! Корсе? Де Корс? Агов, доку!