Церкі подавсь було геть, а потім зупинився.

— Закінчуйте, — прохрипів він. — Закінчуйте і забирайтеся звідси. Якщо вас іще раз побачу... я не знаю, що зроблю...

Коре сплюнув.

— Мені наше сусідство тут подобається не більше від вашого. Дякую, ми вже.

Жінку з дитиною він знайшов розпластаною на ліжку в коридорі переповненого гостьового будинку. Вони горнулися одне до одного під ковдрою та плакали. Всередині тхнуло смертю й антисептиками. Жінка поглянула на темний силует проти світла:

— Отче? — Її голос здавався переляканим.

— Так.

— Нам кінець. Бачте? Бачте, що нам видали?

Він нічого не бачив, але почув, як її пальці пройшлися краєм папірця. Червоний квиток. Йому бракнуло голосу заговорити до неї. Абат просто став над ліжком, порився в кишені і видобув вервицю. Жінка зачула цокання намистин і пошукала їх навпомацки.

— Знаєш, що це?

— Звісно, отче.

— Тоді залиш собі. З користю.

— Дякую.

— Носи й молися.

— Я знаю, що мені потрібно робити.

— Не перетворюйся на співучасницю. Заради любові до Бога, до дитини, не перетворюйся...

— Лікар сказав...

Хвора не договорила. Абат чекав, щоби вона закінчила, але жінка все ще мовчала.

— Не перетворюйся на співучасницю.

Вона все одно нічого не казала. Церкі благословив їх і якомога хутчіше пішов геть. Жінка перебирала разки знаючими пальцями; абат не міг їй сказати щось таке, чого б вона вже не відала.

«Нарада міністрів закордонних справ на Ґуамі щойно завершилася. Спільного меморандуму так і не пролунало. Урядовці повертаються до своїх столиць. Важливість цієї наради і напруження, з яким цілий світ чекає на її результати, підштовхують коментатора до думки, що захід іще буде продовжено, а голови зовнішньополітичних відомств відступили, щоби кілька днів порадитися зі своїми урядами. Самі міністерства спростували всі попередні повідомлення, у яких репортери припускали крах цього заходу, що його він зазнав у розпал жорстких обвинувачень. Перший міністр Рекол зробив усього лишень одну заяву для преси: „Я повертаюся назад до переговорів із Радою регентів. Але мені сподобалась тутешня погода, сподіваюся колись іще приїхати сюди порибалити“.

Десятиденна пауза, яку взяли сторони, сьогодні добігає свого кінця, але всі впевнені, що домовленості про припинення вогню діятимуть і надалі. Єдина їм альтернатива — взаємознищення. Загинули два міста, однак не можна забувати, що жодна зі сторін не відповіла масованим контрударом. Азійські правителі стверджують, що вчинили відповідно до принципу „око за око“. Проте наш уряд переконує, що вибух в Іту-Ван не могла викликати ракета Атлантичної конфедерації. Обидві столиці на всі питання відповідають переважно химерною та замисленою мовчанкою. Закривавленими сорочками практично ніхто не вимахував, до всезагальної помсти не закликав. Через цей злочин, через верховенство лунатиків запанувала німа лють, але жодна зі сторін не прагне тотальної війни. Оборона залишається у повній бойовій готовності. Генштаб розродився оголошенням, що звучало практично як благання, де пояснювалося, що ми не вдаватимемося до найгірших засобів, якщо тільки Азія і собі стримуватиметься. Ось тільки далі в цій заяві говорилося: варто буде впасти їхній брудній бомбі, і ми відповімо тим самим і з такою силою, що в Азії тисячу років не зможе жити жодна жива істота.

Дивно, проте найменш обнадійливі звуки зараз лунають не зі сторони Ґуама, а від Ватикану в Новому Римі. Після закінчення наради з’явилися повідомлення, нібито папа Григорій покинув молитися за мир в цілому світі. А в базиліці відправили дві особливі служби: „Exsurge quare obdormis“[250], месу проти язичників, і „Reminiscere“[251], месу в часи війни, — після чого, говориться в повідомленні, Його Святість виїхав у гори для роздумувань та молитов про справедливість.

А тепер прослухайте...»

— Заткни його! — простогнав Церкі.

Молодий священик, який був поруч із ним, вимкнув передавач і широко розплющеними очима вирячився на абата.

— Не може бути!

— Що? Ти про Папу? Мені теж не віриться. Але я вже чув про це, в Нового Риму вистачало часу на спростування. Вони ж не сказали ні слова.

— І що це означає?

— Хіба не очевидно? Працює дипломатична служба Ватикану. Певно, там отримали звіт про результати конференції на Ґуамі. Мабуть, у Святого отця він викликав жах.

— Яке застереження! Який жест!

— Це не просто жест. Його Святість править ратні літургії не заради театральщини. Крім того, більшості здасться, що «меса проти язичників» стосується тих, хто перебуває за океаном, а «справедливість» — нашої сторони. — Настоятель закрив обличчя долонями і потер його. — Сон. Що воно таке, отче Легі? Ви ще пам’ятаєте? Я вже днів десять не бачив жодного людського обличчя, на якому не було би темних кіл під очима. Минулої ночі я не склепив повік через чиїсь крики в гостьовому будинку.

— Люцифер міцного сну не приносить, це точно.

— Куди ви дивитеся з того вікна? — раптом запитав Церкі. — Це геть інакше. Всі витріщаються у вікна, чекають, збираються щось там побачити. Якщо вона прилетить, то перед спалахом у вас не стане часу її розгледіти. А от на зблиск ліпше не дивитися. Годі вже. Це вже відгонить хворобою.

Отець Легі відвернувся від вікна.

— Так, Превелебний отче. Але я не її визирав. А дивився на грифів.

— Грифів?

— Їх не злічити. Десяток за десятком... кружляють цілий день.

— Де?

— Он там. Над табором Зеленої Зірки, далі по шосе.

— Ніякий це не знак. А просто здоровий апетит у стерв’ятників. Ах! Піду-но подихаю свіжим повітрям.

Надворі він зустрів пані Ґральс. Жінка несла кошик із помідорами, котрий одразу поставила на землю, як тільки абат наблизився.

— Ой, а я вам чогось та й принесла, отче Церкі, — промовила вона. — Вітер здув ваш знак, а за ворітьми вже стояла якась сердешна, то я й подумала, шо ви не проти побачитися зі старою бабою-помідорницею. Осьде, я вам троха помідорок принесла.

— Дякую, пані Ґральс. Оголошення ми зняли через біженців, але все гаразд. А от щодо помідорів, то це вам до брата Елтона. Він займається закупами для нашої кухні.

— Отче, я ж не про закупи. Хе-хе! Я вам їх задурно віддать хочу. Вам багато кого треба годувать. Усі ці сердешні навколо... Так шо вони вам задарма. Де їх поставить?

— Кухня для біженців... ні, залиште їх краще тут. Я гукну когось по них із гостьового будинку.

— Та я сама донесу. Сюди ж дотягнула. — Вона знову схопилася за кошик.

— Дякую, пані Ґральс. — Абат розвернувся і зібрався вже йти.

— Отче, заждіть! — гукнула вона. — На одну хвильку, вашмосць...

Настоятель притлумив у собі стогін.

— Пробачте, пані Ґральс, але я вже казав... — Він затнувся і поглянув на обличчя Рейчел. На якусь мить йому здалося... невже брат Джошуа мав рацію? Та хіба може... — Це все... це все питання вашої парафії та дієцезії, і я нічим вам...

— Ні, отче, я не про це! — промовила вона. — Я вас питацця про інше х’тіла: — (Ось же! Справді посміхнулася! Він був певен.) — Ви би не висповідали мене, отче? Звиняйте гріхи мої, шо турбую вас, але мені так шкода, шо я грішила, то було би незле, якби ви мені звиняли.

Церкі завагався.

— А чому не в отця Сіло?

— Сказати по правді, вашмосць, того, шо я грішу через нього. Я добре до нього ставлюся, але ті’ки-но побачу його лице, одразу втрачаю голову. Хай Бог його милує, а я не буду.

— Якщо отець вас образив, то все одно доведеться йому пробачити.

— Та я пробачаю, аякже. Але звіддаля. Кажу ж, я грішу через нього, і дратуюся, ті’ки-но його забачу.

Церкі хіхікнув.

— Гаразд, пані Ґральс. Я вас висповідаю, але мені спершу треба дещо зробити. Зустрінемося біля вівтаря Богоматері, того, що бічний, десь за півгодини. У першій сповідальниці. Вас це влаштує?