Я кинулася до телепорту.

Двері до квартирки Джонні були прочинені. У коридорі нікого не виявилося. Жодних звуків не долинало з самого помешкання. Що б там усередині не сталося, представники влади поки не прибули.

Одним рухом я дістала батьків автоматичний пістолет з кишені пальта, дослала набій у патронник і ввімкнула лазерний приціл.

Я зайшла, пригинаючись, випроставши обидві руки і сковзаючи червоною цяткою по темних стінах, дешевій репродукції на дальній стіні. У передпокої було порожньо. Вітальня та медіа-ніша також.

Джонні лежав на підлозі спальні, притиснувшись головою до ліжка. Простирадло просякло кров'ю. Він спробував обіпертися, але впав. Двері-купе позаду стояли відчинені, і всередину квартири звідти віяв вогкий промисловий вітер з боку торговельно-розважального центру просто неба.

Я перевірила єдиний туалет, куций хол, кухонну нішу та повернулася оглянути балкон. З висоти двохсот із гаком метрів вид на плавні обводи Вулика, що виходив на десяти- чи дванадцятикілометровий відрізок Канального ТРЦ, здавався дуже мальовничим. Дах Вулика в'язали докупи сила-силенна швелерів на висоті ста із хвостиком метрів. Тисячі вогнів, рекламних голограм та неонових огнів палали назовні, зливаючись у блиску тремкого електричного туману.

Тільки на цій стіні Вулика були сотні аналогічних балконів, і всі безлюдні. Найближчий знаходився за двадцять метрів. Зазвичай ріелтори говорять про них як про вигоду (Бог мені свідок, Джонні найпевніше чимало доплачував за зовнішню квартиру), але користі з балконів було мало через дужі вітри, які дмухали вгору до вентиляторів, тягнучи за собою звичний пісок, сміття і вічний аромат Вуликів: запахи машинної оливи й озону.

Я відклала пістолет і повернулася до Джонні.

Неглибокий, але рваний поріз ішов від лінії росту волосся і до брови. Коли я вийшла з ванни зі стерильною серветкою, щоби протерти рану, Джонні вже сидів.

— Що сталося? — запитала я.

— Двоє чоловіків... чекали на мене в спальні. Вони якось обійшли сигналізацію на балконі.

— Можна подавати заявку на відшкодування безпекового податку. Що далі?

— Ми борюкалися. Здається, вони намагалися поволокти мене до дверей. В одного з них був шприц, але мені вдалося вибити його.

— Чому вони втекли?

— Я ввімкнув внутрішню сигналізацію в квартирі.

— Але не викликали охорону Вулика?

— Ні. Не хочу з ними зв'язуватися.

— Хто вас ударив?

— Я сам, — сором'язливо всміхнувся Джонні. — Вони мене відпустили. Я погнався за ними, перечепився та впав на туалетний столик.

— Елегантною цю вашу прочуханку не назвеш, — проказала я, вмикаючи лампу. На килимі знайшлася ампула зі шприца-інжектора, яка закотилася під ліжко.

Джонні подивився на неї, немов на гадюку.

— Є версії? — поцікавилася я. — Знову СНІД-ІІ?

Він похитав головою.

— Я знаю місце, де його зможуть проаналізувати, — правила я далі. — На мою думку, це було снодійне. Вони просто хотіли забрати вас із собою... а не вбивати.

Джонні поправив серветку і скривився. Кров і досі текла.

— Навіщо комусь викрадати кібрида?

— Це ви мені розкажіть. Я вже починаю думати, що так зване вбивство було просто невдалою спробою викрадення.

Джонні помотав головою.

— У когось із нападників була косичка? — спитала я.

— Не знаю. Вони носили капюшони та осмотичні маски.

— Хтось із них був досить високим, щоби вважатися тамплієром, або досить сильним, щоби здатися лузійцем?

— Тамплієром? — здивувався Джонні. — Ні. Один середнього зросту як на мешканця Мережі. Інший, з ампулою, міг бути лузійцем. Досить таки дужий.

— То ви голіруч намагалися вловити лузійського горлоріза? У вас є біопроцесори або імпланти-підсилювачі, про які я не в курсі?

— Ні. Я просто оскаженів.

— Значить, штучні інтелекти здатні сердитися? — я допомогла йому підвестися на ноги.

— Я — так.

— Гайда, — проказала я. — Знаю я тут одну автоклініку зі знижками. Поки що залишатиметеся поруч зі мною.

— З вами? Навіщо?

— Бо ви щойно перекваліфікувалися з клієнта, якому був потрібен детектив, на клієнта, якому потрібен охоронець.

На схемах зонування Вулика моє помешкання не було позначене як житлове приміщення. Я «успадкувала» верхній поверх реконструйованого складу, що раніше належав моєму другові, який переховувався від лихварів. У зрілому віці він раптом вирішив перебратися до однієї із загумінкових колоній, і приміщення в одному ке-ме від дверей мого кабінету відійшло мені на хороших умовах. Інтер'єр був трошки грубуватий, і шум вантажних доків інколи заглушав бесіди. Зате простору тут вистачило б і на десять звичайних квартир, та й навіть спортзал я собі могла влаштувати вдома.

Приміщення щиро заінтригувало Джонні, і я кляла себе за те, що мені було приємне його вдоволення. Ще трошки, і я почну фарбувати губи помадою та рум'янитися, аби сподобатися цьому кібриду.

— Чому ви мешкаєте на Лузі? — поцікавилася я в нього. — Більшості іншосвітян сила тяжіння дошкуляє фізичним болем, а пейзажі видаються монотонними. Ще й дослідженнями займаєтеся на Ренесансі-В. То чому тут?

Коли він відповідав, то я зловила себе на тому, що пильно до нього дослухаюся і не зводжу з нього погляду. Він носив проділ посередині, кінчики його назагал прямого каштанового із рудуватим відтінком волосся вже закручувалися, спадаючи на комір. Коли Джонні говорив, то мав звичку підпирати щоку кулаком. Мене приголомшило, що його вимова насправді була притаманна для людей, які досконало вивчили нову для себе мову, а не недбало засвоювали її з народження. Зате в основі його акценту відчувалися наспівні нотки, з якими говорив один мій знайомий квартирний злодюжка, що виріс на Есквіті — тихій містечковій планетці, яка входила до складу Мережі і була заселена іммігрантами Першої експансії родом із Британських островів.

— Я багато де жив, — відказав він. — Моя мета — спостерігати.

— В ролі поета?

— Ні, я не поет, — похитав він головою, скривився й обережно торкнувся швів. — Він був ним.

Попри обставини в Джонні відчувалися таке завзяття і жага до життя, які я рідко зустрічала в чоловіках. Це важко пояснити, але мені припадало бути в компаніях, де сильні цього світу потрапляли в орбіту навколо таких от людей. І йдеться тут не про його замкнутість або чуттєвість. Ідеться про енергію, якою він бринів і яку випромінював, навіть коли просто спостерігав.

— А чому ви тут живете? — у свою чергу спитав він.

— Я тут народилася.

— Так, але ж у дитинстві мешкали в Центрі Тау Кита. Ваш батько служив там сенатором.

Я змовчала.

— Багато хто очікував, що ви підете у політику, — правив він далі. — Вас відрадило самогубство батька?

— Це було не самогубство.

— Ні?

— Усі новини, всі розслідування говорили протилежне, — безбарвним голосом заявила я. — Та мій батько ніколи не наклав би на себе руки.

— Отже, вбивство?

— Так.

— Незважаючи на відсутність мотивів або натяку на підозрюваного?

— Так.

— Зрозуміло, — зітхнув він. У жовтому світлі ліхтарів над вантажними доками, що пробивалося крізь курні шибки, його шатенова чуприна відливала свіжою міддю. — Вам подобається працювати детективом?

— Тільки коли виходить добре. Хочете їсти?

— Ні.

— Тоді давайте спати. Можете лягти на канапі.

— І часто у вас виходить добре? — не здавався він. — В роботі детектива?

— Завтра побачимо.

Уранці Джонні телепортувався на Ренесанс-Вектор у фактично свій звичайний час, зачекав трошки біля виходу, а потім переправився до Музею старопоселенців на 7 Дракона. Звідти стрибнув на головний телепорт-комплекс Нордгольма, а звідти квантувався на Божегай.

Графік ми розробили завчасно, і я вже чекала на нього на Ренесансі-В, сховавшись у тінях колонади.

Чоловік із косичкою вийшов третім після Джонні. Безсумнівно, ми мали справу з лузійцем. У своїй блідості, мускулатурі, масі тіла та гоноровитій манері пересуватися він міг би бути моїм давно загубленим братом.