— Пам'ятаєте, вчора в Окраї пан-Мастін багато просторікував про цей куб? Говорив про нього, нібито це таємна зброя?

— Зброя? — перепитала Ламія.

— Ну, звичайно ж! — вигукнув Кассад. — Ерг!

— Ерг? — витріщився на маленький ящик Мартін Силен. — Мені здавалося, ерги — це такі тварюки з силовими полями, яких тамплієри використовують на своїх кораблях-деревах.

— Так і є, — пояснив Консул. — Близько трьох століть тому їх відкрили на астероїдах довкола Альдебарана. Уявіть собі хребет кота, переважно п'єзоелектричну нервову систему, і все це в кожуху із кремнієвих «хрящів». От тільки живляться... та орудують вони силовими полями, потужність яких зіставна з енергетичними системами маленьких спін-зорельотів.

— То як усе це влазить у таку крихітну коробку? — Мартін Силен і далі витріщався на куб Мебіуса. — Дзеркала?

— Свого роду, — проказав Кассад. — Демпфери поля... істота не голодує, не харчується. Схоже за ефектом на кріогенну фугу для людини. На додачу, екземпляр не дорослий. Ерженятко, так би мовити.

Ламія провела рукою по металевому корпусу.

— І вони слухаються храмовників? Ті навчилися з ними спілкуватися?

— Так, — підтвердив полковник. — Але як саме, не знаю. Це один із секретів Братства. Але мушу сказати, що Гет Мастін мав бути абсолютно впевнений, що ерг йому допоможе з...

— Ктирем, — договорив за нього Мартін Силен. — Тамплієр гадав, що це енергетичне бісеня буде його секретною зброєю, коли він постане перед Князем болю. — Поет розреготався.

Тут прокашлявся отець Гойт:

— Церква прийняла норму Гегемонії... про те, що... ці створіння... ерги... не є розумними істотами... а тому спасіння їх не стосується.

— Ой, не скажіть, отче. Вони носії розуму, — не погодився Консул. — Їхнє сприйняття світу набагато краще, ніж ми здатні собі уявити. Але якщо ви маєте на увазі інтелект... самоусвідомлення... то ми тут маємо справу з певною аналогією розумних коників. Коників спасіння стосується?

Гойт не відповів.

— Що ж, — підсумувала Брон Ламія, — певно, капітан Мастін вважав, що ця річ має стати його власним спасінням. Але щось пішло не так. — Вона роззирнулася по заляпаних кров'ю переділках та висхлих плямах на підлозі: — Гайда-но звідціля.

Із наближенням шторму та посиленням і без того дужих вітрів буєр ліг на інший галс. Драні транспаранти білих хмар несамовито летіли під низьким сірим небом грозового фронту. Трави шмагали корпус корабля і вгиналися під поривами холодного повітря. Обрій брижився і спалахував блискавками, після чиїх розрядів гуркотів грім, більше схожий на попереджувальні постріли на траверзі. Пілігрими мовчки спостерігали за цією картиною, поки не впали перші крижані дощинки, які їх загнали до великої каюти на кормі.

— Ось це я знайшла в кишені мантії, — проказала Ламія і підняла папірець із номером п'ять на ньому.

— Отже, наступним свою історію мав би розповідати Мастін, — пробурмотів Консул.

Мартін Силен гойдався на стільці, поки його спинка не вперлася у високе вікно. Відсвіти грози робили його риси обличчя сатира дещо демонічними.

— Існує інший варіант, — проказав він. — Можливо, хтось, хто ще не виступав, мав бути п'ятим, і вбив тамплієра, щоби помінятися з ним місцями.

— Тобто це або я, або Консул, — виважено промовила у відповідь на це Ламія, прикипівши до поета поглядом.

Силен знизав плечима.

Брон Ламія дістала з кишені блузи ще один клаптик паперу.

— Я маю шостий номер. Ну, і чого б я цим досягнула? Мені байдуже, що розказуватиму наступною.

— А може, йдеться про те, що ми не повинні були почути того, що міг би розповісти Мастін, — гіпотезував старий віршувальник і знову здвигнув плечима. — Особисто я вважаю, що Ктир просто розпочав свої жнива. Навіть не знаю, чому ми вважали, що нам дозволять підібратися до самих Гробниць, він шаткує людей на півдорозі до Кітса.

— Наш випадок особливий. Ми — його пілігрими, — не погодився Сол Вайнтрауб.

— Ну то й що?

Запанувала тиша, і Консул підійшов до вікон. Гнані вітром потоки дощу огорнули темрявою море і тарабанили у свинцеві шибки. Буєр крехтів і важко кренився на штирборт, міняючи галс.

— Пан-Ламіє, — спитав полковник Кассад, — то ви нам зараз розказуватимете свою історію?

Ламія схрестила руки на грудях і подивилася у вікно, яким бігли струмочки води.

— Ні. Давайте вже зійдемо з цього проклятого корабля. На ньому тхне смертю.

По обіді буєр причалив у порту Спочинок Пілігрима, але через бурю і втому пасажирів за відчуттями це радше скидалося на пізній вечір. Консул чекав, що перед початком передостаннього етапу подорожі тут їх зустрічатимуть представники Церкви Ктиря, але Спочинок Пілігрима виявився таким же порожнім, як і раніше Окрай.

Від наближення до узгір'їв та перших краєвидів хребта Вуздечка (як і загалом наближення до будь-якого берега) перехоплювало подих, тому всі шестеро прочан згуртувалися на палубі — попри холодний дощ, який не припиняв падати. Чахлі та чуттєві відноги гір із їхніми бурими та несподіваними виступами разюче контрастували із монохромно-зеленим Трав'яним морем. Піки-дев'ятитисячники тільки вгадувалися за сіро-білими гранями, які вже невдовзі зникали за низькими хмарами на задньому плані, але навіть у такому обрізаному вигляді справляли могутнє враження. Сніг лежав одразу за скупченням обгорілих халуп і дешевих готельчиків, які, власне, й звалися Спочинком Пілігрима.

— Якщо канатка знищена, то нам гембель, — бурмотів Консул. Від самої цієї думки, раніше забороненої аж по сьогоднішній день, у нього всередині все переверталося.

— Перші п'ять опор уже видно, — проказав полковник Кассад, озброївшись своїм потужним біноклем. — Здається, вони не ушкоджені.

— А кабіни видно?

— Ні... зачекайте, видно. Одна знаходиться біля воріт на платформі станції.

— Рухається? — уточнив Мартін Силен, котрий, напевно, розумів, у якій вони опиняться халепі, якщо з канаткою щось негаразд.

— Ні.

Консул похитав головою. Раніше навіть у найгіршу погоду при відсутності пасажирів кабіни постійно рухалися, щоби вбезпечити канати від намерзання льоду і зберегти їхню гнучкість.

Усі шестеро підняли свій багаж на палубу ще до того, як буєр устигнув зарифити свої вітрила та спустити сходні. Кожен зараз одягнувся в цупкий одяг від негоди. Кассад — у термофляжний плащ армійського зразка, Брон Ламія — в довгу теплу напівшинель, що колись давно звалася тренчкот, Мартін Силен — у рясну шубу, що переливалася вороними та сірими відтінками в залежності від примх вітру, отець Гойт — у довгу чорну сутану, в якій він сильніше, ніж будь-коли, нагадував опудало, Сол Вайнтрауб — у грубу куртку на підкладці з гусячого пуху, де він ховався разом із немовлям, ну і Консул — у вже місцями благеньку, хоч і все ще придатну до використання шинель, яку йому кілька десятків років тому подарувала дружина.

— Що робити з речами капітана Мастіна? — запитав уголос Сол Вайнтрауб, стоячи на краю сходнів. Кассад пішов на розвідку в село.

— Я їх винесла нагору, — відгукнулася Ламія. — Візьмемо їх із собою.

— Мені здається, це неправильно, — сказав отець Гойт. — Я маю на увазі, отак просто взяти і піти. Ніякої... відправи. Потрібне хоча б якесь просте визнання, що людина померла.

— Могла померти, — виправила його Ламія, однією рукою легко відриваючи сорокакілограмовий рюкзак від дощок палуби.

Гойт не йняв їй віри.

— Невже ви й справді вважаєте, що пан-Мастін десь може бути живим?

— Ні, — відповіла Ламія, на чорне волосся якої вже поналипали сніжинки.

З протилежного краю причалу до них помахав Кассад, і вони знесли багаж з мовчазного буєра. Ніхто не озирнувся.

— Порожньо? — ще звіддаля крикнула полковникові Ламія. Плащ Кассада ще й зараз світлішав, виходячи з сіро-чорного режиму хамелеона.

— Порожньо.

— Тіла?

— Відсутні. — Кассад повернувся до Сола і Консула: — Ви забрали речі з камбуза?