З усіх сил Кассад намагався не знепритомніти, поки корабель і далі несамовито бовтало. Сигнали тривоги блимали та верещали з усіх сторін і вимагали до себе уваги. Полковник тицяв по панелі управління вектором тяги, вирішив, що в нього все вийшло добре, і вже було опустив руки, коли відчув, що фізичні сили роздирають його вже тільки в двох напрямках, а не п'яти — як до того.
У котромусь із відеомоніторів Кассад помітив, що факельник віддаляється. Добре. Він не сумнівався у спроможності зорельота Вигнанців знищити його будь-якої секунди, що він обов'язково і зробив би, якби зараз полковник наближався до нього або загрожував у будь-який інший спосіб. Йому не було відомо, чим багатий борт «кальмара» (навряд чи чимось серйознішим від протипіхотного озброєння), проте солдат був упевнений, що командир факельника навряд чи підпустить близько до свого корабля некерований човник. Кассад припускав, що Вигнанці вже зрозуміли, хто викрав їхній апарат. Його особисто не здивувало б — розчарувало, та не здивувало, — якби його вмить спопелив той зореліт, одначе Кассад розраховував на дві суто людські, хоч і не обов'язково вигнанські емоції: допитливість і прагнення помсти.
Під впливом стресу допитливість нерідко сходить нанівець — це він знав, але розрахунок був на воєнізовану, майже феодальну культуру, схожу на побут Вигнанців, зав'язану на помсті. За умови рівності всіх інших характеристик, абсолютної неможливості завдати ворогу більшої шкоди та мінімальних шансів утекти, полковник Федман Кассад перетворювався на головного претендента, щоби прикрасити собою сталевий піддон їхніх вівісекторів. Принаймні на це він сподівався.
Він зиркнув на відео з носових моніторів, спохмурнів, послабив паски і спробував визирнути у верхній блістер. Корабель іще крутило, але вже не так нестямно, як раніше. Здавалося, планета наблизилася (тепер одна її півкуля займала собою все над його головою), та він уявлення не мав, наскільки катер далеко від її атмосфери. Покази приладів він зчитати не міг. Доводилось покладатися винятково на приблизну оцінку орбітальної швидкості та розмах перевантажень під час входу у щільні шари атмосфери. Той єдиний більш-менш тривалий погляд із руїн «Мерріка» підказував, що вони знаходилися дуже-дуже близько, в якихось п'ятистах-шестистах кілометрах над поверхнею, фактично на орбіті очікування[84], з якої запускають спускові апарати.
Кассад спробував було витерти краплини поту з чола і спохмурнів, коли стукнувся об оглядовий щиток завеликими пальцями рукавиці скафандра. Полковник утомився. Дідько, ще кілька годин тому він лежав у фузі, а ще кількома стандартними тижнями раніше ледве не загинув фізично.
Він не знав, що за планета розкинулася внизу: Гіперіон чи Вертоград. Йому не доводилося бувати на жодній із них, проте він знав, що на другій мешкало більше людей — Вертоград мав більше шансів одержати статус колонії Гегемонії. І Кассад сподівався саме на цей варіант.
Із факельника стартували три штурмові катери. Кассад устиг їх добре роздивитися, перш ніж кормові монітори випустили їх із поля зору. Полковник знову понатискав панель управління, поки не відчув, що його судно прискорилося в напрямку планети у нього над головою. Навряд чи він міг зробити щось більше.
«Кальмар» увійшов в атмосферу ще до того, як його наздогнали три катери Вигнанців. Вони, безперечно, були озброєні і на дистанції враження, але в когось у ланцюжку командування, напевне, розігралася цікавість. Або ж злість.
Аеродинамічними обводи Кассадового судна язик би не повернувся назвати. І як у випадку із більшістю човників для роботи у відкритому космосі, його «кальмар» міг розраховувати всього лише на легкий флірт із планетарною атмосферою, а не повноцінне занурення на дно гравітаційного колодязя. Кассад уже бачив зрадливий червоний жар, що зайнявся під час входу в щільні шари атмосфери, чув, як по ввімкнутих радіоканалах наростає шум іонів, і раптом замислився, чи справді це була така вже вдала ідея.
Опір повітря нормалізував лет «кальмара». Кассад відчув, як помалу росте сила тяжіння, поки він гарячково нишпорив по консолі і пілотському кріслі в пошуках електроланцюгів управління. А на запорошеному перешкодами екрані відеомонітора було видно, як, скидаючи швидкість, один зі спускових апаратів уже відростив собі голубий плазмовий хвіст. Виходила достоту аналогічна ілюзія із тим, як ото один парашутист спостерігає за іншим, що відкриває свій парашут або активує підвісну систему — штурмовий катер різко пішов угору.
Але Кассадові було над чим іншим сушити голову. Хай як він старався, проте не міг візуально знайти систему катапультування. На всіх космічних човниках ВКС ЗСГ обов'язково був якийсь пристрій для екстреного виходу з апарата в атмосфері. Така вже склалася традиція ще вісімсот років тому, коли всі космічні польоти були не більш ніж короткочасними вилазками заледве трохи вище атмосферної шкірки Старої Землі. Сучасному катеру для човникування між зорельотами у відкритому космосі вони навряд чи коли-небудь згодилися би, але старовинні страхи, вписані у древні статути, вимирати вперто не хотіли.
Принаймні про це говорилося в теорії. Кассадові нічого такого знайти не пощастило. Корабель дрижав, крутився, немов веретено, і почав по-справжньому розігріватися. Полковник розстебнув клямри упряжі на кріслі і поповз у ніс катера, навіть не впевнений, що він шукає. Реактивні ранці? Парашути? Пару крил?
У десантному трюмі лежав тільки труп пілота Вигнанця, а в кількох рундуках, трохи більших за розміром від стандартного «запасничка», Кассад, хоч і перерив геть усе, не відшукав нічого, крім якихось аптечок. Жодного вам чудо-пристрою.
Тепер Кассад, учепившись за кільцеву опору, вже навіть міг чути, як труситься і розвалюється «кальмар». Фактично він змирився з фактом, що Вигнанці не марнували коштів та вільного місця на засоби порятунку, які заледве могли знадобитися на «кальмарах». А й правда. Все своє життя вони проводили в темряві поміж зоряних систем, і в їхньому розумінні атмосферою була герметична труба якогось бляшаного міста завдовжки так кілометрів вісім. Зовнішні аудіосенсори шолома-бульбашки вже розрізняли несамовитий свист повітря, яке періщило по корпусу катера і проривалося у тріщини блістера кормової секції. Кассад здвигнув плечима. Він багато разів ставив своє життя на кін, і от програв.
«Кальмара» добряче струснуло і підкинуло. Полковник розчув, як від носової частини відвалюються щупальця-маніпулятори. Раптом небіжчика потягнуло до розбитого блістера, в якому він зрештою зник, неначе мураха в трубі пилососа. Не випускаючи з рук опори, Кассад дивився у відкритий люк на крісла в кокпіті біля пульта управління. Раптом до нього дійшло, що вони напрочуд архаїчні, немов зійшли зі сторінок підручника про світанок космонавтики. На корпусі катера вже обгорала обшивка, і її клапті з ревом проносилися повз оглядові блістери, наче кавалки лави. Кассад заплющив очі і спробував пригадати лекції КУО, присвячені будові стародавніх космічних апаратів. «Кальмар» почав розкручуватися в своєму завершальному піруеті. Стояв неймовірний шум.
«Мій Аллах!» — видихнув Кассад ім'я, промовлене чи не вперше з дитинства. І він потягнувся до кокпіта, обіпершись об краї відчиненого люка, хапаючись за найменші зачіпки на палубі і дряпаючись нею, немов прямовисною стіною. Та він і справді дерся по стіні. «Кальмара» тим часом розвернуло, і він падав на планету, остаточно націлившись у своєму смертельному леті кормою вперед. Полковник змагався із потрійним перевантаженням і розумів, що варто йому підсковзнутися раз, і в нього не залишиться жодної цілої кістки в тілі. Позад нього свист атмосферного повітря перетворився спершу на вереск, а потім на драконячий рев. Десантний відсік догорав у лютих вибухах розплавленого металу.
Залізти в крісло пілота було справжнім змаганням, ніби зі скельним карнизом, на який треба випнутися, маючи ще двох альпіністів на прив'язі за спиною. Важко триматися незграбними рукавицями за підголовник крісла, особливо якщо теліпаєшся прямо над полум'яним казаном, у який перетворився десантний трюм. Катер накренився, Кассад зробив мах ногами і всівся на місце пілота. Відеомонітори погасли. Вогонь розжарив верхній блістер до густо-червоного кольору. Кассад заледве не знепритомнів, коли потягнувся вперед і неслухняними пальцями спробував щось намацати в темряві попід кріслом, у себе між колінами. Нічого. Заждіть... Якась ручка. Ні, Господи Ісусе і Аллах... це витяжне кільце! Які ж дубові ці пальці, не гнуться... ні. Тягни!
