Олд-Орчед-Біч лишився на сотню милю позаду, і Ріццолі бачила абсолютно не такий штат Мен, який запам’ятався їй з дитинства. На цьому узбережжі не було ані пішохідних доріжок, ані каруселей. Натомість вони проїжджали повз ліси і зелені поля, серед яких де-не-де траплялися містечка, і кожне з них вінчав білий церковний шпиль.

— Ми з Еліс щоліта в липні сюди їздимо, — сказав Фрост.

— Я тут ніколи не була.

— Ніколи?

Він глянув на неї так здивовано, що це її роздратувало. «Де ж ти взагалі буваєш?» — читалося в цьому погляді.

— Я ніколи не бачила сенсу їздити сюди.

— У родичів Еліс є база відпочинку на острові Літл Дір. Ми там зупиняємося.

— Дивно. Я б не подумала, що Еліс любить бувати на природі.

— О, вони просто кажуть, що це база відпочинку. Насправді ж — звичайний будинок із ванними кімнатами і гарячою водою, — розсміявся Фрост. — Еліс би збожеволіла, якби довелося ходити в туалет у кущики.

— Туалет у кущах — це лише для тварин.

— Мені в лісі подобається. Я б там жив, якби мав можливість.

— І обходилися б без усіх принад великого міста?

— Я можу сказати, без чого точно легко обійшовся б, — похитав головою Фрост. — Без усілякої гнилизни, після якої починаєш думати, чого це люди такі схиблені.

— Думаєте, в лісі краще?

Він помовчав, зосередившись на дорозі. Повз вікна проносилася одноманітна мозаїка лісу.

— Ні, — врешті сказав він. — Якби було краще, ми б сюди не їхали.

Ріццолі дивилася на дерева і думала: «Убивця теж проїхав цим шляхом. Домінант шукав здобич. Мабуть, їхав цією-таки дорогою, дивився на ці самі дерева, а може, зупинився поїсти омарів у тій самій забігайлівці. Не всі хижаки мешкають у великих містах. Дехто полишає биті шляхи і подорожує містечками, де всі одне одному довіряють і не замикають дверей. Може, він приїхав сюди у відпустку і просто побачив нагоду, якої не міг пропустити? Хижаки також їздять у відпустки. Вони тікають з міста і вдихають запах моря, як і будь-хто інший. Вони — звичайні люди».

За вікном крізь завісу дерев прозирало море і гранітні скелі. Цей дикий краєвид сподобався б їй набагато більше, якби не усвідомлення, що вбивця теж це бачив.

Фрост пригальмував і витягнув уперед шию, вдивляючись у дорогу.

— Ми не пропустили поворот?

— Який поворот?

— Ми мали звернути праворуч по Кренбері-Ридж.

— Я не бачила повороту.

— Їдемо вже давно і мали б бути на місці.

— Ми вже запізнюємося.

— Знаю-знаю.

— Треба надіслати повідомлення Ґорману і сказати, що тупі городяни заблукали в лісі.

Ріццолі вийняла телефон і спохмурніла, побачивши, який слабкий тут сигнал.

— Гадаєте, піймає?

— Чекайте, нам страшенно пощастило, — сказав Фрост.

Вони побачили, що попереду край дороги стоїть автівка з державним реєстраційним номером штату Мен. Фрост зупинився біля неї, і Ріццолі опустила вікно, щоб поговорити з водієм. Вона ще й назватися не встигла, а він уже звернувся до них:

— Ви з бостонської поліції?

— Як ви здогадалися?

— Массачусетські номери. Так і знав, що ви заблукаєте. Я детектив Ґорман.

— Ріццолі і Фрост. Ми саме хотіли надіслати повідомлення, щоб ви зорієнтували нас.

— Тут, у низині, сигнал поганий. Зв’язку немає. Прошу за мною — нам он за той пагорб.

Він завів двигун.

Без Ґормана вони б нізащо не знайшли Кренбері-Ридж. Це була неасфальтована дорога посеред лісу, і розпізнати її можна було лише за невеличкою вивіскою «Спеціальна траса 24» на стовпі. Машини підстрибували на вибоїнах у вузькому тунелі, прорубаному посеред лісу. Крізь його стіни нічого не було видно. Дорога кидалася то праворуч, то ліворуч. Потім крізь дерева прорвалося сонце, і вони побачили сади, які спускалися по терасах униз, і зелене поле, яке розкинулося аж до просторого будинку на вершині пагорба. Вражений краєвидом, Фрост аж пригальмував. Вони з Ріццолі уважно роздивлялися довкола.

— Хто б міг подумати! — сказав він. — Їдеш цією нікудишньою ґрунтовою дорогою і думаєш, що вона веде до якоїсь халупи або трейлера. А отакого побачити не очікуєш.

— Може, ця ґрунтова дорога для того і потрібна.

— Щоб усіляка сволота не потикалася?

— Еге ж. Але це не допомогло.

Коли вони зупинилися позаду Ґормана, він уже встиг припаркуватися на під’їзній алеї і вийти, щоб потиснути їм руки. Як і Фрост, був одягнений у костюм, але занадто широкий. Скидалося на те, що Ґорман дуже висох, відколи купив його. Жовтава обвисла шкіра обличчя також виказувала ознаки хвороби.

Він простягнув Ріццолі теку і відеокасету.

— Запис з місця вбивства, — пояснив він. — З решти документів зараз знімають копії для вас. Дещо в мене в багажнику — зможете взяти з собою, коли їхатимете назад.

— Доктор Айлс надішле вам остаточний звіт по рештках, — сказала Ріццолі.

— Причина смерті?

— Рештки зсохлися до кісток. Визначити годі.

Ґорман зітхнув і кинув погляд на будинок.

— Що ж, принаймні ми тепер знаємо, де Марла Джин, бо це мене до сказу доводило. Там усередині практично немає на що дивитися, — махнув він рукою на дім. — Усе вимили. Але оскільки ви хотіли оглянути…

— Хто живе там тепер? — запитав Фрост.

— Після вбивства — ніхто.

— Шкода, що такий гарний будинок пропадає.

— Він фігурує в розслідуванні. Навіть якщо його вдасться виставити на продаж, знайти покупця буде важко.

Вони піднялися сходинками на ґанок. Туди намело опалого листя. У кашпо, які висіли на карнизах, щулилася пожухла герань. Здавалося, тут уже багато тижнів ніхто не поливав квіти і не замітав. На цей будинок павутиною спала пустка.

— Я тут від липня не був, — сказав Ґорман, шукаючи у зв’язці потрібний ключ. — Щойно минулого тижня знову вийшов на роботу. Все ще намагаюся надолужити згаяне. Цей гепатит мене добряче підрізав. А в мене ж був найменш паскудний тип, А. І то я мало не здох. — Він поглянув на колег. — Порада від мене: якщо будете у Мексиці, уникайте морепродуктів.

Він нарешті знайшов потрібний ключ і відімкнув двері. Ступивши за поріг, Ріццолі відчула запах свіжої фарби й мастики — цей будинок вичистили і дезінфікували. «А тоді покинули», — подумала вона, роздивляючись меблі у вітальні: під чохлами вони скидалися на силуети привидів. Світла дубова підлога сяяла, наче скло. Крізь високі — від стелі до підлоги — вікна лилося сонце. Тут, на вершині пагорба, далеко від гнітючої лісової хащі, відкривалася панорама аж до затоки Блю-Гілл. Літак у небі креслив білу лінію, а внизу човен розрізав хвилі. Ріццолі постояла біля вікна, роздивляючись той самий краєвид, який, поза сумнівом, любила Марла Джин Вейт.

— Розкажіть нам про цих людей, — попросила вона в Ґормана.

— Ви читали матеріали, які я надсилав?

— Так, але я не можу уявити собі, якими вони були. Чому все склалося саме так?

— Хіба можна достеменно це знати?

Вона подивилася на нього впритул. Її вразив нездоровий відтінок білків — пообіднє сонце підкреслювало жовтизну.

— Почнімо з Кеннета. Гроші були його, правда?

— Так. І він був козел.

— У матеріалах справи я цього не читала.

— Не про все можна розповісти в матеріалах справи. Але всі в місті так думали. Знаєте, у нас тут багато трастовиків. У Блю-Гілл оселяються бостонські багатії, щоб відпочити від галасу. Більшість із них нормальні. Але часом трапляється хтось на кшталт Кенні Вейта, який грає у гру «Та чи знаєш ти, хто я такий?». Звісно, всі тут знали, хто він такий — людина з грішми.

— Звідки гроші?

— Сімейний капітал. По-моєму, суднова промисловість. Кенні, звісно, не сам заробив ці гроші. Але витрачати їх любив. У бухті в нього стояла гарненька яхта «Гінклі». А ще він полюбляв ганяти в Бостон на своїй червоній «феррарі». Поки в нього не відібрали права і машину, бо надто часто затримували п’яного за кермом. Гадаю, отаким і є портрет Кеннета Вейта-третього, — буркнув Ґорман. — Купа грошей, а клепки в голові бракує.

— Яка прикрість, — сказав Фрост.