— Чому ви вирішили йому написати?

— Чекайте, — здивовано розсміялася доктор О’Доннел. — Ви неправильно зрозуміли. Ініціатором листування була не я.

— Ви хочете сказати, що ініціатива йшла від Гойта?

— Так. Він написав мені перший. Сказав, що чув про мої дослідження у сфері неврології насилля. Також він знав, що я була експертом з боку захисту на інших судових процесах.

— Він хотів найняти вас?

— Ні. Він знав, що для цього вже надто пізно, адже вирок винесено. Але він подумав, що його справа може мене зацікавити. І, як виявилося, мав рацію.

— Чому?

— Чому я зацікавилася?

— Чому ви гаяли час на листування з такою людиною, як Гойт?

— Він належить саме до тих людей, про яких я хотіла б дізнатися більше.

— У нього в голові колупалися з десяток психологів і психіатрів. З ним усе гаразд. Він абсолютно нормальна людина, за винятком того факту, що йому подобається вбивати жінок. Подобається знерухомлювати їх і розрізати їм черево. Його заводить гра в хірурга. А вони залишаються при тямі й відчувають усе, що він з ними коїть.

— От бачите, а ви називаєте його нормальним.

— Він не божевільний. Він усвідомлював свої дії й насолоджувався ними.

— Тобто ви думаєте, що він просто народився уособленням зла?

— Саме так я б його описала.

О’Доннел подивилася на неї поглядом, який немовби проймав наскрізь. Що саме вона бачила? Чи могла вона за допомогою свого досвіду психіатра зазирнути під одягнену про людське око маску і побачити зранену плоть?

Доктор О’Доннел раптом звелася на рівні.

— Чому б вам не пройти в мій кабінет? — запитала вона. — Я вам дещо покажу.

Ріццолі з Діном попрямували за нею. Їхнє взуття шурхотіло по червоному, немов вино, килимі, яким було встелено весь коридор. Кімната, до якої вони увійшли, становила разючий контраст із розкішно прибраною вітальнею. Кабінет доктора О’Доннел було призначено винятково для роботи: білі стіни, полиці зі стрункими рядами довідників, металеві шафи для документів. «Варто зайти сюди — і одразу налаштовуєшся на робочий режим», — подумала Ріццолі. На доктора О’Доннел цей кабінет, очевидно, справив саме такий ефект. Із похмурою зосередженістю вона підійшла до свого письмового столу, схопила конверт із рентґенівським знімком і віднесла до негатоскопа, вмонтованого в стіну. Зафіксувавши плівку, вона клацнула вимикачем. Екран замерехтів, підсвічуючи зображення людського черепа.

— Фронтальна проекція, — сказала доктор О’Доннел. — Двадцятивосьмирічний білий чоловік. Будівельник. Був законослухняним громадянином, хорошим чоловіком і люблячим батьком для шестирічної доньки. А потім він дістав травму на робочому місці. Колода впала йому на голову. — Вона поглянула на своїх відвідувачів. — Агент Дін, мабуть, уже побачив, а ви, детективе?

Ріццолі підійшла ближче. Вона нечасто дивилася на рентґенівські знімки, тому могла розрізнити лише загальну картину: череп, дві западини очей, штахети зубів.

— Зараз поставлю бічну проекцію, — сказала О’Доннел і зафіксувала на екрані інший знімок. — Тепер бачите?

Другий знімок показував череп у профіль. Ріццолі побачила тоненьку сіточку тріщин, які розбігалися від передньої частини черепа назад. Вона показала на них.

О’Доннел кивнула.

— Його привезли до відділення невідкладної допомоги непритомним. Комп’ютерна томограма показала крововилив з великою гематомою — скупченням крові — під твердою мозковою оболонкою. Ця гематома здійснювала тиск на лобові долі його мозку. Кров видалили хірургічним методом, і чоловік видужав. Або, радше, здавалося, ніби він видужав. Він повернувся додому, а потім на роботу. Але став іншою людиною. Він знову і знову зривав на людях злість. Врешті-решт його звільнили через конфлікти. Він почав домагатися своєї дочки. А якось, посварившись із дружиною, він так побив її, що не могли впізнати. Почав бити і не зміг зупинитися. Навіть коли в неї майже не залишилося зубів. Навіть коли її обличчя перетворилося на шмат м’яса, з якого стирчали кістки.

— І ви хочете сказати, що він так чинив через оце? — запитала Ріццолі, показуючи на тріщину в черепі.

— Так.

— Годі вам!

— Подивіться на знімок, детективе. Бачите місце розташування тріщин? Яка частина мозку під ним розташована?

Ріццолі озирнулася на Діна. Він поглянув на неї позбавленим емоцій поглядом.

— Лобні долі, — сказав він.

Губи О’Доннел ворухнулися в слабкій посмішці. Її явно тішила нагода кинути виклик давньому суперникові.

— Навіщо було зроблено ці знімки? — запитала Ріццолі.

— Адвокат цього чоловіка попросив мене провести нейропсихіатричну експертизу. Я використовувала Вісконсинський тест сортування карток і категоріальний тест Гольстена-Райтена, а також замовила МРТ — магнітно-резонансну томограму мозку. І всі ці тести показали один і той самий результат: обидві лобні долі цього чоловіка дуже постраждали.

— Однак, за вашими словами, він цілком одужав після травми.

— Він з вигляду одужав.

— То його мозок був травмований чи ні?

— Навіть із дуже травмованими лобними долями людина може ходити, розмовляти і займатися повсякденними справами. Ви можете говорити з людиною, яка пережила лоботомію, і не помітити нічого дивного. Однак травма, поза сумнівом, є. — Вона показала на рентґенівський знімок. — Це називається лобним синдромом. Лобні долі відповідають за нашу здатність до прогнозувань і суджень. Якщо ці долі травмовані, відбувається розгальмування. Ви поводитеся неадекватно і не відчуваєте жодної провини чи емоційного болю. Втрачаєте здатність контролювати свої насильницькі імпульси. А вони є в нас усіх. У кожного трапляються моменти люті, коли хочеться завдати удару. Протаранити своєю машиною водія, який нас підрізав. Я впевнена, що ви розумієте, про що я, детективе. Про таку злість, коли хочеться завдати комусь болю.

Ріццолі мовчала, не маючи відповіді на ці правдиві слова.

— Суспільство сприймає акти насилля як вияви зла чи аморальності. Нам кажуть, що ми маємо цілковитий контроль над своєю поведінкою. Що абсолютно кожен із нас має волю і вибір. Однак нами керує не лише моральність, а ще й біологія. Лобні долі допомагають інтеґрувати думки і дії. Допомагають зважити наслідки дій. Без такого контролю ми стаємо жертвами всіх диких імпульсів. Так сталося із цим чоловіком. Він втратив здатність контролювати свою поведінку. Мав сексуальний потяг до своєї дочки — і домагався її. Дружина розлютила його — він забив її до смерті. Час від часу у всіх нас бувають тривожні чи неприйнятні думки, нехай навіть минущі. Ми бачимо привабливого незнайомця і думаємо про секс. Одна думка — от і все. Але якби ми піддавалися імпульсам, що тоді було б? Якби ми не могли зупинити себе? Цей сексуальний потяг міг би призвести до зґвалтування або й чогось гіршого.

— І в цьому полягала його лінія захисту? «Мозок змусив мене так вчинити»?

В очах доктора О’Доннел спалахнуло роздратування.

— Лобний синдром — це офіційний визнаний діагноз.

— Гаразд, а на судовому засіданні це спрацювало?

Холодна пауза.

— Наша судова система все ще оперує визначеннями ненормальності, запозиченими із дев’ятнадцятого століття. Нічого дивного, що суди не сприймають аргументів неврології. Цього чоловіка готують до страти в Оклахомі.

Доктор О’Доннел похмуро висмикнула знімки з негатоскопа і поклала в конверт.

— А до чого тут Воррен Гойт?

О’Доннел повернулася до свого письмового столу, взяла ще один конверт і дістала інші рентґенівські знімки, які прикріпила до негатоскопа. Ріццолі знову побачила череп у передній і бічній проекції, але цього разу менший. Дитячий.

— Цей хлопчик упав, коли ліз на паркан, — сказала О’Доннел. — Він упав обличчям вниз на тротуар і вдарився головою. Ось фронтальна проекція. Бачите крихітну смужку, яка йде вгору над його лівою бровою? Це тріщина.

— Бачу, — сказала Ріццолі.

— Прочитайте ім’я пацієнта.

Ріццолі подивилася на квадратик у кутику плівки. Так містилися ідентифікаційні дані. Прочитавши їх, Ріццолі мовчки застигла на місці.