Ріццолі поїхала додому. Увійшла і знову провела ритуал, без якого не могла зберігати дієздатність. Замки й ланцюжок було приведено в належний стан, і лише коли Ріццолі ретельно все перевірила, замкнулася на всі замки і зазирнула в кожну шафу, вона скинула взуття і вилізла із сорочки і штанів.

Роздягнувшись до білизни, сіла на ліжко, розтираючи скроні й намагаючись пригадати, чи лишився в аптечці аспірин. Утім, не мала сил встати й подивитися.

Подзвонили в домофон. Ріццолі випросталася, пульс пришвидшився, кожна нервова клітина била на сполох. Вона нікого не очікувала і не хотіла бачити.

Ще раз подзвонили — як дротом по нервах.

Ріццолі підвелася і вийшла до вітальні.

— Це Гебріел Дін. Можна піднятися до вас?

Вона аж ніяк не очікувала почути цей голос. На мить у неї відібрало мову від подиву.

— Детективе Ріццолі?

— Що у вас, агенте Дін?

— Ми маємо поговорити про аутопсію і дещо з’ясувати.

Натиснувши кнопку, Ріццолі майже одразу пожаліла про це. Вона не довіряла Діну, а тепер збиралася впустити його до своєї зони безпеки, до свого життя. Один бездумний рух пальця — і тепер передумати вона вже не могла.

Ледь устигла натягнути халат, коли він постукав. Крізь товсте скельце у дверях його обличчя здавалося спотвореним. Зловісним. Поки вона повідмикала всі замки, це перекошене обличчя стояло в неї перед очима. Реальність виявилася набагато менш страшною. У чоловіка, який стояв на порозі, були втомлені очі й обличчя людини, яка останнім часом бачила надто багато страхіть або надто мало спала.

Однак він перш за все запитав про неї:

— Ви як?

Вона зрозуміла прихований сенс цього запитання: вигляд у неї був кепський. Як у психічно неврівноваженого копа, який потребує нагляду, бо інакше розсиплеться на друзки.

— Дякую, все гаразд.

— Ви дуже швидко поїхали після аутопсії, і я не зміг з вами поговорити.

— Про що?

— Про Воррена Гойта.

— Що ви хочете знати про нього?

— Усе.

— Боюся, розповідь розтягнулася б на цілу ніч. А я втомлена.

Вона закуталася в халат, раптом усвідомивши ситуацію. Для неї завжди було важливо справляти враження професіонала. Збираючись на місце злочину, вона зазвичай одягала піджак. А тут стояла перед Діном у самій лише білизні й халаті. І це відчуття вразливості їй не подобалося.

Ріццолі показала на двері однозначним жестом: розмову завершено.

Але він не поворухнувся.

— Знаєте, я визнаю свою помилку. Я мав із самого початку дослухатися до вас. Ви перша помітили паралелі між новими вбивствами і справою Гойта, а я не звернув на них уваги.

— Це тому, що ви його не знали.

— То розкажіть мені про нього. Ми маємо працювати разом, Джейн.

Її сміх був гострим, наче уламок скла.

— То вас тепер цікавить співпраця? Щось новеньке.

Примирившись із тим, що йти він не збирається, вона розвернулася і попрямувала до вітальні. Замкнувши вхідні двері, він приєднався до неї.

— Тож поговорімо про Гойта.

— Ви можете прочитати його справу.

— Уже прочитав.

— Тоді ви маєте все необхідне.

— Не все.

— Що ще вам треба? — запитала Ріццолі, повернувшись до нього.

— Я хочу знати те, що знаєте ви.

Він підійшов ближче, і вона відчула тривогу, бо перебувала в невигідній позиції — стояла перед ним босоніж, надто виснажена, щоб дати відсіч його агресії. А всі ці його вимоги справді здавалися їй агресією, і його погляд немовби проникав під той мінімум одягу, що на ній був.

— Між вами існує певний емоційний зв’язок, — сказав він. — Прив’язаність.

— Не смійте називати це прив’язаністю!

— А ви це як назвали б?

— Він був злочинець. Я його вистежила. От і все.

— Судячи з того, що я дізнався, це ще не все. Хочете ви того чи ні, але між вами існує зв’язок. Він свідомо повернувся до вашого життя. Вони не випадково обрали могилу, на якій лишили тіло Каренни Гент.

Ріццолі промовчала. Тут вона не мала чого заперечити.

— Він мисливець, так само, як ви. Ви обоє полюєте на людей. Оце вас об’єднує. Це у вас спільне.

— Немає між нами нічого спільного.

— Але ви розумієте одне одного. Хоч би як до нього ставилися, але ви з ним пов’язані. Ви раніше за всіх побачили його вплив на Домінанта. І набагато нас усіх випередили.

— А ви подумали, що в моїх мізках має поколупатися психолог.

— Так, тоді я саме так і подумав.

— А тепер я вже не божевільна, а геніальна?

— Ви розумієте, що відбувається в нього в голові. І можете допомогти нам дізнатися, що він робитиме далі.

— Як я можу це знати?

— Ви мали з ним набагато ближчий контакт, аніж будь-хто з копів.

— Контакт? Ви це так називаєте? Та цей сучий син мало не вбив мене!

— А який контакт є ближчим, ніж убивство?

Тієї миті Ріццолі ненавиділа Діна, бо він указав на правду, від якої її корчило: вони з Ворреном Гойтом були назавжди пов’язані. Страх і ненависть набагато сильніші за будь-яке кохання.

Ріццолі безсило опустилася на канапу. Колись вона сперечалася. Колись їй ставало лютої енергії, щоб дати відсіч на кожне слово будь-якого чоловіка. Але зараз вона втомилася. Так утомилася, що не мала сил боротися із запитаннями Діна. Він усе одно наполягав би й тиснув би на неї, аж поки не дістав би відповідей. Тому вона могла вже зараз припинити боротьбу. Покінчити із цим, щоб він дав їй спокій.

Тож сіла прямо і піймала себе на тому, що дивиться на свої руки. На однакові рубці на долонях. Це були найочевидніші наслідки її зустрічі з Гойтом. Інші, менш помітні травми — зламані ребра і розбита скроня — хоча й загоїлися, але на рентґенівських знімках їх було ще видно. А найнепомітнішими залишалися тріщини, якими вкрилося все її життя. Його ніби перевернуло землетрусом. Протягом останніх кількох тижнів Ріццолі мала таке відчуття, ніби ці тріщини почали розширюватися. Навіть земля під ногами от-от могла розверзтися.

— Я не знала, що він там, у підвалі, — прошепотіла вона. — Не знала, що він стоїть у темряві й чекає на мене. У тому будинку…

Він сів на крісло навпроти.

— Його знайшли ви. Лише ви з усіх копів знали, де шукати.

— Так.

— Звідки ви знали?

— Фарт, — засміялася вона, знизавши плечима.

— Ні, має бути щось набагато більше.

— Не переоцінюйте мене.

— Гадаю, я вас недооцінив, Джейн.

Вона підвела голову. Він дивився на неї так уважно, що захотілося сховатися. Але вона не мала куди відступити і не могла нічим відповісти на цей проникливий погляд. «Що він бачить? — міркувала Ріццолі. — Чи знає, якою беззахисною я почуваюся?»

— Розкажіть, що сталося в підвалі.

— Ви і так знаєте. Я давала свідчення.

— У свідченнях люди зазвичай щось замовчують.

— Мені нема чого додати.

— Навіть не спробуєте?

У ній вибухнув гнів — немовби снаряд розірвався.

— Я не хочу про це думати.

— Але все одно думаєте, правда?

Вона подивилася на нього, намагаючись визначити, в яку гру він грає і як це вона так легко дозволила втягнути себе в неї. Вона знала інших чоловіків — харизматичних, здатних блискавично привернути увагу жінки. Ріццолі мала достатньо здорового глузду, щоб триматися подалі від таких чоловіків і оцінювати їх об’єктивно — як генетично обдарованих щасливчиків. Але зараз виявилося, що вона має дещо потрібне Гебріелу Діну, і він спрямував на неї всі свої чари. І вони діяли. Ніколи ще жоден чоловік не доводив її до стану такої розгубленості й водночас збудження.

— Цей підвал став пасткою для вас, — сказав Дін.

— Я увійшла просто до неї. Я не знала.

— Чому ви не знали?

Це було дивне запитання, яке змусило її замислитися. Ріццолі знову пригадала, як стояла того дня біля розчахнутих дверей у підвал і боялася спускатися темними сходами. Вона пам’ятала, як задушливо й парко було в тому будинку, як її бюстгальтер і сорочка змокли від поту. Як від жаху палав кожен нерв її тіла. Так, вона знала, що там щось нечисто. Знала, що на неї чекає внизу.