— Стуліть пельку!

Він перекинув через плече пасок безпеки і застібнув його. Навіть крізь голоси, які перемовлялися в радіо, вона чула його хрипке дихання, що ледь пробивалося крізь забиті слизом носові пазухи.

— Перший. Беру ситуацію десять п’ятдесят чотири, — сказала вона диспетчеру.

— Де ви зараз?

— Еннекін, щойно проїхала через перехрестя із Тертл-Понд. Буду на місці менше ніж за хвилину.

— Тоді ви прибудете перша.

— Ситуація?

— Можливо, десять п’ятдесят вісім. Інших даних немає.

«Злочинець озброєний і може становити небезпеку».

Права нога Ріццолі приросла до педалі газу. Вона й незчулась, як доїхала до Фейрв’ю. Шини вискнули на повороті. Ріццолі ледве змогла втримати кермо.

— Фух! — видихнув Корсак, коли вони мало не забуксували в насипі на узбіччі.

Ковані ворота стояли розчахнуті. Вона заїхала всередину. На кладовищі було темно. У світлі фар виднілися лише трава і надгробки, які біліли, наче вискалені зуби.

За сотню ярдів від воріт стояла машина приватної служби безпеки. Водійські дверцята було відчинено, світло всередині ввімкнено. Ріццолі зупинила машину і вийшла, уже намацуючи зброю і навіть не помітивши цей доведений до автоматизму рефлекс. Надто багато всього іншого напосілося на неї: запах недавно скошеної трави і вологої землі. Калатання власного серця в грудях. І страх. Обмацуючи поглядом темряву, вона відчула крижаний укол страху. Їм улаштували пастку із таксі. Отже, і тут могла бути пастка. Кривава гра, в якій вона брала участь, не розуміючи правил.

Ріццолі прикипіла до місця, помітивши тінь під меморіальним обеліском. Спрямувавши туди свій ліхтарик, вона побачила скорчене тіло охоронця.

Підступивши до нього, відчула запах крові. Іншого такого запаху не існує. Він запустив примітивні реакції в її мозку. Ріццолі опустилася на траву, мокру від іще теплої крові. Корсак ішов одразу за нею, також присвічуючи собі ліхтариком. Вона чула шум його дихання. Коли йому було важко, він завжди починав похрипувати.

Охоронець лежав обличчям униз. Ріццолі перевернула його на спину.

— Господи! — скрикнув Корсак, відсахнувшись так різко, що світло його ліхтарика метнулося вгору.

Ліхтарик у руках Ріццолі також затремтів, коли вона побачила, що голову майже відрізано. Серед м’яса виднілися шматки хрящів. Цей чоловік явно помер. Нічим йому вже не зарадити, голова ледь тримається.

Темряву прорізали блакитні спалахи, складаючись у сюрреалістичний калейдоскоп, який наближався до них. Ріццолі підвелася. Просякнуті кров’ю штани прилипали до колін. Вона примружилася від світла патрульних машин, а потім відвернулася, вивчаючи темні глибини кладовища. Тієї миті, коли темряву прорізав один із променів світла, на її сітківку нашарувався образ: постать, яка пробирається між могил. Це видіння промайнуло лише на долю секунди, а наступний спалах світла вихопив із темряви лише море гранітних і мармурових надгробків.

— Там хтось рухається, справа попереду, — сказала вона Корсаку.

— Ні хріна не бачу.

Вона подивилася уважно. І знову побачила цю постать, яка спускалася схилом під прихисток дерев. За мить Ріццолі зірвалася з місця — і розпочався біг із перешкодами в лабіринті надгробків. Її кроки порушували спокій мертвих. Корсак кинувся за нею. Він пихтів, наче акордеон, але витримати її темп не міг. За кілька секунд вона зосталася віч-на-віч із темрявою. Ноги самі відштовхувалися від землі і мчали її вперед на шаленій, живленій адреналіном швидкості. Вона майже добігла до дерев, біля яких востаннє промайнув той силует. Але зараз там нічого не ворушилося. Темрява була однорідною. Ріццолі сповільнилася, її погляд метався довкола, намагаючись уловити бодай найменший рух.

Хоча тепер вона стояла непорушно, пульс пришвидшився від страху. Від усвідомлення, що він десь близько, холод розтікався по шкірі. Він стежив за нею. Однак вона не хотіла вмикати ліхтарик, щоб не виказати, де саме стоїть.

Тріснула гілка, і Ріццолі вмить повернулася праворуч. Обриси дерев стояли перед нею суцільною чорною завісою. Крізь шум власного дихання і серцебиття вона чула, як шарудить листя і ламаються сухі гілочки.

«Він іде до мене».

Вона припала до землі, наставивши зброю на темряву. Нерви напнулися, мов ладні порватися струни.

Кроки раптом стихли. Тоді вона схопила «Меглайт» і посвітила просто вперед. І побачила його. Він стояв серед дерев, одягнений у все чорне, і, потрапивши у промінь світла, відсахнувся, піднісши руку до очей.

— Ані руш! — крикнула вона. — Поліція!

Чоловік завмер, напівобернувши обличчя. Його рука зупинилася в повітрі.

— Я зніму окуляри, — тихо сказав він.

— Ні, сволото! Ти стоятимеш непорушно і не рипатимешся.

— А потім що, детективе Ріццолі? Обміняємся посвідченнями? Обшукаємо одне одного?

Вона здивовано подивилася на нього, упізнавши раптом цей голос. Гебріел Дін повільно і обережно зняв окуляри і розвернувся до неї. Вона світила йому просто в обличчя, отже, він не міг її бачити. А вона бачила його добре, і вираз обличчя був спокійний і зосереджений. Вона пробігла променем ліхтаря по його тілі, помітила пістолет на поясі. А в руках — окуляри нічного бачення, які він щойно знав. «Містер — трясця б його — Бонд», — пригадалися їй слова Корсака.

Дін ступив крок до неї.

Вона вмить звела зброю.

— Не рухайтеся!

— Спокійно, Ріццолі. Нема причин дірявити мені голову.

— Нема?

— Я просто хочу підійти ближче. Щоб ми могли поговорити.

— Ми можемо говорити на цій відстані.

Він подивився на миготіння блакитного світла патрульних машин.

— Як ви думаєте, хто повідомив про вбивство?

Ріццолі стояла непорушно, не опускаючи зброю.

— Подумайте головою, детективе. Гадаю, ви це вмієте.

Він підступив іще на крок.

— Не рухайтеся, чорт забирай.

— Гаразд.

Він підвів руки і тихо повторив:

— Гаразд.

— Що ви тут робите?

— Те саме, що й ви. Тут гаряче.

— Звідки ви знали? Ви повідомили про вбивство, а звідки самі дізналися, що тут убили людину?

— Я не знав.

— Ви просто проходили повз кладовище і знайшли труп?

— Я чув, як диспетчер говорить про незаконне проникнення на кладовище Фейрв’ю.

— І?

— І я подумав, чи це не наш злочинець.

— Ви подумали?

— Так.

— У вас мала бути дуже вагома причина так подумати.

— Інстинкт.

— Що ви мелете? Ви тут добре підготувалися до нічної спецоперації, а я маю повірити, що ви просто собі вирішили подивитися, хто лазить по кладовищах?

— Я покладаюся на свої інстинкти.

— Комп’ютера в голові у вас немає.

— Детективе, ми гаємо час. Або заарештуйте мене, або працюймо разом.

— Я схиляюся до першого.

Він незворушно дивився на неї. Надто багато він замовчував. Надто багато секретів вона б не змогла з нього видобути. Не тут і не зараз.

Зрештою опустила пістолет, але не сховала його в кобуру. Аж такої довіри Гебріел Дін у неї не викликав.

— Якщо першим тут опинилися ви, що ви бачили?

— Я знайшов охоронця з уже перерізаним горлом. З його машини я повідомив поліцію. Кров була ще тепла. Я думав, що наш підопічний може бути неподалік. І пішов його шукати.

— Поміж дерев? — фиркнула вона.

— Інших машин я поблизу не побачив. Ви знаєте, які тут найближчі райони, детективе?

— Дедгем на сході, Гайд-Парк на півночі й півдні, — пригадала Ріццолі.

— Саме так. Зусібіч житлові райони. Там повно місць, де можна припаркувати машину і пішки пройтися до цього кладовища.

— І чого б він сюди взагалі пішов?

— Що ми про нього знаємо? Він у захваті від мертвих. Любить дихати їхнім запахом, торкатися їх. Тримає тіла в себе вдома, аж поки сморід стає неможливо приховувати. Лише тоді він відмовляється від трупів. Може, навіть прогулянка кладовищем його заводить. От він і вирішив трохи прогулятися вночі в пошуках еротичних пригод.