— Землю просіювали?

— Так. Я потім сама ще раз їздила на місце знахідки шукати цю кістку.

— Можливо, її відгриз якийсь хижак, — сказав доктор Пепе. Він узявся за край лопатки — однієї з крилоподібних кісток, розташованих за плечима. — Бачите оці V-подібні отвори? Це сліди від зубів собак та інших хижаків. — Він звів погляд. — Голову знайшли окремо від тіла?

— Вона лежала за кілька футів від тулуба, — відповіла Ріццолі.

— Типова для собак поведінка, — кивнув Пепе. — Голова здається їм великим м’ячем. Іграшкою. Вони тягають її навколо, але по-справжньому встромити в неї зуби, як у кінцівку чи горло, не можуть.

— Чекайте, — втрутився Корсак. — Ми ж не про домашніх цуциків говоримо?

— Усі представники псових, як дикі, так і свійські, поводяться аналогічно. Навіть вовки і койоти полюбляють гратися з м’ячиками, точнісінько як домашні цуцики. Цей парк розташований на міській околиці. Навколо живуть люди. Отже, домашні собаки майже напевно забігають до цієї хащі. Усі псові мають інстинкт до пошуку падалі. І вони вгризаються до всіх ділянок, навколо яких можуть зімкнути зуби. Краї крижової кістки, шийні хребці. Ребра, клубова кістка. І, звісно, собаки роздирають усі м’які тканини.

Корсак ошелешено слухав.

— Дружина має вест-хайленд-вайт тер’єра, — врешті промовив він. — Щоб я ще колись дозволив цій істоті лизати мені обличчя!

Пепе дійшов у своєму огляді до черепа і кинув пустотливий погляд на Айлс.

— Пограємо у викажчика, докторе Айлс? Що ви про це скажете?

— У викажчика? — перепитав Корсак.

— Сленґ студентів-медиків, — пояснила Айлс. — Виказати когось — означає продемонструвати, що йому бракує знань. Вивести його на чисту воду.

— Я впевнений, що ви часто грали в цю гру зі своїми студентами в Каліфорнійському університеті, — сказав доктор Пепе.

— Так. Без жалю, — зізналась Айлс. — Вони аж полотніли, коли я на них дивилася. Знали, що от-от буде важке запитання.

— А зараз я буду викажчиком. — У голосі доктора Пепе звучав захват. — Розкажіть нам про цю людину.

Вона зосередилася на рештках.

— Судячи з форми верхніх зубів і твердого піднебіння, а також довжини черепа, можна припустити, що це була особина європеоїдної раси. Череп невеликий, із малими надбрівними дугами. Тепер таз. Його форма і діаметр, а також кут, під яким розташована лобкова кістка, також свідчать про те, що це жінка європеоїдної раси.

— А вік?

— Зростання у тканині клубової кістки ще не завершилося. Артритних уражень немає. Це молода жінка.

— Я згоден. Три золоті коронки, — зауважив доктор Пепе, беручи до рук щелепу. — І багато пломб. Рентґен робили?

— Йошима робив сьогодні вранці. Знімки он там, на негатоскопі.

Пепе підійшов подивитися.

— Із цих двох зубів видаляли нерви. — Він показав на плівку. — Схоже на гутаперчеві штифти. І погляньте ще сюди. Бачите? Зуби — із сьомого по десятий і з двадцять другого по двадцять сьомий — короткі й тупі. Їхній кут розташування змінював ортодонт.

— Цього я не помітила, — сказала Айлс.

— Радий, що вас ще можна чогось навчити, докторе Айлс, — усміхнувся Пепе. — Бо я вже почав був почуватися зайвим.

— Отже, ми говоримо про людину, здатну оплатити стоматологічні послуги, — втрутився агент Дін.

— Доволі дорогі стоматологічні послуги, — уточнив Пепе.

Ріццолі пригадала Ґейл Їґер і її бездоганно рівні зуби. Коли серце перестає битися і розкладається плоть, саме стан зубів відрізняє багатих від бідних. Ті, кому немає чим заплатити за квартиру, знехтують болем у кутніх зубах чи негарним прикусом. Почали вимальовуватися моторошно знайомі характеристики цієї жертви.

«Молода жінка. Біла. Забезпечена».

Пепе відклав щелепу і зосередився на тулубі. Він деякий час вивчав розламану грудну клітку і реберний каркас, потім підняв одне з ребер, які лежали окремо, приставив його до грудної кістки і почав роздивлятися, під яким кутом вони з’єднуються.

— Воронкоподібна деформація грудної кістки, — зазначив він.

Ріццолі вперше побачила, як Мора Айлс втратила певність у собі.

— Я цього не помітила, — сказала вона.

— А що ви скажете про великі гомілкові кістки?

Айлс одразу ж відійшла в кінець столу, взяла одну з довгих кісток і почала її роздивлятися, стаючи дедалі похмурішою. Потім знайшла парну кістку другої ноги і поклала їх поруч.

— Варусне коліно на обох ногах. — Тепер у її голосі вчувався страх. — Викривлення приблизно п’ятнадцять градусів. Не розумію, як я могла не помітити.

— Ви зосередилися на переломі. Вам впали в око ці хірургічні кріплення. А подібні коліна зараз нечасто побачиш. Лише такий трухлявий пень, як я, може впізнати таке відхилення.

— Це не виправдання. Я мала одразу ж помітити.

Упродовж якогось часу Айлс мовчала, переводячи розпачливий погляд з ніг на груди.

— Це не має сенсу. Воно не збігається зі стоматологічними послугами, які їй надавали. Тут немовби дві різні людини.

— А ви не могли б розказати нам, що це ви обговорюєте? — втрутився Корсак. — Що не має сенсу?

— У цієї людини було варусне коліно, — пояснив доктор Пепе. — Іншими словами, викривлення ніг. Її великі гомілкові кістки викривлені на п’ятнадцять градусів. Це вдвічі більше за ті викривлення, які лежать у межах норми.

— І чого такий галас? У багатьох людей криві ноги.

— Йдеться не лише про ноги, — сказала Айлс, — а ще й про груди. Погляньте, під яким кутом ребра приєднано до грудної кістки. У неї воронкоподібна деформація грудної кістки. Унаслідок неправильного формування кісток і хрящів грудна кістка запала. У разі суттєвого викривлення з’являються задишка і серцеві проблеми. У цьому випадку западання невелике. Можливо, на її самопочутті воно ніяк не позначалося. Очевидно, це було суто естетичною проблемою.

— І все це через неправильне формування кісток? — запитала Ріццолі.

— Так. Порушення обміну речовин у кістковій тканині.

— І яка хвороба це спричинила?

Айлс нерішуче поглянула на доктора Пепе.

— Вона невисока на зріст.

— Який показник Троттера — Ґлайзера[15]?

Айлс узяла сантиметрову стрічку і швидко приклала її до стегна й великої гомілкової кістки.

— Гадаю, приблизно шістдесят один сантиметр. Плюс-мінус три.

— Отже, маємо воронкоподібну деформацію грудей. Варусне коліно на обох ногах. Короткий зріст. Усе збігається, — кивнув він.

— У дитинстві вона хворіла на рахіт, — пояснила Айлс Ріццолі.

Це слово вже стало майже архаїзмом. Для Ріццолі воно асоціювалося з немовлятами й босоногими дітлахами, які плачуть у напіврозвалених халупах. Із застарілим брудом бідності. З іншою епохою, забарвленою сепією. Слово «рахіт» не пасувало до жінки із зубами, які вирівняв ортодонт, і золотими коронками.

Гебріел Дін також помітив цю суперечність.

— Я думав, що рахіт розвивається від поганого харчування, — зауважив він.

— Так, — відповіла Айлс. — Унаслідок браку вітаміну D. Більшість дітей отримує достатню кількість цього вітаміну або з молока, або із сонячного світла. Однак якщо дитину погано годують і тримають у приміщенні, цього вітаміну їй бракуватиме. А це позначається на метаболізмі кальцію та на формуванні кісток. Узагалі-то я ще ніколи не бачила проявів цієї хвороби, — помовчавши, додала вона.

— Їдьте зі мною на розкопки, — запросив доктор Пепе. — Я вам покажу безліч випадків з минулого століття. Скандинавія, північ Росії…

— Але нині в США таке може траплятися? — запитав Дін.

— Вірогідність дуже мала, — похитав головою Пепе. — Зважаючи на деформовані кістки й низький зріст, я можу припустити, що ця людина жила в бідності. Принаймні до підліткового періоду включно.

— Це не збігається зі станом її зубів.

— Не збігається. Саме тому доктор Айлс сказала, що ми тут немовби досліджуємо два різні тіла.

«Дитяче і доросле», — подумала Ріццолі. Вона пригадала власне дитинство в містечку Рів’єр, штат Массачусетс. Їхня родина винаймала невеличкий будинок, у якому завжди стояла задуха. Вони тулилися в такій тісняві, що їй доводилося заповзати у свою схованку під ґанок, щоб бодай трохи побути на самоті. Джейн пам’ятала короткий період після того, як батька звільнили з роботи. Переляканий шепіт мами й тата в спальні. Консервована кукурудза й картопля на вечерю. Погані часи швидко минули. Протягом року тато знайшов нову роботу і на стіл повернулося м’ясо. Однак зіткнення з бідністю залишає свій слід. На душі, якщо не на тілі. Усі троє дітей у родині Ріццолі обрали роботу зі стабільними, нехай навіть і не захмарними, заробітками. Джейн стала правоохоронцем, Френкі пішов у морську піхоту, а Майкі — у поштову службу США. Усі вони намагалися уникнути загрози, з якою зіткнулися в дитинстві.