— Та то не біда, — сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. — Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка… 

— Ціпочка має колупати, а не ти! — верескнув Пограб з відчаю. — Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! — він вийняв шабелину і замахав нею над головою. — Хто зі мнов?! 

Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, — і один букет квітів у кулаці Вулі — здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі. 

Оскільки фіґлі — страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт: 

— Ми покладемо життя, але не віддамо штанів! 

— Шило на мило! 

— Розбійники з великої дороги — то є ми! 

— Тисячку на бочку! 

— Зарубай собі на носі, тракане[7]! 

…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном: 

— Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати! 

Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша. 

— Ходімо! — вигукнув Пограбуйко. 

Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей і почимчикували до димового отвору. 

За мить у печері не було нікого, окрім співця та Витівки. 

— Куди вони всі пішли? — спитала Тіфані. 

— Пішли собі то й пішли, — кинула Витівка, стенувши плечима. — Я залишуся тут і пильнуватиму за вогнищем. Хтось тут має виконувати обов’язки келди, — глипнула вона на Тіфані. 

— Витівко, сподіваюся, ти скоро знайдеш собі свій клан, — відповіла Тіфані солодкавим голосочком. 

Витівка насупила брови. 

— Вони трохи побігают на горі, може, вполюют пару зайців і перевернуться догори дриґом пару раз, — пояснив Вільям. — А тоді вгамуються, бо до них дійде, що не ясно поки, що робити. 

— Вони завжди так метушаться? — спитала Тіфані. 

— Ая, Пограб просто не хтів тих розмов про весілє, — відказав Вільям усміхаючись. 

— О, так, у нас багато спільного на цьому ґрунті, — відповіла Тіфані. 

Вона протислась крізь димовий отвір і побачила, що на горі її вже чекав ропух. 

— Я все чув, — озвався той. — Ти молодець. Так кмітливо. Так дипломатично. 

Тіфані озирнулася. До заходу сонця ще було декілька годин, та тіні вже довшали. 

— Нам час вирушати, — сказала Тіфані, пов’язуючи фартух. — Ти йдеш з нами, ропуше. 

— Навіть не знаю, що на це відповісти… — почав було ропух, поволі, але впевнено задкуючи. Але ропухи задкують не дуже вправно, тож Тіфані схопила його і запхала в кишеню фартуха. 

Тіфані попрямувала до кургану і каменів. «Мій братик ніколи не виросте, — подумала вона, йдучи торфовиськом. — Так сказала стара келда. Як таке може бути? Що ж це за місце таке, де назавжди залишаєшся маленьким?» 

Кургани ближчали. Тіфані розгледіла Вільяма і Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, але решти фіґлів видко не було. 

Тіфані дійшла до курганів. Сестри казали їй, що там під землею повно мертвих королів, але це її не лякало. Її ніщо ніколи не лякало на пагорбах. 

Там було холодніше, ніж деінде. Цього вона раніше не зауважувала. 

Знайди місце, де час відстає. Кургани — то правіки. Так само і старі каменюки. Вони сюди вписуються? Так, вони хоч і прадавні, але лежать тут тисячоліттями. Вони тут встигли постаріти. Вони — невід’ємна частина краю. 

Тіні подовшали, коли сонце опустилося на небосхилі. Ось коли Крейдокрай відкриває свої таємниці. Подекуди, коли світло падало під правильним кутом, можна було розгледіти межі старих полів та стежок. Тіні являли те, що ховалося від полуднесоння. 

Тіфані вигадала слово «полуднесоння». 

Слідів копит не було видно. Вона блукала поміж трилітонів, що скидалися радше на великі одвірки. Та коли вона намагалася пройти крізь них, то нічого магічного не відбувалося. 

Все йде не за планом. Мала ж бути чарівна брама. Певно, що так. 

Булькіт у вухах знаменував, що хтось неподалік грає на мишиці. Тіфані озирнулася і побачила Вільяма — він стояв на поваленому камені: щоки надуті, акурат як і сама мишиця. 

Тіфані йому помахала: 

— Що там? — спитала вона. 

Вільям вийняв рурку з рота, і булькіт у вухах вщух: 

— Ая, — відповів він. 

— Це шлях до земель Королеви? 

— Ая. 

— А, може, б ти завдав собі клопоту і відповів мені нормально? 

— Келді не треба підказувати, — нарешті відповів Вільям. — Келда все сама знає. 

— Але ти ж знаєш! Ти б міг мені сказати! 

— Ага, а ти б могла сказати «будь ласка», — відповів Вільям. — Мені дев’яносто шість років. Я тобі не пупсик у ляльковому будиночку. Твоя бабуні була файна жінка, то так. Але мені не буде наказувати якась шпиндючка. 

Тіфані на мить відібрало дар мови, а тоді вона полізла в кишеню по ропуха. 

— Шпиндючка? — спитала вона. 

— Це щось мале, — пояснив ропух. — Довірся мені. 

— І це він обізвав мене малою?! 

— В душі я за тебе більший! — відповів Вільям. — І я сумніваюся, що ти б дуже тішилася, якби до тебе приплентався велетень і щось почав наказувати! 

— А от стара келда вам наказувала! — огризнулася Тіфані. 

— Ая! Бо вона заробила собі пошанівок! — голос співця луною покотився поміж каменів. 

— Прошу тебе, допоможи! Я не знаю, що робити, — заблагала Тіфані. 

Вільям витріщився на неї: 

— Ая, але до цього ти справувалася непогано, — відповів він шанобливо. — Ти відкараскалась від шлюбу і не переступила закон, ти, хитрунко. Тобі все під силу, тільки дай си часу. Не можна от тако з порога хотіти, щоб усе було, як ти хочеш. Ти тільки те й робиш, що волаєш і вимагаєш цюців, розумієш? Роззуй вочі, дівчино. Думай головов. 

І на цьому він знову запхав рурку в рота, надув щоки, аж шкіряний міх напнувся, а в Тіфані знову забулькотіло у вухах. 

— Ропуше, а що ти на це скажеш? — спитала Тіфані, зазираючи до кишені фартуха. 

— Боюся, ти тут сама по собі, — озвався ропух. — Ким би я дотепер не був, та я геть нічого не знаю про невидимі двері. І мене обурює це пре-син-гу-ван-ня, до твого відома. 

— Я не знаю, що робити! Може, слід сказати якесь чарівне слово? 

— Я теж не знаю. Може й слід сказати якесь чарівне слово? — відповів ропух і обернувся до Тіфані спиною. 

Тіфані побачила, що Мак Фіґлі повертаються. Вони мають просто нестерпну звичку підкрадатися нечутно. 

«О, ні, — подумала вона. — Вони думають, що я знаю, що робити! Так не чесно! Життя мене до такого не готувало. Я навіть до відьомської школи не ходила! Я навіть не можу знайти те, що треба знайти! Вхід має бути десь тут і десь тут є ключ, але я не знаю, де їх шукати!» 

«Вони випробовують мене: чи я хоч щось знаю. І я знаю — все про сир. Більше нічого. Але відьма має дати собі раду…» 

Вона запхала руку до кишені, посунула ропуха і намацала важку книжку «Овечі недуги». 

Коли вона витягла книжку, то почула, як охнули малолюдки, що зібралися довкола неї. 

Вони вірять, що слова чарівні… 

Тіфані розгорнула книжку навмання і завмерла. 

— Закрути, — мовила вона. Малолюдки закивали і поштурхували одне одного ліктями. 

— Закрути — це спазми тельбухів у ярки, — читала вона далі, — що може спричинити запалення нижніх каналів. В особливо запущених випадках може спричинитися до виникнення синдрому Слока. Протокол лікування: щоденна доза скипидару до повного зникнення симптомів, скипидару чи вівці. 

Тіфані боязко зиркнула поверх книжки. Фіґлі уважно спостерігали за нею, повилазивши на каміння та горбки. Вони були вражені. Одначе, цитата з «Овечих недуг» не допомогла невидимим дверям явитись.