Серце в нього билося прискорено, однак усе йшло без помилок. Перед ним простяглася безплідна бура долина у низьких хвилях туману, далекі промені прожекторів визначали кордони космодрому, а під контрольною вежею видніла маленька постать Ґоссе, здалеку схожа на мурашку. Довкола панував тихий, ненабридливий шум. Вуха з кожною хвилиною чіткіше розрізняли звуки, розпізнавали басове тло основних двигунів, яке переходило у докірливе буркотіння — при різкому гальмуванні стотонних ніг, що він їх викидав уперед. Він уже вловлював хоральний поклик гідравліки, бо мастило бігло тисячами труб у циліндри, щоби поршні могли рівномірно піднімати, згинати й ставити на бетон кожну ногу, взуту в танк. Анґус дослухався до делікатного приспіву гіроскопів, які допомагали йому утримувати рівновагу. Коли одного разу спробував виконати різкіший поворот, велет виявився недостатньо поворотким, і хоча мотори слухняно ревли на всю потужність, він загойдався, проте не вийшов з-під контролю, бо Анґус умить пом’якшив поворот, збільшивши його радіус.
Потім він почав бавитися, піднімаючи багатотонні брили за краєм бетонованого майданчика, й коли у них вгризалися чіпкі клешні, з брил викрешувались іскри, чулися скрегіт і хрускіт. Не минуло й години, а він уже цілком освоїв Діґлатор. До нього повернувся знайомий стан, який досвідчені оператори звуть «вростанням людини у велетохід». Бо кордони між ним та велетом стиралися, і рухи велета ставали вже його власними рухами. Щоб закінчити тренування, Анґус здерся досить високо на щебеневий осип. Досяг такої вправності, що з гуркоту брил, розчавлених його ногами, відчував, скільки можна вимагати від велета, якого вже встиг полюбити. І лише тоді, коли зійшов до тьмяно освітлених смуг космодрому, в переповнену самовдоволенням свідомість голкою вп’ялася думка про майбутню експедицію разом з міркуванням про те, що Піркс та ще двоє, ув’язнені в таких самих велетнях, не лише застрягли, а й зникли у цьому неосяжному проваллі Титана. Сам не розуміючи навіщо — чи то для додаткового тренування, чи щоби попрощатись, — він обійшов корабель, яким прилетів сюди, і перемовився кількома словами з Ґоссе. Керівник уже стояв біля Лондона — за скляними шибами вежі. Анґус їх добре бачив. Ґоссе сказав, що про долю зниклих досі нічого не відомо. Анґус на прощання високо підніс залізну правицю. Можливо, комусь би цей рух видався патетичним чи навіть блазенським, однак для Анґуса він замінив усі слова. Зробивши плавний поворот назад, Анґус заклав до єдиного монітора, розміщеного під стелею, голографічний знімок місцевості майбутнього маршруту, ввімкнув покажчик азимуту разом із проекцією шляху і дванадцятиметровими кроками рушив у дорогу.
Два види пейзажів характерні для найближчих планет Сонячної системи. Доцільно впорядкований кожен ландшафт Землі — планети, яка породила життя, бо в ньому все має своє призначення. Напевно, так було не завжди, однак мільярди років органічного життя зробили свою справу: барви квітів існують саме для того, щоби приваблювати комах, а хмари потрібні, щоби зрошувати дощем ліси та пасовиська. Кожна форма і кожна річ мають бути корисними. А такі вочевидь збиткові утворення, як льодовики Антарктиди чи гірські пасма, що є винятком з правила, дикий, хоч, може, й гарний непотріб, — теж, можливо, потрібні. Людина, яка береться обігрівати полюси або змінювати течії рік, щоб оживити безводну пустелю, за освоєння одних територій розплачується втратою інших, порушуючи кліматичну рівновагу біосфери, збалансовану тяжкою працею еволюції. Оберігаючи темрявою підводних істот, а при потребі освітлюючи їхній рух люмінесценцією, не океанські глибини пристосовувалися до них, а навпаки: ця темрява покликала до життя саме такі створіння. На планетах, де ще не виникло життя, де лиш у підземному царстві, в печерах і горах несміливо пробивається творча сила природи, не уярмлена, не підпорядкована жодним цілям, не «обтесана» у боротьбі за існування, вона мільярди років із безмежною терплячістю творить із крапель соляних розчинів фантасмагоричні ліси сталактитів і сталагмітів. Але такі відхилення не є помилкою в планетарній роботі, хоча планети, затиснуті кам’яними склепіннями, не можуть показати свого розмаху. Тому-то й виникає враження, що все це — не довершене явище природи, а лиш інкубаційний період її наступних перетворень.
Водночас на безводних планетах, таких як Марс або Меркурій, висушених всепроникним сонячним вітром, що безупинно дме від материнської зірки, — там поверхня пустельна й мертвотна, адже всі форми, що могли би виникнути, роз’їдає шалений жар, перетворюючи їх на попіл і виповнюючи ним чаші кратерів. І лише на планетах, де панує смерть, вічна та спокійна, де не працюють жорна й сита природного відбору, формуючи кожну річ за законами виживання, відкривається простір для гідних подиву витворів матерії. Нікого не наслідуючи, нікому не підвладна, вона виходить за межі людської уяви.
Саме тому фантастичні краєвиди Титана так вразили його перших дослідників. Люди ототожнювали порядок із життям, а безлад — з нудною мертвотністю. Треба було побувати на зовнішніх планетах, на Титані, найбільшому з їхніх місяців, щоби зрозуміти всю хибність цього категоричного висновку. Неймовірні дива Титана — чи позірно безпечні, чи підступні — спершу, якщо дивитися на них здалеку, видаються хаотичними нагромадженнями. Однак зовсім інша картина постає, коли зійдеш на поверхню цього місяця. Страхітливий холод простору, в якому сонце хоча й світить, та вже не гріє, виявився не гальмом, а радше стимулом творення. Щоправда, такий стимул дещо уповільнив процеси, та, можливо, саме цим він відкрив природі поле для діяльності. Планеті, де не існувало життя, а сонце не виявило своєї руйнівної сили, планеті, спрямованій у вічність, він дав той необхідний вимір, що став передумовою творчості. Дав їй час, у якому один чи два мільйони років просто нічого не важать.
Матеріалом творення природи тут є ті самі хімічні елементи, що й на Землі. Але на Землі вони потрапили, так би мовити, в рабство до біологічної еволюції, щоб дивувати людину довершеністю заплутаних зв’язків, які поєднуються в організми й цілі ієрархії видів. Саме тому вважалося, що висока складність притаманна не кожній матерії, а лише живій, бо неорганічний хаос не може створити нічого, крім сліпих вулканічних корчів, які вивергають потоки лави та сірчаний попіл.
Колись кратер Роембдена тріснув з північного сходу. Згодом у цю тріщину вповз льодовик із замерзлого газу. Ще через мільйон років льодовик щез, залишивши на поораній поверхні мінеральні осади, якими захоплювалися кристалографи та інші науковці. Тут і справді було на що подивитися. Пілот Анґус, тепер уже водій велетохода, побачив оточену далекими горами положисту рівнину. То було химерне видовище. Над усім простором немов розкрилися шлюзи неземних музеїв та мінералогічних колекцій, звідусюди каскадом сипалися кістяки, рештки давно відмерлих потвор, неймовірних, фантастичних. Уламки істот, яким чомусь не довелося взяти участі в життєвих круговертях. Анґус бачив велетенські ребра закам’янілих павуків, які судомно здавлювали в обіймах криваво поцяцьковані химерні жертви, бачив щелепи, що самі в себе вп’ялися кришталевими іклами; тут і там валялися хребці, наче їх розгубили велетенські динозаври. З високої кабіни Діґлатора було чудово видно шаленство природи. Мешканці Роембдена називали ці місця кладовищем — краєвид і справді нагадував предковічне бойовище, цвинтар неймовірно збільшених струхлявілих кістяків. Анґус бачив ніби одшліфовані сталево-сірі черепи гігантських почвар. На них навіть видніли іржавіючі рештки сухожиль, а поруч — розіп’яті шкури з райдужною шерстю, яку лагідно розчісував вітер, укладаючи її мерехтливими хвилями. Ген удалині він помітив зчеплені в смертельному двобої кістяки членистоногих істот — завбільшки як багатоповерхові будинки. Від гранчастих дзеркальних брил відгалужувалися такі ж сліпучі мінливі роги, скрізь лежали безладно розкидані гомілкові кістки і брудно-білі черепи. Анґус усе це бачив, але знав, що то лише ілюзія, омана враженого божевільною дійсністю зору. Коли б він добре понишпорив у пам’яті, то пригадав би, з яких саме хімічних сполук у природі утворювалися саме такі форми, що тепер, поплямовані гематитами, здавалися закривавленими кістками, або інші, котрі набагато перевершивши скромні земні азбести, утворили райдужний пух найніжнішого руна. Однак проаналізувати й оцінити усе побачене за звичними мірками було неможливо. І саме через те, що тут нічого ніколи нікому не служило, що тут не працювала безжальна гільйотина еволюції, яка ампутує в кожної дички те, що не сприяє розвиткові, завдяки тому, що природа, не приборкана ні народженим нею самою життям, ані нею ж запрограмованою смертю, могла робити те, що хотіла, вона показувала властиву їй марнотратність, бездумне гайнування, одвічне творення — без мети, потреби й сенсу. І ця правда, що поволі проникала у свідомість спостерігача, була незмірно більшим потрясінням, аніж враження від навколишнього краєвиду. Анґусу все побачене нагадувало космічний паноптикум трупної мімікрії, ніби тут, під оцим грозовим небосхилом, і справді було зібрано рештки невідомих істот. Тож треба було поставити з голови на ноги природне і здатне йти тільки в одному напрямку мислення: все це схоже на кістки, ребра, черепи та ікла не тому, що колись служило життю — адже життя тут ніколи не існувало, — а кістяки земних істот, їхня шерсть, хітинові панцирі комах і мушлі молюсків через те відзначаються такою архітектонікою, симетрією, грацією, що природа вміє створити це також там, де ні життя, ні властивої йому доцільності ніколи не було й не буде.
