Тільки-но Анґус відчинив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану в груди Діґлатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло би бути серце. Анґус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув кліматизацію, бо залишився тільки в трикотажному светрі й еластичних штанях. А управляти цим гігантом можна було, лише скинувши весь одяг. Поки кабіну наповнювало тепле повітря, він стояв біля вигнутої передньої шиби і дивився вдалину. Починався понурий день — на Титані завжди панувала ніби передгрозова напівтемрява. Далеко за космодромом Анґус бачив уламки скель так, наче дивився у вікно високого будинку — адже зараз він опинився на рівні дев’ятого поверху. Навіть на гриб контрольної вежі позирав згори. Скільки сягало око, аж до гірських хребтів на видноколі, тільки ніс «Геліоса» був вищий за Діґлатора. Крізь бічні, теж вигнуті шиби він зазирнув у глибину темної шахти, ледь освітленої лампами. Там було повно всіляких механізмів, і вона рівномірно гула й зітхала, ніби пробуджена з летаргійного сну. У кабіні не було жодних розподільних пультів, важелів управління, екранів — нічого, крім одягу для водія, що лежав зіжмаканий на підлозі, ніби порожня, з металевим полиском шкіра, та ще мозаїки чорних кубиків, прикріплених до передньої шиби. Вони скидалися на дитячі цяцьки, бо на стінках тих кубиків виднілись обриси маленьких ніжок і ручок — правих з правого боку, а лівих з лівого. Коли велет рухався і все в ньому працювало нормально, ці невеличкі малюнки горіли спокійним ясно-зеленим світлом. При перебоях барва змінювалася на сіро-зелену, якщо розлад був незначний, і переходила у пурпурову в разі серйозної аварії. У цій чорній мозаїці, поділеній на сегменти, було відображено всю велетенську машину. У теплих струменях кліматизації пілот роздягнувся, запхав свій одяг у куток і почав натягати костюм оператора. Еластичний матеріал охопив його босі ступні, стегна, живіт, плечі, огорнув шию. Стоячи у цій електронній зміїній шкурі, Анґус старанно, палець за пальцем, встромив долоні в рукавиці. Коли ж він єдиним рухом знизу вгору затягнув замок-змійку, мозаїка, досі чорна, замерехтіла кольоровими вогниками. Анґус кинув погляд на схему, перевіряючи, чи їх розташування таке ж, як у серійних морозоходів, котрі він водив у Антарктиді. Хоча морозоходам було далеко до маси Діґлатора. Він дістав з-під склепіння лямки, схожі на збрую, підперезався ними й міцно застебнув їх на грудях. Коли пряжка заклацнулася, збруя, лагідно пружинячи, підхопила його так, що він повис, охоплений під пахвами, як у добре припасованому корсеті, й міг вільно рухати ногами. Переконавшись, що й руками рухає так само легко, він пошукав головний вимикач, простягнув руку собі за спину, знайшов важіль і повернув його до межі. Усі вогники на кубиках заблищали вдвічі яскравіше. І водночас він почув, як у глибині під ним загули двигуни кінцівок Діґлатора. Вони працювали на неробочому ходу, стиха цмокаючи: із хитунів витікав надлишок мастила, яке напомпали в підшипники ще у земній верфі, щоби запобігти корозії.
Пильно вдивляючись униз, щоби не зачепитися за стіну складу, Анґус зробив перший обережний, маленький крок. У підкладці його костюма стриміли тисячі електродів, вшитих гнучкими спіральками. Притулені до голого тіла, вони приймали імпульси нервів і м’язів, щоби передавати їх велетові. Кожному суглобові людського кістяка відповідав збільшений у тисячу разів герметично замкнений суглоб машини. Так само кожній групі м’язів, які згинали й випростували кінцівки, відповідали циліндри завбільшки з гарматний ствол. У них ходили поршні, на котрі тиснуло мастило, подаване смоками. Але про все це оператор не мусив ні думати, ні знати. Рухатися він мав так, ніби ходить по землі, а рукою може взяти будь-який потрібний предмет. Слід було пам’ятати тільки про дві розбіжності. По-перше — масштаб. Один людський крок дорівнював дванадцятиметровому крокові машини. Те ж саме відбувалося з кожним рухом. І хоча, завдяки неймовірній точності давачів, машина могла за бажанням водія підняти зі столу навіть налитий по вінця келих та піднести його на висоту тринадцятого поверху, не розхлюпнувши ні краплини і не розчавивши скляної чарки в пальцях-лещатах, це була б лише демонстрація вправності оператора, хизування майстерністю. Адже гігант мав підіймати не келихи, а багатотонні трубопроводи, траверси, кам’яні брили, а коли йому до рук-лещат приєднували спеціальні пристрої, він перетворювався на бурову установку, бульдозер, підйомний кран, що поєднує майже невичерпні сили з людською вправністю.
Велетоходи стали втіленням концепції екзоскелета, котрий як зовнішній підсилювач людського тіла був відомий у багатьох прототипах двадцятого століття. Про цей винахід забули, бо тоді на Землі не знайшлося для нього застосування. Ідею відродили під час освоєння Сонячної системи. Були створені машини, пристосовані до умов планет, на яких вони мали працювати. Тож хоча вагою ці машини різнились, але інертна маса в них була скрізь однакова, і в цьому полягала друга найістотніша відмінність між ними та людьми.
Витривалість будівельного матеріалу, як і рушійна сила, має певні межі. Існуюча інерція маси навіть відмежовує їх від усіх тіл, підвладних силі тяжіння. Велетохід не може робити швидких рухів, так як не можна блискавично зупинити на морі крейсер або крутити стрілою крана, мов пропелером. Якби хтось спробував проробити це з Діґлатором, то поламав би йому кінцівки. Тому аби вберегтися від таких аварій, конструктори вмонтували в усі відгалуження приводів запобіжники; це блокувало будь-який маневр, що загрожував аварією. Однак водій міг вимкнути кожен із цих блокіраторів окремо або й усі разом, коли потрапляв у безвихідь. Жертвуючи машиною, він мав право вискочити з-під гірського обвалу чи з іншої халепи. А якби і це його не врятувало, мав останній шанс — ultimum refugium[14] — вітрифікатор. Людину захищали зовнішній панцир велетохода, внутрішні щити кабіни, в ній же над пультом управління відкривався отвір вітрифікатора, подібний до дзвона.
Цей прилад міг миттєво заморозити людину. Щоправда, медицина ще не вміла оживляти звітрифіковані людські тіла: жертви катастроф, які зберігались у ємностях з рідким азотом, очікували у вічному спокої майбутнього воскресіння.
Це відкладання лікарської допомоги на невизначене майбутнє видавалося багатьом людям жахливим дезертирством, обіцянкою порятунку без будь-яких гарантій. Однак у медицині то був прецедент і унікальний, і поширений водночас. Адже перші трансплантації мавпячих сердець смертельно хворим людям теж викликали подібну реакцію обурення й жаху. Зрештою, опитування водіїв показало, як мало вони покладаються на вітрифікаційну апаратуру, адже їхня професія була новою, а смерть, що в ній причаїлася, — старою, як усі людські починання. Отож і Анґус Парвіс, пересуваючись важкими кроками поверхнею Титана, зовсім не думав про чорну цямрину над головою, що світилася червоною кнопкою всередині прозорого ковпачка. З надмірною обережністю він вибрався на бетонні плити космодрому, щоби випробувати там Діґлатор. Тієї ж миті до нього повернулося знане з давніх-давен відчуття, що він одночасно неймовірно легкий і важкий, вільний і скутий, неповороткий і прудкий — єдине, з чим можна було порівняти такий стан, це відчуття водолаза, якого підіймальна сила води позбавляє ваги тіла, але середовище чинить йому опір тим більший, чим швидше він хоче рухатися. Прототипи планетарних машин ламалися після кількох годин роботи — вони ще не мали блокіраторів рухливості. У новачка, котрий зробив кілька кроків велетоходом, складалося враження, ніби весь фокус дитинно простий, і тому коли він хотів виконати просте завдання, наприклад, при спорудженні будинку, прокласти ряд траверсів на його стінах, то розвалював стіну і гнув залізну арматуру, перш ніж усвідомлював це. Але машина із запобіжниками також може підвести невправного водія. Прочитати цифри крайніх навантажень так само просто, як перегорнути підручник з лижного спорту, проте ніхто ще не став майстром слалому завдяки такому підручнику. Анґус, добре знаючи тисячники, відчув уже за незначного прискорення, що підвладний йому велет має майже подвійну масу. Висячи у заскленій кабіні, немов павук у химерній павутині, він одразу ж погамував рухи ніг і навіть зупинився, щоби в уповільненому темпі зайнятися гімнастикою на місці. Переступав з ноги на ногу, нахиляв тулуб у боки і лише після цього кілька разів обійшов навколо своєї ракети.
