Стірґардові кортіло запитати Ротмонта як програміста, що тепер зробить «Гавриїл», бо, судячи зі сліпучого сяйва переслідувачів, вони володіли величезною рушійною силою. Уся п’ятірка віддалялась од планети, розвинувши таку силу віддачі, що в білому морі хмар під нею утворилася широка воронка. У затемненій стерновій рубці панувала мовчанка. Ніхто з людей, які спостерігали це неповторне видовище, не озивався. Чотири цятки наближалися до «Гавриїла». Доплерівський віддалемір й акцелерометр жменями викидав на край поля бачення свої маленькі червоні цифри. Важко було стежити за швидкістю переслідувачів. «Гавриїл» почав уже втрачати перевагу, бо згаяв час на гальмування й зміни напрямку польоту, тимчасом як переслідувачі, зайшовши йому з флангів, увесь час нарощували швидкість. GOD показав на моніторі прогнозовану точку сходження п’ятьох траєкторій. За показаннями віддалемірів і доплерівським зміщенням, винищувачі мали наздогнати «Гавриїла» через кільканадцять секунд. Кільканадцять секунд навіть для людини, яка думає в мільярд разів повільніше, ніж комп’ютери, чимало — особливо за граничної напруги уваги.

Стірґард і сам не знав, чи припустився помилки, не оснастивши зонди бодай захисною зброєю. Його охопив гнів безпорадності. На «Гавриїлі» не було навіть автодеструктивного заряду. «Чесні наміри теж повинні мати межі», — це було все, що він устиг подумати.

Квадрат гонитви зменшився до розмірів маленької літери. Хоча втікач і переслідувачі вже віддалилися від планети на цілий її діаметр, від удару їхніх тяг затремтіла поверхня моря пір’їстих хмар, і крізь вікно, яке утворилося в цьому морі, показались океан та нерівна берегова лінія Гепарії. Рештки хмар зникали у вікні, мовби жмутики цукрової вати на сонці.

Темне тло океану погіршило видимість. Тільки червоні цифри віддалеміра, що все ще сипалися на екран, сповіщали про становище «Гавриїла». Переслідувачі оточували його з чотирьох боків. Вони були вже поряд. І раптом вікно в хмарах випнулося, немовби планета збільшилася до велетенських розмірів, гравіметри видали різкий тріск, монітори вмить почервоніли, й зображення відновилося. Лійкувате вікно білих хмар знову зробилося маленьке, далеке й абсолютно порожнє. Стірґард спочатку навіть не зрозумів, що сталося, і глянув на віддалеміри. Усі вони миготіли червоними нулями.

— Дав їм прочуханки! — задоволено мовив хтось — мабуть, Гаррах.

— Що сталося? — нічого не зрозумів Темпе.

Стірґард знав, однак мовчав. Він був абсолютно певен, що хоч і відновлюватиме спроби встановити контакт, вони швидше занапастять корабель, аніж доможуться успіху. Забувши вже про це перше зіткнення, Стірґард якусь хвилину розмірковував, чи продовжувати складену програму, і майже не дослухався до «запальних» голосів у стерновій рубці. Ротмонт намагався з’ясувати, що зробив «Гавриїл», бо план розвідки цього не передбачав. Виявилося, що він сидеральним бомбардуванням стиснув простір разом з переслідувачами.

— Але ж «Гавриїл» не мав сидератора! — здивувався Темпе.

— Не мав, але міг мати. Адже в нього був тератронний двигун. Він реверсував його коротким замиканням і завдяки цьому всю потужність приводу спрямував у своє нутро. Хитрий трюк. Це був покер, якого «Гавриїл» обернув на бридж. Походив найсильнішим козирем. Вищої масті за гравітаційний колапс нема. Через те він не дав спіймати себе...

— Стривай, — Темпе почав уже здогадуватися, що сталося. — Хіба це було закладено в його програмі?

— Ну що ти! Він мав теравати в анігіляційному двигуні й повну автономію. От і пішов va banque[69]. Це машина, любий мій, а не людина, отже, це не було самогубство. Згідно з основною директивою, він міг дозволити маніпулювати собою, але тільки після посадки.

— А хіба з нього не могли вийняти цей тератрон після посадки? — здивувався Ґерберт.

— Яким чином? Увесь кормовий сегмент разом із тератроном мав розплавитися під час проходження атмосфери. Після початку плавлення статора внутрішній тиск розірвав би полюси, й разом із машинним відділенням усе розсипалося б на порох. До того ж без будь-яких слідів радіоактивності. Здійснити посадку мав тільки верхній носовий модуль для дружніх бесід із господарями планети...

— До біса таку роботу! — обурився Гаррах. — Ми вважали, що їхні ракети не зможуть розвинути подібної потужності під час прискорення! «Гавриїл» мав пролетіти крізь їхній смітник супутників, наче куля крізь рій бджіл, і з гідністю сісти.

— А чому він не розплавив свого двигуна, коли влаштували гонитву? — запитав лікар.

— А чому курка не літає?

Ротмонт дав волю своєму роздратуванню.

— А чим він мав розплавити свій тератрон? Адже енергію для спалення кормового сегмента він мусив би брати ззовні — від тертя об атмосферу! Так його спроектовано. Хіба ви цього не знаєте? Отож вернімося до гонитви. Або він од них утік би, на що вже зовсім не було надії, або вони наздогнали б його у вакуумі, стягли б на орбіту й демонтували. Якби вони здавили його тягу і він тільки після цього зробив коротке замикання, стався б вибух, але тероїд з полюсами міг би вціліти. Цього не можна було допустити, отож він придумав чорну діру з подвійним горизонтом випадків, колапсом усмоктав у себе переслідувачів, і коли внутрішня сфера почала западати, зовнішня відхилялася, бо в цьому діапазоні квантовані ефекти дорівнюють гравітаційним. Простір зійшовся — через те ми побачили Квінту наче крізь побільшувальне скло.

— Невже це справді не було запрограмовано? Такої можливості не передбачено навіть у проекті? — озвався Араґо, який досі мовчав.

— Справді не передбачено! На щастя, машина мала розуму більше, ніж ми! — Ротмонт не приховував, що його дратують ці запитання. — Машина мала бути беззахисною, як немовля! Хоча тиратрон «Гавриїла» й не був призначений для гіпертермічного виробництва колапсарів замиканням, вони легко змогли б це виснувати зі самої конструкції. Без сумніву змогли б, оскільки «Гавриїл» додумався до цього сам упродовж кількох секунд.

— Сам?

Це ченцеве запитання остаточно вивело Ротмонта з рівноваги.

— Сам! Скільки разів я повинен вам це повторювати? Адже в нього був люмінний комп’ютер із четвертою частиною спроможності GODa! Ви, отче, за п’ять років не придумаєте стільки бітів, скільки «Гавриїл» за мікросекунду. Він оглянув себе, констатував, що може зруйнувати тератрон полем і при замиканні полюсів утвориться моноядерний сидератор. Щоправда, при цьому сам він розлетиться на шматки, але водночас із колапсом...

— Це можна було передбачити, — зауважив Накамура.

— Якщо ти підеш на прогулянку з палицею і на тебе нападе скажений собака, то можна передбачити, що ти зацідиш його цією палицею по лобі, — відповів Ротмонт. — Я дивуюся, що ми були такі наївні! У будь-якому випадку все скінчилося гаразд. Вони продемонстрували свою гостинність, а «Гавриїл» зрозумів її. Певна річ, його можна було оснастити звичайним саморуйнівним зарядом, однак командир не захотів...

— А хіба те, що сталося, краще? — запитав Араґо.

— А хіба я міг оснастити його двигуном від мопеда? Йому потрібна була потужність, і він її отримав. А те, що тератрой своєю схемою нагадує сидератор, не моя примха, а закони фізики. Правду я кажу чи ні, колего Накамура?

— Так, правду, — погодився японець.

— У всякому разі, їм невідома ні сидеротехніка, ні гравістика — ручуся головою, — докинув Ротмонт.

— А ти звідки знаєш?

— Бо інакше вони б її застосували. Адже, з погляду сидерургії, весь цей закопаний на Місяці молох — дрантя. Навіщо пробивати штольні в магмі й астеносфері, якщо можна перетворити тяжіння так, щоб воно давало макроквантові ефекти? Їхня фізика пішла іншим шляхом, я сказав би навіть — кружним, — і віддалила їх від головного козиря. І це наше щастя, бо ми прагнемо контакту, а не війни.

— Так, але чи не розцінять вони те, що сталось, як війну?

— Можуть. Ясна річ, можуть!

— Чи можете ви бодай приблизно сказати, де зараз рештки тих переслідувачів, яких видмухнув «Гавриїл»? — обернувся Стірґард до фізиків.