Замовк на якусь хвилю. Розплющив очі.
— Ви знаєте, що це означає — „джунглі“? Звідки вам знати! Зелене, несамовите життя. Усе тремтить, причаєно ворушиться, в гущавині сила-силенна хижих тварин, небачені квіти — як вибухи барв, — сховані в липучому павутинні комахи, тисячі й тисячі ніким не класифікованих видів. Не те, що в нас, у Європі. Не треба й шукати. Вночі намет обсідають нічні метелики завбільшки з долоню, набридливі, сліпі, вони сотнями падають у вогонь. Тіні ворушаться на полотні намету. Негри тремтять, вітер доносить зусібіч гуркіт. Згодом настають слабкість, лихоманка. Якщо ви вже покидали коней — далі доведеться йти пішки. У мене були сироватка, хінін, германій — усе що хочеш. Нарешті одного дня — жодного відліку часу там нема — починаєш відчувати, що поділ на тижні та й увесь календар якийсь несерйозний, штучний, а йти далі не можеш. Джунглі закінчуються. Ще одне негритянське село. Над самою річкою. Річка не позначена на карті, бо тричі на рік зникає в летючих пісках. Частина річища підземна. У селі кілька мазанок з випаленої сонцем глини й мулу. Там живе Нфо Туабе. Він не знає англійської, бо звідки йому знати. У мене було два перекладачі. Перший перекладав мої слова говіркою узбережжя, а другий — з тієї говірки мовою бушменів. Над усім поясом джунглів, од шостого градуса широти, панує давня королівська династія. Нащадки єгиптян, як мені здається, вищі й набагато культурніші за негрів з Центральної Африки. Нфо Туабе навіть накреслив мені карту, позначивши на ній кордони королівства. Я врятував його сина від сонної хвороби, власне, за це...
Не розплющуючи очей, професор поліз до внутрішньої кишені. Витягнув із нотатника аркушик паперу, покреслений червоним чорнилом. На ньому звивалася плутанина ліній.
— Важко зорієнтуватися... Тут закінчуються джунглі, наче відтяті ножем. Це кордон королівства. Я спитав, що там далі. Нфо не хотів говорити про це проти ночі. Я мусив прийти вдень. Лише тоді, в тій своїй смердючій норі без вікон... ви не уявляєте, яка там задуха... він розповів мені, що далі живуть терміти. Білі сліпі терміти, які будують справжні міста, їхні володіння простягаються на довгі кілометри. Руді терміти воюють з білими. Приходять великою живою рікою через джунглі. Тоді слони втікають звідти цілими стадами, виламуючи в заростях широкі тунелі. Втікають тигри. Навіть змії. З птахів залишаються тільки стерв’ятники. Терміти йдуть по-різному: інколи цілий місяць, удень і вночі, іржавим потоком. А коли щось трапляється на їхньому шляху — нищать. Вони доходять до краю джунглів, натрапляють на термітники, котрі збудували білі, й починається битва. Нфо Туабе бачив її раз у житті. Руді, перемігши варту білих, вдираються до міста. Ніколи не повертаються. Чому — ніхто не знає. Але наступного року джунглями продираються нові полчиська. Так було за його батька, діда і прадіда. Так було завжди. Ґрунт у місті білих термітів родючий. Із давніх-давен негри намагалися використовувати його, пробували знищити вогнем термітники. Але щоразу програвали боротьбу. Посіви зникали. Люди ставили курені й огорожі з дерева. Терміти добиралися до тих халабуд підземними коридорами, точили дерево зсередини, й споруди зненацька падали від звичайного доторку. Люди пробували будувати з глини. Тоді замість термітів-робітників прибували терміти-солдати. Ось такі — він показав на стіл.
На стільниці лежало кілька рідкісних екземплярів гігантських термітів. Два-три воїни, велетенські й ніби скалічені створіння. Третину їхнього тулуба вкривав роговий панцир із заборолом, що закінчувалося щелепами. Тонкі ніжки та черевце здавалися нікчемними і поряд з могутнім панцирем.
— У цьому для вас нема нічого нового, чи не так? Нам відомо, що існують цілі території, де панують терміти. У Південній Америці... Вони мають два види солдатів, щось на зразок поліції та війська. Термітники сягають восьми метрів заввишки. Збудовані з піску та виділень — матеріалу, твердішого від портландського цементу. Жодна сталь його не бере. Безокі, білі, м’які комахи, їхнє плем’я живе кільканадцять мільйонів років. Термітів досліджували Паккард, Шмельц... Ви розумієте? Я врятував сина шамана, і навзамін... Ох, то був мудрець... Знав, як віддячити білій людині по-царськи. Такий зовсім сивий, аж попелястий негр, обличчя — наче маска, закопчена димом. Він сказав мені так: „Термітники тягнуться милями, уся рівнина вкрита ними. Як ліс, як мертвий ліс, один біля одного, скам’янілі велетенські стовбури — між ними важко продертися. Ґрунт скрізь твердий, глухо гуде під ногами, встелений переплетеними товстими трубками. Це тунелі, якими бігають терміти. Тунелі — з того самого цементу, що й термітники. Занурюються глибоко під землю, знову виходять на поверхню, розгалужуються, перехрещуються, проникають усередину термітників, у тунелях є потовщення, де терміти розминаються. Там, у надрах міста, серед мільйонів скам’янілих гнізд, у яких вирує бурхливе життя, є один термітник, не схожий на інші. Невеликий, чорний і загнутий“.
Нфо показав великим чорним пальцем, який вигляд у того термітника, і додав: „Там міститься серце народу термітів“.
Більше нічого сказати не схотів.
— І ви йому повірили? — прошепотів слухач. Чорні очі професора пропікали його наскрізь.
— Я повернувся до Бома. Купив п’ятдесят кілограмів динаміту у фунтових брусках, такі, як використовують у шахтах. Купив кирки, лопати, кайла, заступи — все необхідне. Баки сірки, броньовані шланги, протигази, сітки — найкращі, які пощастило роздобути. Каністри авіаційного бензину й арсенал інсектицидних засобів, які тільки можна уявити. Потім найняв дванадцятеро носіїв і поїхав у джунглі.
Професор помовчав, тоді спитав:
— Ви знаєте про експеримент Колленґера? Вважалося, що це казка. Щоправда, він був не фахівцем, а лиш аматором. Колленґер розділив термітник згори донизу сталевою пластиною так, що обидві половини зовсім не з’єднувались одна з одною. Термітник був новий, терміти його ще тільки споруджували. Через шість тижнів Колленґер витягнув пластину, й виявилося, що терміти будували нові ходи так, що їхні тунелі з обох боків сталевої перетинки якнайточніше стикались один з одним — ані міліметра відхилення по вертикалі чи горизонталі. Так, як люди будують з двох боків гори тунель і зустрічаються посередині. Яким способом терміти порозумілися крізь металеву пластину?.. Потім дослід Ґлосса. Також неперевірений. Ґлосс твердив, що коли вбити королеву термітів, комахи відчувають це в радіусі кількасот метрів і негайно збігаються до термітника.
Професор знову замовк, вдивляючись у червоний жар каміна, над яким спалахували і згасали легенькі блакитні вогники.
— Дорога була нелегкою... Спершу втік провідник, потім — перекладач. Просто кинули речі й повтікали. Вранці, коли я прокидався в протимоскітній сітці, — мовчання, вирячені очі, перелякані обличчя і шепіт за спиною. Зрештою я почав зв’язувати носіїв на ніч, а кінець мотузки обмотував навколо своєї руки. Ножі позабирав, щоб не могли перерізати пута. Чи то від постійного недосипання, чи від сонця в мене почалося запалення очей. Уранці я не міг розклепити повік, так вони злипались. А тут шаленіло сонце. Сорочка від поту стояла лубом, як накрохмалена, до шолома не можна було доторкнутися, дуло рушниці пекло, мов розжарене.
Ми прокладали дорогу тридцять дев’ять днів. Я не хотів заходити до села старого Нфо Туабе, бо він просив мене про це, тож ми вийшли з джунглів зненацька. Ця пекельна, задушлива гущавина з ліан та листя, сповнена криком папуг і мавп, закінчилася. Скільки сягало око, лежала рівнина, жовта, як левова шкура. На ній серед кактусів здіймалися конуси й копиці. Споруджені наосліп і тому подекуди незграбні. Ми заночували на узліссі. Над ранок я прокинувся від страшного головного болю, бо напередодні необережно зняв на мить шолом, а сонце стояло високо. Спека була несамовита, аж повітря обпікало легені. Контури предметів тремтіли так, ніби пісок палав. Я був сам. Негри повтікали, перегризши мотузку. Залишився тільки тринадцятирічний хлопець, Уаґаду.
