Воскреслий астронавт неохоче зосереджувався на цих трюїзмах, що відгонили понурим пафосом і якоюсь технократською есхатологією. Хотів збагнути мету цієї експедиції, якщо вже став її мимовільним учасником. Допомогла йому написана не так давно класична праця з екзобіології, в якій він знайшов діаграму Ортеґи-Нейселя. Ця діаграма показувала еволюцію психозоїків у космосі, її основний напрям і розгалуження. Початок цього напряму припадав на ранню технологічну епоху. У часовому вимірі вона недовга: від неї не утворюються жодні відгалуження впродовж тисячі років між етапом знарядь механістичних та інформативних. У наступному тисячолітті інформатика схрещується з біологією, творячи плин біологічного прискорення. На цій фазі діагностична вартість кривої графіка переходить у прогностичну і слабшає. Форму основного напряму визначили факти й теорії, його розмах випадковий уже тільки в самих теоріях; щоправда, ці теорії спираються на інші, цілком вірогідні. Критичним роздоріжжям основного напряму є час, коли конструкторський талант Мислячих істот змагається із життєспроможною потенцією Природи. Передбачити, в якому напрямі розвиватиметься кожна окрема цивілізація, неможливо: це зумовлюється самим характером того роздоріжжя. Певна частина цивілізації може йти в основному напрямі через сильне обмеження хоча й досяжної, проте не здійсненої автоеволюції. Випадок граничного біоконсерватизму в такому разі стає вирішальним законом, забороною з пенітенціарною санкцією, якій неухильно підкоряються функціональні спроможності, перейняті від Природи. Виникає техніка, призначена для порятунку середовища: її призначення — пристосувати техносферу до біосфери. Це завдання може бути виконане, хоча й необов’язково; в той час цивілізація демографічно коливається у саморуйнівній серії криз. Може занепадати і відновлюватися безліч разів, платячи за цю самогубну інерцію мільярдами жертв. Встановлення міжзоряних контактів у такий час належить до найважливіших завдань.

Консерватори, прибічники основного напряму розвитку цивілізації, мовчать: для них це очевидно.

Біотично неконсервативних рішень відомо багато. Прийняті рішення здебільшого невідворотні. Звідси великий розмах старих психозоїків.

Ортеґа, Нейсель і Амікар запровадили поняття «вікна контакту». Це проміжок часу, в якому Мислячі істоти ВЖЕ стоять високо у своїх практичних знаннях, однак ЩЕ не взялися до перетворення даної їм від природи Розумності — відповідника людського мозку. «Вікно контакту» є космічною миттю.

Від скіпки до гасової лампи минуло 16 000 років, від лампи до лазера — сто. Час нагромадження інформації для кроку «скіпка-лазер» подібний до кроку, що відділяє відкриття спадкового коду від його впровадження в післяатомну промисловість. Накопичення знань у фазі «вікна контакту» експотенціальні, а на її межі — гіперболічні. Відтинок часу для порозуміння налічує щонайменше 1000 земних років, оптимально — від 1800 до 2500. Поза «вікном» для всіх цивілізацій — недозрілих чи перезрілих — панує мовчання. Перші не володіють необхідною для зв’язку енергією, другі або вкриті непроникною оболонкою, або створюють пристрої, які комунікують між собою на надсвітловому рівні. Навколо проблеми надсвітлового зв’язку точилися суперечки. Жоден вид матерії або енергії не здатен досягти швидкості, більшої від світлової. Проте, як твердить дехто, цей бар’єр можна обминути за допомогою хитрощів. Припустімо, пульсар із вмерзлим у нейтронну зірку магнітним полем мчить зі швидкістю, близькою до світлової. Його випромінювання описує кола довкруги осі пульсара і достатньо віддалено проходить відтинки простору з надсвітловою швидкістю. Якщо на чергових відтинках обертання цього променя перебувають спостерігачі, то вони можуть синхронізувати свої годинники понад бар’єром, який відкрив Айнштайн. Для цього їм треба знати лише відстань між сторонами трикутника «пульсар — спостерігач A — спостерігач В», а також обертову швидкість «морського ліхтаря».

Ось що воскреслий на «Евридіці» астронавт дізнався про космічні цивілізації у рік, коли зореліт безперервно нарощував швидкість. І тут астронавт підійшов до бар’єра, якого не міг подолати. Машинний педагог не виявив невдоволення обмеженими здібностями свого учня, неспроможністю осягнути таємницю сидеральної енергетики та її взаємозв’язків з інженерним мистецтвом і гравітаційною балістикою. Ці плоди останніх відкриттів допомогли створити програму мандрівки до зірок Гарпії, закритих від астрономів минулих віків космічною хмарою, що звалася Лантухом Вугілля. «Евридіка» мала обминути цей Лантух, увійти до «темпоральної пристані» колапсара, охрещеного Аїдом, вислати один зі своїх сегментів на розвідку до планети Квінта Дзети Гарпії, почекати на повернення розвідника і для того, щоби повернутися назад, виконати карколомний маневр під назвою «пасаж крізь ретрохрональний період». Завдяки цьому маневрові експедиція мала повернутися до Сонячної системи через вісім років після старту. Без цього «пасажу» повернулася б через дві тисячі років, а точніше — ніколи.

Розвідувальний сегмент «Евридіки» мав самостійно подолати цілий парсек з екіпажем, який перебував зараз в ембріональному стані. Вітрифікування було відкинуто, бо воно гарантувало тільки 98 відсотків оживлення миттєво заморожених. Астронавт прадавніх ракет почувався під час цих лекцій дитиною, яка вивчає функції синхрофазотрона. Чи то Мемнор був недостатньо досвідченим учителем, чи учневі бракувало здібностей. Окрім того, він усвідомив, що став відлюдником і не бажав довше залишатися Робінзоном біля електронного П’ятниці. Отож вирішив відвідати обсерваторію, що містилась у носовому сегменті «Евридіки», — хотів побачити зірки. Велетенська зала блимала індикаторами незнайомої апаратури. Астронавт марно шукав гарматне жерло рефлектора, чи телескопа, чи бодай купол з діафрагмою для візуального спостереження неба. Склепінчасте приміщення було освітлене двоярусними гірляндами ламп. Уздовж них тяглися вузькі галереї, з’єднані колонами якихось апаратів. Повернувшись після цього невдалого візиту до своєї каюти, астронавт помітив на столі стару пошарпану книжку із запискою від Ґерберта — той радив почитати цю книжку перед сном. Члени екіпажу знали, що лікар узяв із собою в політ силу книжок із фантастики та віддавав їм перевагу над яскравими головізійними спектаклями. Вигляд книжки схвилював поверненого до життя пілота. Він знову так довго був серед зірок, так довго не бачив книжок і — що гірше — не вмів зблизитися з людьми, які подарували йому цю нову подорож, давши нове життя. Каюту, як він і просив, частково обладнали як каюту на морському кораблі, а частково — як на вантажній ракеті. Вона зовсім не нагадувала пасажирську. Це було не місце тимчасового перебування, як у готелі, а постійна оселя. Тут стояло навіть двоповерхове ліжко. На верхнє він, роздягаючись, клав одяг, а в головах нижнього повісив лампочку. Накривши ноги ковдрою і подумки картаючи себе, що знову ледарює, хоча, може, й востаннє, воскреслий астронавт розгорнув книжку в місці, яке позначив Ґерберт. Якусь хвилину зосереджувався, аби зрозуміти слова, — так подіяв на нього звичайний чорний друк. Форма літер, жовтавий, старий папір, справжні палітурки, опуклий корінець обкладинки здалися чимось неймовірно своїм, єдиним, загубленим та віднайденим — дарма що він ніколи не був пожирачем книжок. Однак тепер у процесі читання астронавт відкривав щось урочисте, немовби письменник, який уже давно помер, дав йому колись обітницю і, хоч скільки перешкод довелось автору здолати, дотримався її. Астронавт мав дивну звичку: розгортав книжку навмання й починав читати. Письменникові це, певно, не дуже сподобалося б. Він сам не знав, чому так чинить. Можливо, хотів увійти у вигаданий світ не підготовленим входом, а відразу, зненацька. Так зробив і тепер.

«...Розповісти вам?

Професор згорнув руки на грудях.

— Кораблем до порту Бома, — почав він, опускаючись у крісло й приплющивши очі. — Річковим рейсовим суденцем до Банґала. Там починаються джунглі. Потім шість тижнів верхи — довше коні не витримують. Навіть мули гинуть. Сонна хвороба... Був там один старий шаман. Нфо Туабе, — вимовив це слово з французьким наголосом на останньому складі. — Я приїхав ловити метеликів. Але він показав мені дорогу...