Коли надійшов час першої після старту «Евридіки» загальної наради, корабель мав за собою майже рік постійного прискорення, отож нічого в ньому не порушувало встановленого тяжіння.

Для загальних зборів усього екіпажу був призначений п’ятий сегмент, що звався «Парламентом». Під опуклою стелею розташувався невисокий амфітеатр — зала з чотирма рядами лав і проходами між ними. Під єдиною пласкою стіною тягнувся довгий стіл, власне, то був блок з’єднаних між собою панелей із моніторами. За ним обличчям до зали сиділи навігатори з підпорядкованими їм помічниками.

Специфічному завданню експедиції відповідав особливий склад керівництва. Польотом керував Бар Гораб, за роботу двигунів відповідав головний диспетчер Харґнер, зв’язком займався радіофізик де Вітт, а очолював усіх науковців — і тих, які працювали під час подорожі, і тих, котрі мали приступити до роботи лише після прибуття до мети подорожі — полістор Номура.

Коли Ґерберт і Терна увійшли на верхню галерею, нарада вже розпочалася. Бар Гораб оголошував висновки лікарів. Ніхто не звернув уваги на новоприбулих, лише головний лікар Хрус, який сидів між командиром і головним механіком, докірливо звів брови. Лікарі не дуже запізнилися. Серед цілковитої тиші з усіх боків линув спокійний голос Бара Гораба:

— ...вимагають редукції тяжіння до однієї десятої. Вважають це вкрай потрібним для оживлення трупів, які спочивають у холодильнику. Це означає зменшення швидкості до мінімальної. Я можу це зробити. Але цим самим усю програму польоту буде перекреслено. Доведеться складати нову програму. Ту, яку ми здійснюємо тепер, готували п’ять незалежних груп на Землі, щоб уникнути помилки. Ми на це не спроможні. Нову програму складатимуть дві наші групи, через це вона буде не такою надійною, як попередня. Ризик невеликий, але реальний. Отож я запитую у вас: ми повинні винести на голосування вимогу лікарів без обговорення чи перед цим поставити їм деякі запитання?

Більшість висловилася за обговорення. Хрус сам не взяв слова, а кивнув Ґербертові.

— У словах командира криється прихований докір, — промовив Ґерберт, не підводячись зі свого місця у найвищому ряді. — Він має бути звернений до тих, хто передав нам тіла, знайдені на Титані, не поцікавившись, у якому стані ці тіла. Слід було б провести розслідування та виявити винних. Проте є серед нас винні чи нема — це ситуації не змінить. Перед нами завдання оживити людину, яка збереглася не набагато краще, ніж мумія єгипетського фараона. Щоби пояснити це, мушу звернутися до історії медицини. Перші спроби вітрифікації сягають іще двадцятого століття. Старі багатії заповідали ховати себе у рідкому азоті, сподіваючись, що колись їх зможуть воскресити. Явний нонсенс! Заморожений труп можна лише відігріти для того, щоби він зогнив. Згодом навчилися заморожувати дрібні часточки тканин, яйцеклітини, сперму та прості мікроорганізми. Чим більше тіло, тим складніша вітрифікація. Вона означає блискавичне згущення усіх рідин в організмі, перетворення їх у лід, оминаючи фазу кристалізації. Адже кристалики призводять до незворотного знищення тендітної будови клітини. А вітрифікація дає змогу консервувати тіло й мозок за частку секунди. Блискавично нагріти щось до будь-якої температури легко. Охолодити майже до нуля градусів за Кельвіном з такою самою швидкістю — незмірно важче. Дзвоноподібні вітрифікатори загиблих на Титані були примітивні. Приймаючи контейнери до себе на борт, ми не знали їхньої конструкції. Тому стан заморожених тіл виявився для нас такою несподіванкою.

— Для кого і чому? — запитав хтось із першого ряду.

— Для мене як психоніка, для Терна як соматика і так само, звичайно, для нашого головного лікаря. Чому? Ми отримали контейнери без будь-якої специфікації і схеми вітрифікаторів. Ми не знали, що контейнери із замороженими людьми були частково деформовані, зім’яті льодовиком і що їх там же вклали у капсули з рідким гелієм, щоб одразу перевезти до нас на борт. За чотириста годин до старту, коли «Геркулес» розганяв нас, на кораблі була подвійна гравітація, і лише після цього ми змогли почати обстеження капсул.

— Це було три місяці тому, колего Ґерберт, — озвався той самий голос знизу.

— Так. За цей час ми переконалися, що всіх, напевно, не зможемо оживити. Трьох довелося виключити відразу, бо їхній мозок був розчавлений. З решти можемо оживити лише одного, хоча загалом до реанімації придатні два тіла. Річ у тім, що всі ці люди мали у системі кровообігу кров.

— Справжню кров? — запитав хтось з іншого кінця зали.

— Так. Еритроцити, плазма і таке інше. Дані стосовно крові містяться в голотеках, але ми не можемо робити переливання, адже у нас нема крові. Отож ми розмножили еритробласти, взяті з кісткового мозку. Тепер кров є. Однак виникає проблема відторгнення тканин. До реанімації придатні два мозки. Але життєво важливих органів вистачить лише для однієї людини. З цих двох можна скласти одного. Іншого виходу я не бачу.

— Мозок можна воскресити й без тіла, — почулось із зали.

— Ми не збираємося цього робити, — відповів Ґерберт. — Ми тут не для того, щоби провадити сумнівні експерименти. На сучасному рівні медицини вони можуть призвести до жахливих наслідків. Зрештою, справа не у визначеннях, а в компетентності. Ми втручаємося у питання навігації як лікарі, а не як астронавти. І ніхто сторонній не може нам вказувати, як чинити. Тому я не вдаватимусь у подробиці операції. Скажу тільки, що нам довелося очистити скелет від вапна і металізувати його. Замінити гелієм надлишок азоту в тканинах, використати для відновлення одного тіла всі інші. Це наша справа. Я зобов’язаний лише пояснити мотиви наших вимог. Ми потребуємо найслабшої гравітації під час реанімації мозку. Ідеальною була б невагомість. Однак ми знаємо, що досягти її не вдасться, якщо не вимкнути двигунів. Але це б остаточно порушило програму польоту.

— Шкода часу на ці розмови, колего! — головний лікар не приховував роздратування. — Командир і всі, хто тут зібрався, хочуть знати, чим ви пояснюєте цю вимогу.

Він сказав не «нашу вимогу», а «цю». Ґерберт, вдаючи, що не помітив цієї обмовки і переконаний, що вона була невипадковою, спокійно відповів:

— Нейрони у людському мозку зазвичай не діляться. Вони не розмножуються, бо становлять матеріал індивідуальної тотожності, як пам’ять та інші ознаки, що люди називають характером, душею тощо. Мозок людей, вітрифікованих таким примітивним способом, як на Титані, зазнав деформації. Ми зможемо примусити сусідні нейрони ділитися, щоби вони розмножилися, замінюючи знищені, але цим самим ліквідуємо індивідуальність нейронів, відновлених і збережених таким чином. Для того щоб урятувати індивідуальну тотожність, під час реанімації слід використати якнайменше новоутворених нейронів, бо наступні покоління — це як нейрони-немовлята, частково незаповнені й нові. Навіть у невагомості ми не можемо бути цілком певні, чи взагалі той, кого воскрешатимемо, не зазнає часткової, а то й повної амнезії. Якась частка пам’яті неминуче гине при вітрифікації, навіть у найдосконаліших кріостатах, бо тендітні синапси отримують травми на молекулярному рівні. Ось чому ми не можемо гарантувати, що воскресла людина буде точнісінько тією самою, якою вона була сотню років тому. Ми лише твердимо: що слабше буде тяжіння під час реанімації мозку, то більше шансів матимемо для збереження індивідуальності. Я завершив.

Бар Гораб, ніби пересилюючи себе, глянув на головного лікаря, який, здавалося, заглибився у вивчення паперів.

— Голосування вважаю зайвим, — промовив Гораб. — На правах командира я вимагатиму зменшення швидкості на той час, який лікарі визнають необхідним для операції. Прошу вважати нараду закінченою.

Залою прокотився легкий гомін. Бар Гораб підвівся, торкнувся плеча Харґнера, й вони пішли до нижнього виходу із зали. Ґерберт і Терна мало не бігцем попрямували до верхньої галереї, поки їх ще ніхто не перестрів. У коридорі вони побачили домініканця. Той лише мовчки хитнув головою й пішов у свій бік.