— Бавишся? У такий момент? Розважаєшся старими казочками? — допитувався прибулець.

Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ніг, взутих у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший од Ґерберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.

— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.

Ґерберт, трохи зніяковілий, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягнувся уздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямку. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхівок, що біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими термітниками. Голографічні видива з’являлися миттєво, оточували обох чоловіків і так само несподівано зникали, перетворюючись в інші образи. Ґерберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Сидів серед миготливої зміни відблисків і барв з пачкою гістограм у руці, а думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.

— Щось змінилося? — запитав він урешті. — Так?

Його молодий колега повернув кімнаті її попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:

— Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араґо просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.

Ґерберт розгублено закліпав очима — його прикро вразила ця новина.

— І що ти йому сказав?

— Що ми прийдемо... Чого так дивишся? Не хочеш іти?

— Не хотів би, та розумію, що відмовитися ти не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?

— Ані слова. Він не лише порядний, а й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.

— Отож тактовно натякне нам, що ми — канібали.

— Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. І про це він теж добре знає.

— І про кров знає?

— Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.

— У його очах це буде не трансфузія, а наруга над трупами. Пограбування мерців.

— Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі, як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але, в усякому разі, його церква не виступає проти цього. І взагалі, звідки ці сумніви — підтримає операцію священик чи ні? Командир погодиться, і гадаю, що більшість екіпажу — також. Араґо навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватиканський апостольський спостерігач. Як пасажир.

— Усе ніби так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати цих останків на нашу «Евридіку». Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?

— Ти сам знаєш — так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і має брати участь у цьому польоті, то насамперед — вони.

— І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших?

Віктор Терна вирячився на Ґерберта:

— Що з тобою? Схаменися! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? Кажи зараз. Я хочу знати, з ким урешті маю йти до цього домініканця. Тебе що — навернули до віри пращурів і ти вбачаєш у тому, що ми наміряємося зробити, щось погане? Гріх?

Ґерберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:

— Ти чудово знаєш, що я вимагатиму того самого, що ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих — яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.

— Я мушу перевдягтися. Почекаєш?

— Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?

Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Ґерберт помчав овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м’яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мовби діафрагма фотоапарата. Перед Ґербертом простягайся ряди увігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою «Р. П. Араґо, М. А., Д. П. ДА». І поки відгадував, що ховається за літерами «ДА» — чи то «Делегат Апостольський», чи то «Doctor Angelicus» — думка ця була настільки ж безглузда, як і недоречна, — двері розчинилися.

Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав «Дерево Пізнання» Кранаха[19]з Адамом, змієм та Євою, ліворуч — «Спокуса святого Антонія» Босха[20]. Поки Ґерберт розглядав потвор, що пливли небом цієї «Спокуси», Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араґо в білій сутані. Поки картина поверталася на попереднє місце (вона правила за двері), лікар помітив позаду домініканця чорний хрест на білому тлі. Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і сіли біля низького столика, безладно заваленого паперами, діаграмами та розгорнутими книжками, з яких виглядали кольорові закладки. Араґо мав худе, смагляве обличчя із сірими проникливими очима під майже білими бровами. Здавалося, сутана йому завелика. У тонких руках піаніста він тримав звичайний дерев’яний метр. Ґерберт знічев’я водив поглядом по корінцях старих книжок. Не хотів озиватися першим. Очікував запитань, яких не було.

— Докторе Ґерберт, я не можу зрівнятися з вами у знаннях, — нарешті озвався домініканець. — Однак можу говорити мовою Ескулапа. Перш ніж одягти ці шати, я був психіатром. Головний лікар ознайомив мене з даними... операції. Ці документи написані мовою фальшивою та лукавою. Якщо брати до уваги різні групи крові й несумісність тканин, то може йтися лише про двох людей. Однак оживити можна тільки одного.

— Або жодного, — вихопилося в Ґерберта майже мимоволі.

Певно через те, що чернець уникав точного терміна: воскресіння з мертвих. Домініканець ухопив це на льоту.

— Distinguo[21], на мою думку, це важлива обставина, хоча для вас, напевно, вона не має значення. Диспут на високому теологічному рівні буде безпредметним. Можливо, хтось на моєму місці сказав би: по-справжньому мертва та людина, що розкладається після того, як у тілі відбулися незворотні зміни. А таких на борту семеро. Я знаю, їхні останки доведеться потривожити і розумію необхідність цього, хоча й не можу дати благословення. Від вас, докторе, і від вашого товариша, який зараз має тут з’явитись, я хотів би почути відповідь на єдине запитання. Хоча ви не зобов’язані відповідати...

— Слухаю вас, — озвався Ґерберт, відчуваючи, як увесь напружується.

— Напевно, ви здогадалися. Йдеться про критерії вибору.

— Терна не скаже вам нічого, чого не скажу я. Ми не можемо застосувати жодних об’єктивних критеріїв. І ви — ознайомившись з даними — теж про це знаєте... панотче Араґо.

— Знаю. Оцінити шанси — це понад людські сили. Медикоми, виконавши більйони обчислень, дали шанс двом з-поміж дев’ятьох людей; це дев’яносто дев’ять відсотків, з відхиленням у межах неминучої похибки — але оживити можна тільки одного. Об’єктивних критеріїв нема, і саме тому я наважився поцікавитися вашою думкою.

— Перед нами — дві проблеми, — з певним полегшенням відповів Ґерберт. — Ми, лікарі, разом із головним лікарем вимагатимемо істотних змін у перебігу польоту. Чи ви нас підтримаєте?