Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.

— Ще далеко? — пошепки запитав Ґільєльмо, бо горло в нього геть спеклося, а голос сів.

Дон Естебан дав йому знак мовчати. Ґільєльмо необережно зачепив камінець, і той, падаючи, потягнув за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібного хмарою, і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінним навісом, устиг втягти туди приятеля саме тієї миті, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі. Донові Ґільєльмо дісталося по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан скинув сорочку, роздер її на смуги й перев’язав голову товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними стало широким, мов ріка, вони побачили потік, що зовсім безшумно біг по камінню. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бурхливу крижану течію. Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода повернула вбік, і мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Ґільєльмо знесилено сів та з подивом зауважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав його в жменю й придивився. Пісок був незвично важкий. Дон Ґільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото. Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось виблискувало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче — то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну домовину, вбиту в землю. Зазирнувши всередину, дон Естебан розгледів у глибині брили лише міріади рухливих вогників, неймовірне вирування срібла. Потім йому здалося, що все навкруги потемніло, і він помітив величезні пластини березової кори, котрі розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили. То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан вдивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовому обличчі лютий посміх. Із прокльоном він ударив у брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. У дона Ґільєльмо почалася гарячка, тому дон Естебан не розповів йому про те, що побачив.

Вони пішли далі. Грот розгалужувався кількома коридорами; іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, що мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридора чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки. Нараз просвіт збільшився. Чоловіки змогли звестися навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це було ще не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. За якийсь час дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Ґільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.

— Що ти там бачиш? — запитав він в Естебана.

Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлися, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Ґільєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.

Ураз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Ґільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса та Його Матір. А такі люди, як Естебан, могли промовити ці слова, лише зазирнувши в очі смерті. Коли розлігся крик, Ґільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Ґільєльмо знепритомнів...

Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за котрим у спадаючих сутінках виднілися фіолетові зубці гір.

— У верхній течії Араґуеріти мисливці, які полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли у табір, і там упізнали дона Ґільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.

— Звідки ж тоді відома ця історія?

Цей голос пролунав, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто запитував, — лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.

— На початку я переповів розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого сторіччя, і європейці ще зовсім мало знали про те, як шліфоване скло може посилювати зір. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака й у Гроті Утроби так, що дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг спричинити їхню загибель.

Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в’язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була вона дуже стара й висохла.

— Отже, був хтось, — завершив розповідь Мондіан Вантенеда, — хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.

— Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери?

Усмішка Мондіана стала байдужою, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялась у холодній нічній тиші.

— Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам’яний гучномовець, у тисячу разів сильніший од електричного.

— Та невже?..

— Сотні літ тому в дзеркальну плиту влучила блискавка й переплавила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання — це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Ґільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося згодом, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто спустив кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса — невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

— Не перебільшуйте, дорогий Вантенедо. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель — чи не так? — озвався гладкий, присадкуватий панотець з кінця столу. Він палив тонку сигару з марихуаною.

— Ви гадаєте? — Мондіан не приховував іронії. — Нема такої сили, яка би відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче, — мовив він, відштовхнувшись од столу.

Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Інші горіли ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простягнув руку, порослу густим волоссям, між обличчями слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися й почали розходитися. Доктор Ґерберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який вніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок дров, вправно розкидав жар і виклав над ним дах із полін — справжній витвір мистецтва. Цієї миті хтось відчинив другі двері й провів рукою по одвірку. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна та гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі з округлою гладенькою стелею лишився тільки Ґерберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою та недоїденою печенею в тарілці: лише ця частина столу вціліла.