— Стривайте, царю, що ви таке говорите? Покинути світло дня — хіба цього не досить? Чи треба копати могили завглибшки в чотири з половиною тисячі миль? Невже ви справді так думаєте?

Але я його зрозумів. Люди тільки й заклопотані, що жаданнями, жаданнями, жаданнями, які рвуться у них з грудей, і страхом, що невідступно витає над кожним із смертних. Годі вже! Настав час почути слово істини. Довідатися про суть речей. Інакше ми приречені падати від життя до смерті з не меншим прискоренням, ніж камінь падає на землю. Приречені летіти в небуття, до останньої миті повторюючи: «Я хочу, хочу, хочу!» Потім — удар об землю, і ми зникаємо в ній навіки! Стоячи під африканським сонцем, від якого мене тимчасово захистила колюча загорожа хопо, я думав: «Як добре, коли щось колюче, як-от оці шпичаки, дає користь». Ховаючись під чорним шпичакуватим мереживом з кущів та сухого гілля, я ще раз обміркував усе й погодився: справді, могила надто мілка. Щоб досягти розтопленого земного ядра, треба було б спуститися ще на багато-багато миль. Земного ядра, яке складається переважно з нікелю, кобальту, уранової смолки, що утворюють так звану магму — речовину сонячних протуберанців.

— Ходімо, — сказав Дафу.

Після цієї короткої розмови я пішов за ним уже охочіше. Він міг переконати мене в чому завгодно. Заради нього я підкорився дисципліні, що мала на меті привчити мене поводитись, як лев. Звичайно, я вірив, що можу змінитися; я прагнув перебороти своє колишнє «я»; а щоб досягти цього, людині треба визначити для себе якийсь новий стандарт; іноді їй доводиться й силувати себе, а може, навіть обманювати, якщо в неї нічого не виходить; своєю власною рукою вона малює новий візерунок на давно розмальованому полотні власної долі. Я знав, що лева з мене ніколи не вийде; але, пробуючи перевтілитися в нього, я сподівався чогось навчитися, чогось досягти.

Я не можу дати гарантію, що точно переповів усі думки царя Дафу. Можливо, я перекрутив деякі з них, щоб мені легше було їх засвоїти.

Хай там як, а я слухняно йшов за ним, беззбройний, у вузький кінець хопо. Мабуть, лев прокинувся, бо загонщики, які посувалися милі за три від нас, уже зчинили добрий гармидер. Крики, брязкіт і торохтіння долинали дуже здалеку з посмугованих золотими смугами чагарів. Небесно-голуба сонна спека мерехтіла над нами й навколо нас, і крізь примружені очі я раптом побачив посеред бризок та спалахів сонячного сяйва поміст, що височів над загорожею хопо. Над помостом, настеленим на висоті футів двадцять п’ять-тридцять від поверхні землі, була споруджена стріха з пальмового листя. З помосту звисала лозяна драбина, і цар нетерпляче схопився за цю грубо сплетену, ненадійну річ. Він поліз по ній угору по-матроському, трохи відхиляючись убік, дужими та розміреними ривками підтягуючись усе вище й вище. Перед тим, як устромити голову в лаз, замаскований сухою травою та бурим ликом, він сказав:

— Лізьте до мене, Гендерсоне.

Він присів навпочіпки на помості, щоб потримати для мене драбину, і над його м’язистими коліньми я побачив голову, накриту зібраним у складки капелюхом, на якому красувався разок людських зубів. Хвороба, невідомість і небезпека разом накинулися на мене. Замість відповіді з моїх грудей вихопилося схлипування. Мабуть, воно утворилося в мені ще в далекому дитинстві, бо пролунало оглушливо й піднялося вгору, мов булька з дна Атлантичного океану.

— Що з вами, Гендерсоне? — спитав Дафу.

— Бог його зна.

— Вам зле?

Я похитав низько опущеною головою. Мабуть, рев, який вихопився з мене, розслабив мій організм, випустив назовні все те зайве, що зібралося на самому його дні. І я не захотів тривожити царя в цей знаменний і радісний для нього день.

— Я зараз, величносте, — сказав я.

— Перепочиньте хвилинку, якщо відчуваєте таку потребу.

Він пройшовся помостом під надбудованою над ним повіткою, тоді знову підступив до краю й подивився з-під хисткої споруди вниз.

— Ну? — озвався він.

— Поміст витримає нашу вагу?

— Ну ж бо, Гендерсоне, лізьте сюди, не баріться!

Я вхопився за драбину й почав дертися вгору, ставлячи на кожен щабель обидві ноги. Воїни зі списами стояли й чекали, поки я (сунго) приєднаюся до царя. Потім вони пройшли під драбиною і стали на чатах навкруг закутня хопо. Тут, у самому його кінці, була досить примітивна споруда, що здавалася, проте, цілком надійною. Після того, як на виході проскочить уся інша дичина, перед левом упадуть ґратчасті ворота, і воїни списами заженуть звіра туди, де цар повинен буде зловити його живим і неушкодженим.

По хисткій драбині, яка розгойдувалася під моєю вагою, я таки видерся на поміст, зроблений із позв’язуваних жердин, і сів на ньому. Споруда скидалася на пліт, що плавав на хвилях розпеченого повітря. Я уявив собі, як високо може стрибнути дорослий лев, і мені здалося, що наш поміст піднятий над землею лише на кілька дюймів.

— Оце і є пастка для лева? — спитав я в царя, коли все уважно оглянув.

— Оце вона і є, — підтвердив Дафу.

Як я вже згадував, на помості стояв такий собі курінь із пальмового листя, і я, виглянувши в отвір, побачив, що над хопо висить своєрідна клітка, обтяжена кількома каменями. Вона мала форму дзвона і була сплетена з пругкої й міцної, наче сталевий дріт, лози. Скручена з тієї самої лози линва була пропущена крізь блок, прилаштований на жердині, яка кріпилася до кроквяної ноги даху, збудованого над помостом, а з протилежного кінця була вроблена в скелю, що мала футів десять-дванадцять завширшки. Під верхньою жердиною на рівні помосту проходила нижня, теж закріплена в скелі. На цій нижній жердині, не товщій за мою руку, а може, й тоншій, цар мав балансувати, тримаючи в руці линву, на якій була підвішена клітка-дзвін, щоб, коли лева заженуть у куток хопо, навести на нього отвір клітки. Потім цар відпустить линву, клітка впаде і накриє лева.

— Й оце так…

— Що вас непокоїть? — запитав він.

Я не хотів багато говорити на цю тему, та хоч як я боровся зі своїми почуттями, я не міг їх притлумити — навіть у такий день. Було видно, як я змагаюся з ними.

— Тут я зловив Атті, — сказав Дафу.

— Цим самим причандаллям, еге?

— А Гміло зловив тут Суффо…

— Послухайтеся людини, яка… — почав я. — Я знаю, що я не дуже… Але я надзвичайно високої думки про вас, величносте… Я не радив би…

— О, що це з вашим підборіддям, Гендерсоне? Воно у вас сіпається — то вгору, то вниз.

Я прикусив спідню губу. Потім, ретельно вимовляючи кожне слово, сказав:

— Пробачте, величносте. Я радше горло собі перетну, аніж зіпсую вам настрій у такий день. Але хіба, щоб опустити клітку, вам неодмінно треба бігати по жердині?

— Неодмінно.

— А чом би не зробити якось по-іншому? Для вас я ладен на все… Можна приспати звіра… Дати йому наркотик…

— Дякую, Гендерсоне, — сказав Дафу.

Думаю, він поводився зі мною куди ввічливіше, ніж я заслуговував. Дафу не став багатослівно пояснювати мені, що він — цар варірі. Я нагадав собі про це сам. Він дозволив мені товаришити йому, бути з ним поруч. Але втручатися я не мав права.

— Повірте, царю… — сказав я.

— Так, Гендерсоне, я знаю. Ви людина, обдарована багатьма талантами. Я мав нагоду в цьому переконатися.

— Мабуть, я належу скоріше до одного з ваших поганих видів.

На ці мої слова Дафу коротко засміявся. Сидячи зі схрещеними ногами в отворі куреня й дивлячись на хопо та на скелю, він якось замислено почав перелічувати:

— Смертники, ласолюби, невразливі, пустопорожні… Ні! Гендерсоне, даю вам слово, що я ніколи не зараховував вас до поганого виду. Ви натура складна. Трохи охоча до схиляння перед смертю, трохи схожа на войовничого Лазаря. Але я не можу віднести вас до якоїсь певної категорії. Ви цілком не вміститеся в жодну з них. Можливо, тому, що ми друзі. А в друзях ми знаходимо значно більше добрих якостей, ніж у інших людях. Друзів не розподіляють на категорії.