Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я, сунго, та ще троє воїнів зі списами. Ми стояли за ярдів тридцять від села.

— Що ви їм сказали? — запитав я в царя.

— Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи.

— Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, — порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів.

— Ходімо, Гендерсоне, мій друже, — сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу.

Троє воїнів зі списами пішли за нами.

— Навіщо нам ці хлопці?

— Вони допомагатимуть мені маневрувати в хопо, — сказав він. — Ви все зрозумієте, коли ми підійдемо до звуженої частини. Краще один раз самому подивитися, ніж вислухати десяток пояснень.

Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи.

Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька.

— Царю, — прошепотів я. — Стривайте!

Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав:

— Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст?

Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення.

— Лев — а я сподіваюся, що це Гміло, — мабуть, уже на території хопо. Зрозумійте, Гендерсоне, мені не можна мати при собі зброю. А що, якби я поранив Гміло?

Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні.

— І що б тоді було?

— Я мусив би заплатити життям, як розплачуються за кривду, завдану живому цареві.

— А як щодо мене? Я теж не маю права захищатися?

Дафу відповів не зразу. Нарешті він сказав:

— Але ж ви зі мною.

Після цього мені лишилося тільки промовчати. Всі надії я покладав тепер на свій шолом. Коли звір стрибне на мене, я вдарю його шоломом по морді, і це можливо, зіб’є його з плигу. Я пробурчав, що ліпше б він зостався в Сирії чи в Лівані простим студентом, і, хоч я мимрив невиразно, цар Дафу зрозумів мене і сказав:

— О ні, Гендерсоне-сунго. Я щасливий, і ви це знаєте.

І він знову помчав уперед у своїх вузеньких штанцях. Я кинувся за ним навздогін, але мої штани перешкоджали мені бігти. Щодо трьох воїнів зі списами, то я на них надіявся дуже мало. Щохвилини я уявляв собі, як лев стрибає на мене, мов спалах полум’я, валить мене додолу й роздирає на криваві шматки. Цар забрався на валун і допоміг мені піднятися до нього.

— Ми біля північної загорожі хопо, — повідомив він.

І показав мені цю загорожу. Вона була споруджена з сухого хмизу та колючого чагарника й мала футів два-три завтовшки. На тлі мертвого гілляччя виділялися яскраві, зловісні на вигляд квіти; вони були червоні й жовтогарячі, а в самому центрі чорні, і я відчув спазми в горлі, тільки-но подивився на них. Хопо мало форму величезної лійки або трикутника. У своєму широкому розтрубі воно було відкрите, а на вершині чи в горлі була влаштована пастка. Людські руки спорудили тільки один бік хопо. Другий заміняла природна скельна стіна — мабуть, берег стародавньої річки, що здіймався вгору стрімким урвищем. Попід високою загорожею з чагарів та колючок петляла стежка, яку цареві ноги відшукали під гостролистою жовтою травою. Ми рушили далі в напрямку звуженого кінця хопо, переступаючи через сухе гілля та пагони повзучих рослин. Царева постать була вузька у стегнах і широка в плечах. Він ішов, легко ступаючи дужими ногами, що вивершувалися маленькими сідницями.

— Ви справді знемагаєте від бажання схопити свого тата-лева в обійми, — сказав я.

Іноді мені здається, що справжню втіху людина переживає тільки тоді, коли їй щастить усе робити по-своєму. Ця риса була дуже притаманна цареві Дафу, і я не міг позбутися відчуття, що дісталася вона йому в спадок від левів. Здійснити свою волю, попри хай там які тверезі сумніви, — ось джерело найвищої радости. І цар Дафу тяг мене за собою, і я не міг опертися поклику цієї надзвичайної людини, наділеної блискучим розумом і могутнім даром життя, що світився в туманному блакитному ореолі, який був ніби його другою тінню. Цар Дафу міг жити лише так, як йому хотілося, і тому я, спотикаючись, поспішав за ним, не маючи для самозахисту жодної зброї, якщо не рахувати шолома, хоча, власне, я ще міг стягти з себе зелені штани й накинути їх на лева — мабуть, він би вмістився в них.

Аж раптом цар став, обернувся до мене й сказав:

— Ви теж були не менш збуджені, коли загорілися бажанням підняти Мумму.

— Це правда, величносте, — погодився я. — Та хіба я знав, що я роблю? Ні, не знав.

— А я знаю.

— Ну гаразд, царю, — мовив я. — Не мені ставити ваші вчинки під сумнів. Я зроблю все, що ви попросите. Але ж ви сказали, що Бунам і отой жевжик, обляпаний крейдою, належать до старого світу, а я гадав, що ви до того світу не належите.

— Це не так. А ви знаєте, чим можна замінити світ, у якому ви народилися? Думаю, нічим. Хоча у хвилини високого прозріння вам, буває, здається, що немає ні минулого, ні сучасного, а є тільки суть, яка сміється з усіх наших спроб пристосуватися до життя — сміється навіть із нашої переконаності в тому, що ми люди. Ця суть не залежить ні від чого, вона в собі, — сказав він. — Одначе вистава життя триває, і ми не можемо не пристосовуватися до тих обставин, які нам накинуто.

Тут я майже перестав його розуміти, тож промовчав, а він повів далі:

— Для Гміло лев Суффо був батьком. А для мене дідом. Лев Гміло — батько для мене. Якщо я хочу бути царем варірі, я повинен мислити саме так. Інакше — який з мене цар?

— Гаразд, я вас зрозумів, — відповів я. — Цар, ви бачите мої руки? — провадив я, і в моєму голосі вчулися такі серйозні ноти, що він зазвучав майже погрозливо. — Це — ваша друга пара рук. Ви бачите мої груди? Тут б’ється ваше друге серце. Хтозна, як закінчиться сьогоднішня пригода, величносте, і тому я хочу, щоб ви знали, які почуття збурюють мою душу.

Моє серце калатало від хвилювання. Я почав змінюватися в обличчі, воно скривилося наче від болю. Схиляючись перед шляхетністю Дафу, я боявся його розтривожити і тому намагався приховати від нього справжню силу своїх почуттів. Ми стояли в затінку загорожі хопо під мереживом твердих колючок. Вузенька стежка, що в’юнилася між стінами хопо, здавалася темно-золотою, як ото буває, коли трава горить посеред дня і жар стає видимий.

— Дякую, Гендерсоне. Думаю, я зрозумів, які почуття збурюють вашу душу. — Він хвилину повагався й додав: — Хочете, вгадаю? Ви думаєте про смерть, чи не так?

— Звичайно.

— Це не дивно. Ви дуже схильні до таких роздумів.

— За своє життя я не раз зустрічався віч-на-віч зі смертю.

— Атож, ви дуже до цього схильні, — провадив він таким тоном, ніби мав намір дати мені якусь добру пораду. — Чи не корисно іноді порівняти глибину людської могили з товщиною земної кори? Який радіус Землі? Чотири з половиною тисячі миль — ось приблизна відстань від земної поверхні до земного ядра. З цього погляду, наші могили не те що мілкі, а їх узагалі можна знехтувати — всього кілька футів від земної поверхні, від нашого страху й наших жадань, майже однакових у тисяч людських поколінь. Дитина, батько, батько, дитина — і всі роблять те саме. Бояться — того самого. Жадають — того самого. На землі й під землею — і все повторюється, повторюється, повторюється. Поясніть мені, будь ласка, Гендерсоне, навіщо в такому разі потрібні нові й нові покоління людей? Лише для того, щоб без ніяких змін переживати той самий страх і плекати ті самі жадання? Але ж у такому повторюванні немає глузду! Отже, кожна мисляча людина намагатиметься зламати цей цикл. А для того, хто не здатний узяти свою долю у власні руки, виходу з цього циклу немає.