— Атож, Хорко. Він був сполучною ланкою. Він жив зі мною в Ламу дев’ять років. Та я подався з Ітело ще далі. Я не збирався жити тут, у тропіках. Хлопці в школі були зіпсуті. Підмальовували собі вугіллям очі, фарбували губи. Любили побазікати. Я прагнув більшого.
— Ви дуже серйозна людина, — сказав я. — Це очевидно. Я розгадав вас із першого погляду.
— Після Малінді був Занзибар. Там ми з Ітело найнялися матросами на судно. Побували в Індії і на Яві. Потім Червоне море, Суец. П’ять років у Сирії в сектантській школі. Ставилися до нас дуже добре. Освіту, як на мій погляд, давали там надзвичайно ґрунтовну. Я готував докторську дисертацію і захистився б, якби не помер батько.
— Дивина та й годі, — сказав я. — Мені важко пов’язати все це з учорашнім днем. З черепами, з отим страхопудом, якого звуть Бунам, з амазонками та всіма іншим.
— Це дивне поєднання, я згоден. Але не в моїй спромозі, Гендерсоне — Гендерсоне-сунго — зробити так, щоб світ відповідав вимогам здорового глузду.
— А у вас була спокуса не повертатися додому? — запитав я.
Ми сиділи дуже близько один від одного, і, як я вже відзначив, його чорнота надавала йому в моїх очах казкової незвичайності. Як усі люди, залюблені в життя, Дафу відкидав від себе густішу тінь — клянуся, що це правда. Це щось димне, як пороховий розряд. Я не раз помічав таку властивість у Лілі, а особливо мені це впало у вічі того дощового дня в Данбері, коли вона умисне послала мене до залитого водою кар’єру, а потім зателефонувала з ліжка своїй матері. Це було тоді в ній дуже помітно. Це щось блискуче й водночас тьмяне; воно туманне, синяве, тріпотливе, осяйне, як прозорий камінь-самоцвіт. Таке відчуття пережив я і в ту мить, коли випростався, поцілувавши Віллатале в живіт. Але цар Дафу був наділений цією таємничою властивістю більше, аніж будь-хто з людей, які траплялися мені доти.
У відповідь на моє останнє запитання він сказав:
— Я мав чимало причин бажати, щоб мій батько пожив довше.
Я здогадався, що старого, певно, задушили.
Мабуть, на моєму обличчі Дафу прочитав каяття, що я нагадав йому про батька, бо він засміявся, щоб заспокоїти мене, і сказав:
— Не переживайте, пане Гендерсон, — я мушу називати вас сунго, бо тепер ви сунго. Не переживайте і не тривожтеся. Це тема, яку обминути важко. Зрештою, ви тут ні до чого. Надійшов його час, він помер, і царем став я. Я повинен був зловити лева.
— Про якого лева ви говорите? — спитав я.
— Я ж вам учора розповідав. Можливо, ви забули — царів труп, черв’ячок, який у ньому заводиться, царева душа, левеня?
Тепер я пригадав. Він і справді розповідав мені про це.
— Ну так от, — провадив він далі, — після того, як звірятко, що його Бунам випускає на волю, виросте, наступний цар має зловити того лева протягом року або двох.
— Що ви кажете? Ви повинні вполювати його?
Цар усміхнувся.
— Вполювати? Я маю зовсім інше завдання. Спіймати його живим і держати біля себе.
— То оце той звір, який гарчить у підземеллі? Я можу заприсягтися, що чув звідти лев’ячі рики. Юпітере, так он воно що! — промовив я.
— Ні, ні, ні, — заперечив цар своїм лагідним тоном. — Ви не вгадали, пане Гендерсон-сунго. Ви чули зовсім іншого звіра. Я ще не зловив Гміло. Тому я ще остаточно не коронований на царя. Ви бачите мене на півдорозі до монаршої влади. Висловлюючись по-вашому, я поки що не утворений.
Дивлячись на царя, я почав забувати про вчорашнє потрясіння і розуміти, чому я відразу заспокоївсь, як тільки вперше зустрівся з ним. Просто в його товаристві мені було надзвичайно приємно. Він сидів, схрестивши свої великі ноги, нахилившись уперед і згорнувши руки на грудях. Вираз його обличчя був замислений, але привітний. Крізь товсті губи іноді вихоплювалося тихе мугикання. Воно нагадувало мені звук, який можна почути, коли літньої ночі в Нью-Йорку ви проминаєте електростанцію: двері відчинені, вся латунна й сталева машинерія працює, виблискуючи під однією неяскравою лампочкою, і якийсь старий чоловік у брезентовій робі та домашніх капцях курить люльку, недбало наглядаючи за грізною потугою електричного монстра. Мабуть, з усіх людей, які жили або живуть на світі, я найлегше піддаюся чарам. Хоча з першого погляду цього не скажеш, але я — надзвичайно піддатливий медіум, і мене легко настроїти.
«Ти одна з тих підвішених лютень, що бринять, тільки-но їх торкнешся, чоловіче, — сказав я сам собі, і то не вперше. — Якщо досі ти не знав, що таке дикунство, то вчора ти побачив його на власні очі, побачив, як людина грає у м’яч черепом власного батька. І має стосунки з левами. З левами! І ця людина — майже дипломований лікар. Суцільне божевілля, та й годі».
Так я міркував. Але я не міг не взяти до уваги того факту, що в мені знову й знову озивався внутрішній голос, повторюючи: «Я хочу, хочу!» — шаленіючи й вимагаючи, перетворюючи мою душу на хаос, палко жадаючи й постійно знаходячи розчарування, і що цей голос гнав мене вперед, як загоничі женуть дичину. Отож було безглуздо вести з життям переговори, я мусив приймати такі умови, які воно мені ставило. Але іноді мені хотілося переконати себе в тому, що тільки моя буйна й розтривожена вдача винна в усьому, що сталося, відтоді як я покинув Чарлі з його молодою дружиною і подавсь у власні мандри, — арнюї, жаби, Мталба, мрець у хижі й шалена гонитва в уборі з листя та лози в гурті здоровенних жінок. І ось тепер чорний володар чорношкірого племені втішає мене — але чи можна йому довіряти? Які в мене підстави довіряти йому? І я, незграбний здоровило у зелених шовкових штанях, наділений званням повелителя дощу, я болісно напружував увагу, напружував слух і недовірливий зір. О, нечиста сила! Як можна зламати людину, для котрої життя не визначило притулку! Як можна її зламати!.. Отак я міркував, сидячи в палаці з непотинькованими червоними стінами та білими каменями у вигляді чаш, у яких росли квіти. Біля дверей вартували амазонки і з ними люта стара Тату з величезними ніздрями. Вона сиділа, куняючи, на підлозі в своєму військовому кашкеті.
Отже, ми гомоніли з царем, і помалу мене опанувало відчуття, що ми з ним люди особливого виміру. Мав я підстави довіряти йому чи не мав — це вже окрема тема.
І почалася розмова, яка не могла повторитися ніде в світі. Я підтяг свої зелені штани. У голові в мене паморочилося від лихоманки, але зусиллям волі я опанував себе і сказав, чітко вимовляючи кожне слово:
— Величносте, я не стану ухилятися від сплати за програний заклад. Я людина принципова. Але я й досі не розумію, що все це означає і навіщо мене вдягли у форму повелителя дощу.
— Форма тут ні до чого, — сказав Дафу. — Ви — сунго. Ви сунго в прямому розумінні, пане Гендерсон. Я не міг би призначити вас сунго, якби у вас не стало сили перенести Мумму.
— Ну гаразд, хай буде, але чому вони так повелися з богами? Мені було дуже прикро, величносте, не стану приховувати. Я не можу сказати, що жив праведно. Думаю, це на мені написано… (Цар кивнув головою.) Зрештою, на моїй совісті до біса не вельми похвальних вчинків, я не був бездоганним ні як солдат, ні як цивільний. Скажу відверто, я не заслуговую, щоб мене вписали в історію навіть на туалетному папері. Та коли я побачив, як вони шмагають Мумму, Гуммата й інших богів, я впав ницьма на землю. Було, здається, вже досить темно, і я не знаю, бачили ви це чи ні.
— Вас я бачив. А те, що діялося, вигадав не я. — Цар говорив дуже лагідно. — В мене інші погляди й інші уявлення. Ви в цьому ще переконаєтесь. Але чи бажаєте ви поговорити зі мною відверто й щиро?
— А ви, величносте, хочете зробити мені приємність? Найбільшу приємність з усіх можливих?
— Звичайно, чом би й ні?
— Я дуже радий. Тоді ось про що хотів би я вас попросити: повірте, я буду з вами щирий. Це єдина моя надія. Якщо ви мені не повірите, все полетить шкереберть.
Він заусміхався.
— Отакої, чому б я став відмовляти вам у цьому? Я згодний, Гендерсоне-сунго, але дозвольте мені попросити вас про те саме. Ця угода просто не матиме сенсу, якщо не буде взаємною. Та чи готові ви сприйняти щирість у будь-якій формі? Скажімо, у зовсім для вас несподіваній?
