— Носити сунго, — сказав Ромілаю. — Твоя тепер сунго.

— Але ж ці чортові штанці просвічують, — зауважив я. — Та нема куди діватися, доведеться їх надягти.

На мені були брудні жокейські труси, про які я вже згадував, і я натяг зелені штаненята поверх них. Хоч я й відпочив, стан у мене був не з найкращих. Мене все ще тіпала лихоманка. Мабуть, для білої людини хворіти в Африці природно. Сер Річард Бертон мав залізне здоров’я, але й він підхопив тяжку пропасницю. Спік хворів ще частіше. Мунго Парк почував себе тут так кепсько, що ледве, міг стояти на ногах. Доктор Лівінґстон почував себе добре тільки в окремі дні. Хто я в біса такий, щоб претендувати на імунітет? Одна з амазонок, Тамба, прикрашена бридкими баками, що стриміли на її підборідді, підійшла до мене ззаду, скинула шолома й розчесала мені чуба грубим дерев’яним гребенем. Ці дві жінки мали прислуговувати мені.

— Джоксі, джоксі? — звернулася до мене Тамба.

— Чого вона хоче? Що то за «джоксі»? Сніданок? У мене нема апетиту. Я надто схвильований, і в горло мені нічого не полізе.

Натомість я ковтнув з фляги трохи віскі — лише для того, щоб дати якусь поживу органам травлення, але й із надією, що це допоможе проти лихоманки.

— Її показує джоксі, — сказав Ромілаю.

Тамба лягла долічерева на підлогу, а друга жінка, Бебу, стала їй на спину і ступнями почала розминати та масажувати їй тіло, аж хребці тріщали. Після того як Бебу добре потопталася по ній своїми шкарубкими ступнями, — а судячи з виразу обличчя Тамби, процедура була для неї блаженством, — жінки помінялися місцями. Потім вони спробували показати мені, яку це дає користь і як вони відразу ожили, — кожна постукала себе по грудях суглобами пальців.

— Подякуй їм за добрі наміри, — мовив я. — Це, либонь, чудовий спосіб лікування, але сьогодні в мене немає настрою пробувати.

У відповідь Тамба й Бебу лягли на підлогу і по черзі віддали мені знаки шани. Кожна брала мою ногу і ставила собі на голову, як робив Ітело, коли показував, що визнає мою перевагу. Перш ніж припасти обличчям до підлоги, жінки облизали язиком губи, щоб до них приставала пилюка. Трохи згодом прийшла генеральша Тату, — вона мала відвести мене до царя Дафу, — і в такий самий спосіб засвідчила мені свою відданість, не скинувши з голови кашкета. Тамба й Бебу принесли мені ананас на дерев’яному тарелі, і я примусив себе проковтнути скибочку.

Потім я побрався разом із Тату сходами нагору — сьогодні генеральша амазонок дозволила мені йти попереду. На подвір’ї палацу зібрався чималий натовп — мене зустріли крики, вихваляння, плескання в долоні й спів; особливо щиро вітали мене старші люди. Я ще не звик до своїх зелених штанів, вони здавалися мені надто просторими. Зійшовши на верхню галерею, я глянув у далечінь і побачив гори. Повітря було напрочуд прозоре, і гори накладались одна на одну, брунатні та м’які, наче шерсть у бика Брахми. Трава сьогодні теж вилискувала, мов хутро, дерева були чисті й зелені, а квіти в білокам’яних чашах — свіжі й червоні. Я побачив, як під нами пройшли Бунамові дружини, обертаючи до нас акуратно обстрижені великі голови й показуючи дрібненькі зуби. Мабуть, я видався їм аж надто кумедним у широких зелених штанях сунго, що теліпалися на мені дуже вільно, в корковому шоломі та в підбитих ґумою черевиках.

Проминувши сіни, ми пройшли в царські покої. На великій стьобаній канапі не було нікого, але царські дружини лежали на своїх подушках та матах, базікаючи, розчісуючись і чистячи нігті на руках та ногах. Атмосфера тут панувала дружня. Більшість жінок відпочивали, а розслаблювалися вони досить по-дивному: згортали ноги, як ми згортаємо руки, і лежали на спині в таких позах, наче в них і кісток не було. Чудеса та й годі. Я окинув їх здивованим поглядом. Запах у кімнаті був тропічний, як подекуди в ботанічному саду — так ще пахне іноді гречаний цвіт або дим від деревного вугілля, змішаний з ароматом меду. Жодна з жінок навіть не глянула в мій бік, вони вдали, ніби мене й нема. Дуже сумнівно, щоб вони мене не помітили, — адже неможливо не помітити «Титаніка». Крім того, я був місцевою сенсацією, білим сунго, який переніс Мумму. Тому я вирішив, що з мого боку, мабуть, непристойно заходити в їхнє помешкання і їм не лишалося іншого вибору, як не помічати мене.

Ми вийшли з цієї кімнати крізь низенькі двері, і я опинився в особистому покої царя. Він сидів на низенькому ослоні без спинки — то була велика квадратна рама, обтягнута червоною шкірою. Такий самий табурет підсунули й мені, а Тату відступила й сіла під стіною, майже непомітна. Знову ми з Дафу опинилися віч-на-віч. Я не побачив на ньому крислатого капелюха, не побачив ніде й черепів. Дафу був у вузьких штанях і гаптованих пантофлях. Біля нього лежала на підлозі купа книжок; коли я увійшов, цар читав. Побачивши мене, він загнув ріжок сторінки, кілька разів притис його суглобом пальця й поклав томик на купу. Яким читанням може цікавитися така голова? І що це була за голова? Ключа до цієї загадки я не мав.

— От і чудово, — сказав він. — Тепер, коли ви поголилися й відпочили, у вас цілком пристойний вигляд.

— Я почуваю себе, як святі мощі, ось як я себе почуваю, царю. Та я розумію, ви хочете, аби я носив цю збрую, і я не маю права ухилятися від сплати за програний заклад. Скажу тільки, що якби ви дозволили мені скинути це ганчір’я, то я був би вам з біса вдячний.

— Я розумію вас, — сказав цар. — І хотів би зробити вам приємність, але сунго має носити відповідну форму, і тут нічим зарадити я не можу. А шолом можете скинути.

— Я мушу берегтися від сонячного удару, — сказав я. — В усякому разі, я не звик ходити простоволосий. В Італії під час війни я навіть спав у шоломі. А той шолом був з металу.

— Але ж у приміщенні можна сидіти й без головного убору.

Одначе я вдав, ніби не зрозумів очевидного натяку, і далі сидів перед ним у своєму білому корковому шоломі.

Цар був аж надто чорний, і це не могло не видаватися мені дивним, навіть казковим. Він був чорний, як непроглядна ніч. По контрасту його товсті губи здавалися ясно-червоними. Волосся в нього на голові жило (сказати, що воно там росло, було б не досить). Як і в Хорко, навкруг його очей вирізнялися червонясті кола. І навіть коли він сидів на шкіряному ослоні без спинки, його поза була не менш вільна, ніж тоді, коли він спочивав на своїй канапі або в гамаку.

— Царю… — почав я.

З мого рішучого тону він зрозумів, щó я хочу сказати, й урвав мене:

— Пане Гендерсон, ви маєте право вимагати будь-яких пояснень, і я розповім вам усе, що зможу. Розумієте, Бунам від самого початку був переконаний, що у вас стане сили перенести нашу Мумму. Я з ним погодився, коли побачив, як ви збудовані. Відразу погодився.

— І не дивно, — сказав я. Бо я справді дужий. Але чому так сталося, чому? Мені здається, ви знали, чим усе закінчиться. Ви умисне побилися зі мною об заклад, щоб роздрочити мене. 

— Це був звичайний азарт, ото й тільки, — відповів цар. — Я так само не знав, до чого це призведе, як і ви.

— І завжди все відбувається так, як учора?

— Далеко не завжди. Навпаки, надзвичайно рідко.

Я звів брови, наскільки міг, показуючи йому, що не такий я простак і його пояснення мене не задовольнили. Водночас я намагався розгадати його. Я не помітив у ньому жодних виявів хизування. Свої відповіді він обмірковував, але й не вдавав глибокої задуми. А коли став розповідати про себе, його розповідь у головних деталях збіглася з тією, яку я вже чув від арнюйського принца Ітело. В тринадцять років його послали вчитися в місто Ламу, а згодом він перебрався до Малінді.

— Усі царі протягом уже кількох поколінь повинні знайомитися зі світом, і в цьому віці їх посилають до школи. Ти з’являєшся з якогось глухого закутня, кілька років навчаєшся в школі, потім повертаєшся додому. Кожен цар посилає до Ламу одного свого сина. З ним їде хтось із дядьків і живе в Ламу, чекаючи, поки небіж закінчить науку.

— З вами їздив Хорко?