Це можна перекласти як «нещасливі». Атож, у нашій мові це слово має саме таке значення.

— Що ви кажете? А варірі почувають себе щасливими?

— О, звичайно. В багатьох відношеннях. Ми вважаємо себе їхньою протилежністю. Нас часто називають варірі ібаї — це звучить як прислів’я. Тобто «щасливі варірі».

— А як називали б себе ви? Прислів’я — це прислів’я, але чи відповідає йому життя?

— Щасливі ми, варірі, чи нещасливі? — замислено проказав він.

Безперечно, Дафу подумав, що мене слід поставити на місце. Адже своїм запитанням я кинув йому виклик. Авжеж кинув — як ото кидають пробний камінь. Я збагнув, що припустився помилки. Він дав мені це зрозуміти, але дуже делікатно й ухильно.

— Нам щастить, — сказав він. — Немає сумніву, що це справді реальний факт. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки послідовно це підтверджується.

— То ви певні, що дощ сьогодні буде? — запитав я, єхидно осміхнувшись.

Він відповів дуже лагідним голосом:

— Я бачив, як у такі самі дні, як оце нині, надвечір збирався дощ. — І провадив:

— Гадаю, що я можу зрозуміти ваші сумніви. Адже арнюї видалися вам людьми добрими й привітними. Вони справили на вас те саме враження, яке часто справляють на чужинців. Зрештою, Ітело — мій найближчий друг, і ми були з ним поруч за таких життєвих обставин, які споріднюють людей. Я знаю, які чесноти привабили вас у арнюях. Великодушність. Лагідність. Доброта. Це чесноти справжні, невдавані. Тут я з вами цілком і повністю згодний, пане Гендерсон.

Я підпер кулаком підборіддя і втупив погляд у небо, коротко засміявшись і подумавши: «Святий Боже! Яку людину довелося мені зустріти так далеко від дому». Атож, мандрувати корисно. Світ — це той-таки розум, повірте мені. Подорожувати світом і подорожувати в думках — те саме. Я давно про це здогадався. Те, що ми називаємо реальністю, — насправді наше уявлення про неї. Мені не слід було зчиняти ту сварку з Лілі, коли я стояв над нею в нашому подружньому ліжку й горлав, аж поки Райсі опанував страх і вона втекла з дитиною. Я тоді заявив, що в мене кращі взаємини з реальністю, ніж у неї. Так, так, так. Світ фактів — це реальний світ, реальний і незмінний. Тут ідеться про суто фізичні властивості, які вивчає наука. Але ж існує і сфера уяви, де ми творимо, творимо й творимо. Коли ми ходимо своїми тривожними шляхами, ми впевнені, що нам відомо, де вона, реальність. І я казав Лілі правду, до певної міри. Я знав, я справді знав реальність краще, ніж вона, безперечно, краще, але я знав її лише тому, що то була моя, власна реальність, де все текло, плинуло уперед й повнилося моїми уявленнями; так само, як реальність Лілі була наповнена її уявленнями. О, яке одкровення! Істина явилася мені в своїй первісній суті. Мені вона явилася, Гендерсонові!

Цареві очі дивилися в мої очі й світилися такою мудрою проникливістю, аж я відчув, що він, якби захотів, міг би й заглянути мені в саму душу. Він міг би обстежити її й дослідити. Я це відчував. Та оскільки я невіглас і неук у вищих матеріях — у вищих матеріях я неосвічений початківець через свою шалену вдачу, — то не знав, чого мені сподіватися. Одначе у світлі очей царя Дафу я зрозумів, що підірвавши загату ставка, я не втратив свого останнього шансу. Ні, панове. Ні в якому разі.

Хорко, дядько царя, тим часом шикував процесію. Над стінами палацу здіймалося виття та гамір, здатне заглушити які завгодно звуки, що їх мені траплялося чути і що вихоплювалися зі смертних горлянок та легень. Але щойно запало тимчасове затишшя, цар сказав:

— Мені неважко здогадатися, пане мандрівнику, що ви заповзялися здійснити якусь надзвичайно важливу місію.

— Це правда, величносте. Правда на всі сто, — відповів я і вклонився. — Інакше я міг би зоставатись у своєму ліжку й роздивлятись атлас із малюнками або слайди камбоджійських храмів. У мене їх повен ящик.

— Чорт забери! Саме це я й мав на увазі, — сказав він. — Отже, ви залишили своє серце в наших друзів арнюїв. Безперечно, люди вони чудові. Я навіть замислювався, в чому тут причина: в оточенні чи у їхніх внутрішніх чеснотах. Я схильний надавати перевагу вродженій суті, а не тій, що утворюється внаслідок виховання. Бувають хвилини, коли мені дуже хочеться зустрітися зі своїм другом Ітело. Багато я віддав би, аби тільки почути його голос. На жаль, відвідати його я не можу. Мої царські обов’язки… Я мушу заощаджувати свою силу… Добро вражає вас у саме серце, чи не так, шановний гостю Гендерсон?

Сонячні промені спалахнули якось по-особливому яскраво, мої очі мовби затулило золотими кружальцями. Геть засліплений, я кивнув головою і сказав:

— Так, ваша величносте. Без брехні. Якщо це справжнє добро. Добро, чисте перед Богом.

— Атож, я розумію ваші почуття щодо цього, — промовив він з дивною, майже тужливою лагідністю в голосі.

Я ніколи не повірив би, що колись почую такі речі хай там від кого, а тим паче від цього чорношкірого в пурпуровому крислатому капелюсі, прикрашеному людськими зубами, який розлігся в царському гамаку, дивлячись на мене величезними, лагідними, загадковими очима, ледь забарвленими в червоний колір, і всміхаючись товстими рожевими губами.

— Кажуть, — провадив він, — що зло часто видається дуже ефектним, що воно наполегливе й хвалькувате і впливає на розум сильніше, ніж добро. Але я так не вважаю. Можливо, це правда, коли йдеться про звичайне добро. Зрештою, на світі живе багато приємних людей. О, так. Їхня воля велить їм творити добро, і вони його творять. Яка ординарність! Усе зводиться до простої арифметики: «Я не зробив отого, того й того, що мені звеліли зробити, і я зробив оте, оте й оте, чого мені не дозволяли робити». Це навіть не можна назвати життям. Вдаватися до такої бухгалтерії просто гидко. Я стою на протилежних позиціях, а саме: добро не може бути наслідком зусиль чи боротьби. Коли добро величне й благородне, воно підноситься над усім. І тоді воно, шановний гостю Гендерсон, куди ефектніше за найефектніше зло. Воно пов’язане з натхненням, а не з боротьбою, бо там, де людина бореться, вона гине, і хто підійме меч, той від меча й поляже. Занудна людина творить нудне добро — і геть нецікаве. Там, де чоловік воює і трудиться, можна знайти тільки мертве свідчення затрачених зусиль і нічого більше.

— О царю Дафу, о ваша величносте! — вигукнув я палко й радісно. Слова, які він сказав мені, напівлежачи в гамаку, схвилювали мене до глибини душі. — Ви знаєте царицю арнюїв Віллатале, жінку, прилучену до тайнощів сумутности? Вона тітка Ітело, ви, мабуть, чули. Вона обіцяла навчити мене грун-ту-молані, але потім сталося одне, потім інше, і…

Але в цю мить амазонки взяли жердини на плечі, гамак піднявся і посунув уперед під збуджений рев юрби й гуркіт барабанів — здавалося, тварини знову заговорили між собою мовою шкур, які колись покривали їхні тіла. Це було бурхливе вивільнення звуків, як на Святвечір у Коні-Айленді, в Атлантік-ситі або на Таймс-сквері. А коли царський кортеж вийшов з воріт, грандіозна какофонія заглушила все, що мені випадало доти чути.

Я закричав до царя:

— Куди ми…

Я кричав йому майже в саме вухо, а тоді низько нахилився над гамаком, щоб розчути відповідь.

— …маємо спеціальне… місце… Арену… — відповів він.

Інших його слів я не розчув. Натовп наче очманів: перед моїми очима знявся вихор, що закрутив у собі чоловіків, жінок та ідолів, у вуха мені вдирався вереск, схожий на скавуління побитих собак, і скигління, схоже на скрегіт мантачки, яка гострить серп, блискучі сурми пульсували тугими поштовхами — описати таку гаму звуків просто неможливо. Мої барабанні перетинки тріщали, здавалося, вони ось-ось порвуться на клапті. Я спробував захистити своє здорове вухо, заткнувши його великим пальцем, але навіть те, яке недочувало, не витримувало натиску звукових хвиль. У цьому натовпі було не менш як тисяча тубільців, майже всі голі, розмальовані строкато й без смаку, всі розмахували торохтілками, і всі надсаджували горлянки. Погода була важка, задушлива, і все тіло у мене свербіло. Спека стояла неприємна, просякнута пилюкою, — мене раз по раз поймало таке відчуття, наче моє обличчя вгорнули в шорстку тканину. Але я не мав часу на ті прикрощі, бо мене несло й несло вперед поруч із царським гамаком. Процесія ввійшла на стадіон (я вживаю цей термін у широкому значенні) — великий майданчик, оточений дерев’яним парканом, під яким тяглися лави у формі чотирикутника, вирубані в тому самому вапняку, про який уже згадувалося. Для царя там було царське місце під балдахіном, прикрашеним стрічками, що маяли на вітрі; поруч сів і я разом із царськими дружинами, урядовцями та рештою людей із царського почту. Навколо розташувалися амазонки у своїх схожих на корсети безрукавках, що туго обтягували міцні тіла, які вилискували гладенькою шкірою; їхні великі, делікатні, бриті голови були круглі, мов кавуни, овальні, як мускусні дині, довгі, ніби кабачки. У супроводі свого кортежу з парасолями Хорко підійшов до царського місця і схилився в низькому поклоні. Ці двоє були настільки схожі, що, мабуть, могли обмінюватися думками за допомогою самих поглядів — іноді так буває. Однаковісінькі носи, однаковісінькі очі, той самий загадковий вираз на обличчі. Мені здалося, що в цей мовчазний спосіб Хорко запропонував Дафу розпочинати те, про що було домовлено раніше. Але обличчя в царя лишилося незворушним. Розпоряджався тут він і тільки він — у цьому сумніву не було.