Литмир - Электронная Библиотека

— У вас не може бути лихоманки, адже ви рясно пітнієте, — сказав Дафу.

— Це одна з моїх виняткових якостей, — сказав я. — Я мучитимуся в гарячці, а з мене литиме піт.

Він пустив ці слова повз вуха.

— А вночі зі мною сталася справжня біда, коли я жував сухар, — сказав я. — Страшне лихо. Я зламав зубний міст.

Я роззявив рота, розтяг його пальцями й відкинув голову назад, запрошуючи Дафу глянути на пролом у моїй щелепі. Водночас я розстебнув кишеню й показав йому свої зламані зуби, які поклав туди, щоб зберегти їх про всяк випадок. Цар заглянув у бездонну провалину мого рота. Яке було його враження, я достоту не знаю, але він сказав:

— Це, либонь, і справді завдає вам чималих незручностей. І коли це сталося?

— Перед тим, як ваш слідчий узяв мене в роботу, — сказав я. — До речі, як його звуть?

— Бунам, — відповів цар. — Правда ж, він тримається з великою гідністю? Він начальник над усіма нашими жерцями. Уявляю, як ви засмутилися, коли зламали свої зуби.

— Так мені й треба, йолопові, — сказав я. — Відлупцювати мене слід би за цю дурість. Звичайно, я можу жувати пеньками. Та що, як зламаються й вони? Не знаю, наскільки ви обізнані в зубних хворобах, ваша величносте, але внизу все було просвердлено до пульпи, і якщо я потраплю на протяг із цими пеньками, то повірте, нема страшнішої муки. Мені дуже не пощастило із зубами, як і моїй дружині, до речі. Людині не слід сподіватися, що її зуби служитимуть вічно. Вони зношуються. Але це не все…

— Невже у вас іще щось болить? — запитав цар. — Як може причепитися хвороба до чоловіка, збудованого так досконало?

Я зашарівся й відповів:

— У мене геморой, величносте, страшенно бридка хвороба. Крім того, зі мною бувають припадки — я непритомнію.

Він запитав співчутливо:

— Це не те, що називають «падучою»?

— Ні, — сказав я. — Мій випадок не піддається класифікації. Я був на прийомі в найвидатнішого нью-йоркського фахівця, і він сказав, що це не епілепсія. Припадки почалися в мене кілька років тому, я втрачаю тяму раптово, без попередніх симптомів. Я можу зомліти, коли читаю газету або стою на драбині, вставляючи у вікно шибку. Якось я відключився, коли грав на скрипці. А рік тому це сталося зі мною у швидкісному ліфті, коли я підіймався на горішні поверхи хмарочосу «Крайслер-білдинг». Можливо, до цього спричинилася швидкість і сила тяжіння, яка різко зросла. Зі мною у ліфті була жінка в норковому хутрі. Я поклав голову їй на плече, вона заверещала, і я впав.

Усе своє життя я був стоїком, і мені не вдалося надати голосу переконливости, коли я розповідав про свої недуги. А ще, начитавшись медичної літератури, я розумів, скільки суто психічного фактора — ідеться саме про розумові відхилення, а не про зловживання спиртним чи щось таке — лежить у основі моїх захворювань. Скажімо, непритомнів я тільки через порочні відхилення у своїй вдачі. Крім того, моє серце аж надто часто повторювало оте «Я хочу!», і я, як мені здавалося, мав цілковите право на перепочинок, тож знаходив вельми зручним вряди-годи відключатися. Зрештою я почав усвідомлювати, що цар охоче використав би мене в своїх інтересах, якби трапилася така нагода, бо він, хоч чоловік і вельми приємний, був також у певному розумінні невільником свого становища, змушеним догоджати цілому гурту жінок, які доводилися йому законними дружинами. А що йому не судилося дожити до старості, то чого б він мав співчувати моїм старечим немочам?

Я сказав дуже голосно:

— Величносте, мені надзвичайно приємно познайомитися з вами! Хто б подумав! У самому серці Африки! Ітело у розмові зі мною дуже хвалив вашу величність. Він назвав вас людиною незвичайною, і тепер я бачу, що це щира правда. Все це запам’ятається мені надовго, але я не хочу зловживати вашою гостинністю. Я знаю, що ви сьогодні збираєтеся прикликати дощ, і, може, я тільки стану вам на заваді. Отож дякую за пропозицію оселитись у вашому палаці і бажаю, щоб ваша церемонія принесла повний успіх, а мені з моїм супутником після другого сніданку пора вирушати в зворотну путь.

Я ще й не закінчив говорити, а він уже зрозумів, що в мене на думці, й заперечливо похитав головою. І коли він так зробив, жінки втупили в мене досить незичливі погляди, так ніби я дратував або хвилював царя і забирав у нього снагу, яку можна було б використати для кращої мети.

— О ні, пане Гендерсон, — сказав Дафу. — Я навіть не припускаю, що ми можемо відпустити вас одразу після вашого прибуття. Ви чудовий співрозмовник, мій дорогий гостю. Мені було б дуже прикро так скоро позбутися вашого товариства. В усякому разі, доля явно хоче, щоб ми з вами зійшлися ближче. Я вже вам казав, як схвилювала мене звістка про те, що ви прийшли сюди із зовнішнього світу. А що вже час розпочинати церемонію, то я запрошую вас бути моїм гостем і взяти в ній участь.

Цар надів на голову крислатого оксамитового капелюха такого самого кольору, як і його штани, що правив йому за корону. До капелюха-корони були пришиті людські зуби, щоб уберегти царя від лихих очей. Потім Дафу підвівся зі своєї зеленої канапи, але тільки для того, щоб знову лягти — цього разу в гамак, який мали нести амазонки, затягнуті в короткі шкіряні жилети. Вони стали по чотири з кожного боку й підставили під жердини плечі — то були м’які жіночі плечі, хоча й належали амазонкам. Фізична сила завжди мене збуджує, а надто в жінках. Я люблю дивитися в «Таймс-сквері» фільми про Олімпійські ігри, а надто кадри з отими жвавими атлетками, які бігають наввипередки й метають списи. Я завжди кажу: «Подивіться на них! Пані й панове, подивіться, якими можуть бути жінки!» Це приваблює солдата і любителя краси, які живуть у мені. Я спробував уявити на місці вісьмох амазонок вісьмох жінок із кола моїх знайомих — Френсіс, мадемуазель Монтекукколі, Берту, Лілі, Клару Спор та інших, — але серед них лише Лілі годилася на цю роль за своїм зростом та силою. Мені не пощастило скласти команду, яка змогла б нести царський гамак. Дужа Берта була занадто кругла, а мадемуазель Монтекукколі, попри свій величезний бюст, мала завузькі плечі. Отже, мої подруги, знайомі та коханки не змогли б понести царя Дафу.

На прохання його величности я спустився сходами разом із царським кортежем і вийшов на подвір’я. Дафу лежав у гамаку не в лінивій позі, а з елегантністю, яка свідчила про аристократичне виховання. Навряд чи я помітив би це в ньому, якби зустрів його та Ітело в їхні студентські роки в Бейруті. Ми всі зустрічали африканських студентів, костюми на яких звичайно висять мішком, а комір сорочки пом’ятий, бо зав’язування краватки — процедура суперечна їхнім звичаям.

У дворі до царської процесії приєднався Хорко зі своїми парасолями, амазонками, дружинами, дітьми, які несли довгі снопи кукурудзяного бадилля, з воїнами, що тримали в руках фетиші та ідолів, вимазаних свіжою охрою та вапном і настільки гидких, наскільки їх могла зобразити такими людська уява. Одні здавалися суцільними зубами, другі — суцільними ніздрями, у третіх чоловічий член був більший, ніж усе тіло. Двір зненацька весь наповнився людом. Сонце пекло і пряжило. Ацетилен так не проникає крізь шар фарби, як проникало те сонце в двері мого серця. Я подумав, що зараз по-дурному знепритомнію. (Дурною ця сцена видалася б з огляду на мій велетенський зріст та силу). Несподівано мене опанувало відчуття, що цей день скидається на сонячний день у Нью-Йорку. Я сів у метро не на той поїзд і замість Бродвею вибрався нагору на розі Ленокс-авеню та Сто двадцять п’ятої вулиці.

Цар запитав у мене:

— В арнюїв теж труднощі з водою, пане Гендерсон?

«Усе пропало! — подумав я. — До нього таки дійшла чутка про історію з жабами».

Але я, мабуть, помилився. Ні в його голосі, ні в поведінці не відчувалося ніякого натяку; він лише дивився з гамака в безвітряне й безхмарне голубе небо.

— Ви вгадали, царю, — відповів я. — Їм щодо цього не вельми пощастило.

— Справді, — мовив він замислено. — Із щастям у них завжди сутужно. А знаєте чому? Існує легенда, нібито колись ми з ними були одним плем’ям, але потім розійшлися — через щастя. В нашій мові ми називаємо їх словом нібаі.

43
{"b":"841879","o":1}