У центрі старого міста змінилося не так багато. Більшість крамниць і надалі торгували тим самим товаром, от тільки власники тепер були інші. В «Лілівайтс» і досі продавали тканини, та здавалося, що справи там ідуть не надто добре. На місці лавки м’ясника Гревітта тепер хазяйнував торговець радіодеталями. Вітрину із солодощами тітки Вілер заклали цеглою. Бакалія Гріммета так і лишилася бакалією, але тепер належала якійсь міжнародній компанії, що змушує замислитися над розмірами і владою цих корпорацій, яким нічого не варто проковтнути такого старого спритника, як Гріммет. Та судячи з помпезного пам’ятника на цвинтарі, йому, певно, вдалося добряче нагріти на цьому руки — забрав із собою на той світ тисяч десять-п’ятнадцять фунтів. Єдина крамниця, яка залишилася в руках колишнього власника, — «Сарацин» (це вона знищила батька). Розрослася до непристойних розмірів, ще й філіал відкрила в новому районі. Тільки тепер там торгували всім підряд: меблями, ліками, фурнітурою, залізними виробами і всіляким приладдям для садівництва.

Я блукав містом два дні, намагаючись не бурчати, хоча ой як кортіло. Пив більше, ніж варто було. Почав прикладатися до пляшки, щойно приїхав до міста, і постійно дратувався, що паби відчиняються так пізно. За півгодини до відкриття в мене вже горіли труби.

Та не подумайте, що кожного дня. Іноді було легше, думалося: «Та біс із ним, ну, знищили мій Нижній Бінфлілд, що вже тут вдієш?» Зрештою, я тут для того, щоб відпочити від домашніх. Не було жодної причини, яка б стримувала мене від радощів, — я міг робити абсолютно все, що захочу, навіть рибалити. В суботу вранці я пішов на Головну вулицю до лавки з риболовецьким приладдям: купив довге добротне вудилище (в дитинстві завжди про таке мріяв, але воно було дорожчим за звичайне), гачки, наживку та іншу всячину. Атмосфера крамниці мене підбадьорила. Хоч як сильно змінився Нижній Бінфілд, риболовецькі снасті ті ж самі, як і риба. До того ж продавця зовсім не здивувало, що старий пузань купує вудочку. Навпаки — ми навіть обмінялися думками про риболовлю на Темзі, обговорили головня, якого хтось торік зловив на приманку з хлібної пасти, меду і вареної кролятини. Я навіть купив волосінь (не пояснюючи продавцю для чого, бо навіть собі боявся в цьому зізнатися) — найміцнішу з тих, що тут були, і п’ять гострих гачків, сподіваючись, що в озерці за маєтком Бінфілд і досі водяться сазани-велетні.

Більша частина неділі минула у роздумах — варто йти рибалити чи ні. Спершу здавалося: а чому б, у біса, й не піти? А потім починали долати сумніви, і зрештою ідея перетворювалася на щось примарне й нереалістичне. Та по обіді я сів у машину і поїхав до Барфордської греблі. Планував тільки подивитися на річку, а завтра, можливо, якщо буде погода, візьму свою новеньку вудочку, вдягну старе пальто і сірі штани, які поклав до валізи спеціально для цього випадку, і присвячу цілий день риболовлі. Три-чотири години — так точно.

Переїхав Чемфордський пагорб. Внизу біля підніжжя паралельно до шосе тягнулася стежина. Я вийшов з машини і пішов по ній. А хай йому біс! І тут наліпили червоно-білих будиночків. І чому я все ще дивуюся? Здалося, що це вишикувалися ряди автомобілів. Наближаючись до річки, я почув музику — пляс-пляс-ляс! Так, це були грамофони.

Проминувши поворот, я вийшов на стежину, що вела до берега річки. Господи! Новий шок! Тут була сила-силенна людей. Там, де раніше зеленіли луги, тепер стояли чайні будиночки, торгівельні автомати, ятки із солодощами, а між ними снували продавці морозива «Воллз». Наче потрапив у Маргіт[21]. Я добре пам’ятаю, якою була ця стежина — можна була пройти кілька миль і не зустріти жодної живої душі, окрім сторожів біля шлюзових воріт чи самотнього члена екіпажу баржі. Часто-густо я просиджував тут цілими днями, за п’ятдесят ярдів від мене у воді біля берега походжала чапля, і години по три-чотири я був тут абсолютно один. І взагалі, хто мені вбив у голову думку про те, що риболовля — це заняття не для дорослих чоловіків? Весь берег, наскільки я бачив, був просто всіяний рибалками — вони сиділи на відстані п’яти ярдів один від одного. Мені стало цікаво, чого це вони всі тут зібралися у той самий час? А тоді подумав, що ці рибалки, певно, належать до якогось тутешнього клубу. А на річці було повно човнів: звичайні з веслами, байдарки, моторні катери, човни з пласким дном, набиті безтурботною молоддю, якій би тільки поверещати і погаласувати, перекрикуючи ревище грамофонів на борту. Поплавці бідолашних рибалок постійно зносило вбік хвилями від моторних катерів.

Я пройшовся трохи далі. Незважаючи на те, що стояла сонячна днина, вода була каламутною. Ні в кого не клювало — навіть дрібна рибина не йшла до рук. Цікаво, а на що вони взагалі розраховували? Такого натовпу достатньо, щоб розлякати всю рибу. Взагалі-то, вдивляючись у поплавці, що гойдалися на поверхні води серед цієї сили-силенної човнів і байдарок, я починав сумніватися в тому, що тут взагалі щось можна зловити. Чи лишилася ще в Темзі риба? Мабуть, таки лишилася. Та хай там як, кажу вам — вода тепер стала геть іншою. Колір змінився. Та не поспішайте списувати це на гру моєї фантазії. Я добре пам’ятаю колір води старої Темзи — блискучо-зеленкуватий, а сама вода така чиста, що крізь неї можна було роздивитися, як на дні серед стеблин очерету кружляють головні. А що зараз? Спробуй розгледіти щось на глибині бодай трьох дюймів. Вода в річці стала брудною і каламутною, де-не-де виднілися плівки мастила від моторних човнів, не кажучи вже про недопалки і паперові обгортки.

Потинявшись там ще трохи, я повернувся назад. Не міг більше витримувати оглушливого грамофонного завивання. Це ж неділя, намагався я себе втішити, в будень тут має бути спокійніше. Та вже розумів, що ніколи сюди не повернуся. Чорти б їх забрали! Нехай подавляться своєю клятою річкою. Якщо й піду рибалити, то точно не на Темзу.

Повз мене проходили натовпи люду. Натовпи чужаків, і практично всі вони були молодші за мене. Хлопці з дівчатами прогулювалися парами. Ось промайнув гурт модниць у широких штанях і білих кашкетах (немов вони служили на американському флоті) з грайливими написами. В однієї з дівчат було написано «ПОЦІЛУЙ МЕНЕ». А я б і не проти. Щось підштовхнуло мене підійти до автомата для зважування і стати на ваги. У механізмі щось клацнуло (це була одна з тих машин, яка не тільки визначає твою вагу, а й пророкує майбутнє), і знизу виповз аркушик із текстом:

«Ви людина унікальних талантів, — почав я читати, — та надмірна скромність заважає вам отримати те, на що ви насправді заслуговуєте. Ваше оточення недооцінює вас і ваші здібності. Надто часто ви волієте залишатися осторонь, дозволяючи іншим приписувати собі ваші здобутки. Ви чутлива, любляча особистість, яка зберігає вірність друзям. Ви викликаєте неабиякий інтерес у протилежної статі. Найбільший ваш недолік — щедрість. Продовжуйте в тому ж дусі — і досягнете успіху!

Вага: 207 фунтів».

Виявилося, за три дні я набрав чотири фунти. Певно, все через алкоголь.

Повернувшись до «Георга», я поставив машину в гараж і сів випити чаю, хоча й було запізно для чаювання. В неділю бар відчинявся пізніше, тож треба було ще годину-дві чекати. Замість того, щоб нудитися тут, я вирішив прогулятися до церкви і насолодитися приємною вечірньою прохолодою.

Перетинаючи площу, я помітив, що попереду йде якась жінка. З першого погляду на неї мені здалося, що я її вже десь бачив. Знаєте, таке особливе відчуття. Мені не було видно обличчя, та й зі спини не багато чого роздивишся, та я міг би присягнутися, що ми знайомі.

Вона пішла по Головній вулиці, потім звернула у провулок, де колись тримав крамницю дядько Ізекіль. Я пішов слідом. Сам не знаю чому — почасти через те, що мені було цікаво, що буде далі, а почасти для того, щоб перестрахуватися. Перша думка, яка промайнула в голові, — нарешті я зустрів когось, хто мене знає, а тоді почали закрадатися підозри — а що як ця жінка із Західного Блечлі? Якби правдивою виявилася друга версія, мені треба було бути вкрай обережним, бо якщо вона мене побачить, обов’язково доповість Гільді. Тож я пішов назирці за нею, залишаючись на безпечній відстані і вивчаючи її фігуру. Абсолютно нічого вражаючого — висока дебела жінка років сорока або й п’ятдесяти у зношеній чорній сукні. Без капелюха (таке враження, ніби вибігла з дому на хвилинку), і, судячи з ходи, підбори на черевиках геть стоптані. Можливо, повія. Я все ніяк не міг згадати, де і коли ми бачилися. Було щось в її рухах таке, що не давало мені спокою. Вона підійшла до крамниці з канцелярськими товарами і солодощами (це була одна з тих крамничок, що в неділю завжди відчинені). Її власниця стояла на порозі, розкладаючи поштові листівки. Жінка в чорній сукні підійшла до неї привітатися.