Звернувши з Волпоул-роуд, я вийшов на Головну вулицю. Приміський потяг до Лондона відправлявся о 10:14. Минаючи крамницю «Товари по шість пенні», я згадав, що хотів купити набір лез для бритви. Біля прилавка з милом менеджер залу, чи як там звучить його офіційна посада, сварив продавчиню. Зазвичай о такій порі людей тут небагато. Іноді, якщо прийти сюди відразу після відкриття, можна побачити, як цим дівчатам читають нотації, налаштовуючи на робочий лад. Подейкують, що великі мережі навмисно відправляють до різних магазинів таких хлопців, аби ті знущалися над дівчатами та оживляли жіночий колектив. Менеджер залу скидався на диявола в мініатюрі — коротун з квадратними плечима і сивими настовбурченими вусами. Він щойно нагримав на бідолаху (певно, помилилася з рештою) і продовжував її шпетити. Складалося враження, що у приміщенні працює електропилка.

— Е, ні! Навіть порахувати правильно не здатні! Це ж як треба постаратися, щоб правильно порахувати! Стільки клопоту! Е, ні!

Я не втримався і кинув погляд у бік продавчині. Навряд чи в цей момент їй хотілося зловити на собі погляд товстуна середнього віку з червоною пикою. Я відразу ж відвернувся, вдавши, що роздивляюся щось біля сусіднього прилавка — кільця для фіранок абощо. Коротун-диявол продовжував розпікати дівчину. Він, мабуть, з тих людей, що наче ті набридливі комахи — ніби відлітають, та потім повертаються знову.

— Ви не здатні правильно порахувати! Вас не турбує те, що через вас у магазину будуть збитки у два шилінги. Зовсім не турбує! Що для вас два шилінги? Нічого. Дарма просити вас бути уважнішими надалі. Е, ні! Ви переймаєтеся тільки власними проблемами. Ви про когось окрім себе думаєте?

Це тривало близько п’яти хвилин. Він сварив продавчиню так голосно, що було чути на увесь магазин. Він розвертався і збирався вже йти, а тоді знову повертався. Відійшовши подалі, я знову поглянув на них. Дівчина була ще зовсім дитиною: їй було не більше вісімнадцяти, пухкенька, з круглим обличчям — той тип особистості, який ніколи нічого не робить правильно з першого разу. Вона аж зблідла і вся тремтіла. Тремтіла від болю, ніби він шмагав її батогом. Інші продавчині робили вигляд, що нічого не чують. Нестерпний кат, маленький диявол з тих бойових горобців, що випинають груди, заклавши руки за спину, — типовий старший сержант, тільки зростом для цього рангу не вдався. Ви ніколи не звертали уваги на те, що у цій професії саме куці чоловіки? Він ледь не навалювався на неї всім своїм обличчям, вусами — наче вона його погано чула. Бідолашна дівчина затремтіла ще більше, щоки аж пашіли.

Врешті-решт чолов’яга вирішив, що сказав достатньо, і пішов геть, крокуючи, як адмірал палубою. Я підійшов до прилавка з бритвами. Він знав, що я чув кожне його слово, так само як і вона, і обоє вони знали, що я знаю, що вони про це знають. Не додавало комфорту ситуації й те, що їй довелося вдавати, ніби нічого не сталося: на її обличчі миттєво з’явилася маска «типової продавчині, що тримає дистанцію з клієнтами протилежної статі». А ще півхвилини тому вона на моїх очах тремтіла від страху! Її руки тремтіли й досі, щоки палали. Я попросив дати мені леза, і вона взяла тацю з товарами за три пенси. Цієї миті маленький диявол обернувся до нас, і ми завмерли, очікуючи, що він знову почне репетувати. Дівчина здригнулася, наче пес, що побачив хазяїнового батога. Я помітив, що вона скоса поглядає на мене. Певно, зненавиділа і мене через те, що я мимохіть став свідком її страждань. Що за день!

Розрахувавшись, я пішов геть. І чому тільки люди дозволяють так із собою поводитися? Бояться. Спробуєш заперечити — відразу ж вилетиш. І так всюди. Взяти хоча б хлопця із сусідньої крамниці, в якій ми іноді купуємо продукти. Парубок років двадцяти, зі здоровим рум’янцем, сталевими біцепсами — йому б у кузні працювати, а він у біленькому піджачку низько схиляється перед вами, потираючи долоні: «Так, сер! Авжеж, сер! Сьогодні чудова погода. Чим можу прислужитися вам, сер?» Так і хочеться дати йому копняка. Такі вже правила гри в торгівлі — клієнт завжди правий. У нього ж на лобі написано — страшенно боїться, щоб хтось не поскаржився на нього начальству. Тоді він втратить роботу. І взагалі, як він може бути впевнений в тому, що його не перевіряють? Ох, цей страх! Всі ми закуті його ланцюгами. Дійшло до того, що почуваємося в ньому, як у рідній стихії. А той, кого оминув страх звільнення, переймається загрозою війни, фашизму, комунізму чи чогось такого. Від однієї згадки про Гітлера у євреїв волосся стає дибки. Раптом мені спало на думку, що той куций покидьок із сивими вусами боїться втратити роботу ще більше, ніж бідолашна продавчиня, яку він сварив. Певно, має годувати родину. Хтозна, може вдома він м’який і пухнастий, вирощує огірки на задньому подвір’ї, дозволяє дружині всім заправляти, а дітям смикати себе за вуса. Недарма ж про іспанських інквізиторів і великих радянських начальників пишуть, що у приватному житті вони були люблячими чоловіками і батьками, обожнювали своїх канарок чи бозна що ще.

Дівчина біля прилавка з милом провела мене поглядом до самих дверей. Її воля, вбила б мене. Так зненавиділа мене через те, що я побачив її приниження! Набагато більше за свого шефа.

Прямісінько над нами летів бомбардувальник. На кілька хвилин нам здалося, що він намагається зрівнятися з потягом.

Навпроти сиділи два вульгарні типи у зношених пальтах — певно, дрібні торгівці або розповсюджувачі газет. Один із них читав «Мейл», а другий — «Експрес». Я відразу ж зрозумів, що вони побачили в мені свого хлопця. В іншому кінці вагона двоє клерків з адвокатської контори вголос обговорювали деталі останньої справи, вправно оперуючи юридичними термінами — демонстрували, що не належать до загального стада.

Я позирав у вікно, роздивляючись будинки, які ми минали. Дорога від Західного Блечі частково пролягає через нетрі, але вони справляють приємне враження — на душі стає спокійно від вигляду всіх цих дворів з квіточками на галявинах і пласких дахів, на яких жінки вивішують білизну після прання. Величезний чорний бомбардувальник ще трохи покружляв над нами і раптово зник. Я сидів спиною до паротяга. Один із торгівців, що сиділи навпроти, виглянув у вікно. Зовсім не складно було здогадатися, про що він подумав. Зараз про це думали всі. Як ми реагуватимемо на такі речі через два роки, через рік? З переляку ховатимемося у підвали?

Торгівець відклав «Дейлі мейл».

— Темплгейтський призер знову прийшов першим, — сказав він.

Юристи-клерки продовжували вихвалятися, сиплячи мудрованими фразами про безумовне право власності. Другий торгівець, подлубавшись у кишені жилету, дістав звідти пом’яту цигарку «Вудбайн». Перевіривши другу кишеню, він нахилився до мене.

— Агов, товстий, маєш сірника?

Я почав шукати сірники. Товстим посмів мене назвати, подумав я. Що ж, цікаво. На якийсь час я забув про бомби і замислився над своєю фігурою, яку так уважно роздивлявся вранці у ванній.

Може, він і правий. Ну, є в мене зайва вага. Власне, руки, плечі і груди в мене насправді набиті. Та зачепило мене не це. А те, що кожен незнайомець, побачивши людину з кількома зайвими кілограмами, ледь не вважає за свій обов’язок в’їдливо прокоментувати її зовнішність. Уявіть, що ви зустріли когось горбатого, косоокого чи із заячою губою, — хіба ж ви роздаватимете таким людям прізвиська? На товстунів же відразу чіпляють ярлик. Я з тих, кого обов’язково ляснуть по спині, штовхнуть у бік і думатимуть, що мені це страшенно до вподоби. Жодного разу не вдавалося мені зайти в бар «Корона», що у Падлі (я заїжджаю туди у справах раз на тиждень), щоб цей покидьок Вотерс не тицьнув пальцем мені між ребер і не зарепетував: «Оце ти роз’ївся, Боулінгу!» — жарт, від якого тут всі завжди регочуть. Усі вони думають: та він же товстий, йому байдуже.

Торговець узяв сірника поколупатися в зубах і повернув коробку назад. Потяг вилетів на залізний міст. Знизу під нами проїжджав фургон з випічкою і вантажівки з цементом. Дивна річ, подумав я, та щодо товстунів вони мають рацію. Достеменно відомо, що той, хто страждає від зайвої ваги з дитинства, тобто таким уже вродився, не схожий на решту. По життю він крокує, набувши образу коміка, та варто його вазі досягти позначки у триста фунтів, як усе це перетворюється на фарс. Я був і худорлявим, і товстим, тож добре знаю, як огрядність змінює світосприйняття. Жир виконує функцію запобіжника — захищає від надмірних переживань. Маю глибокі сумніви щодо того, що будь-хто з товстунів — з тих, кого звали пузанем відтоді, як він навчився ходити, — здатен переживати глибокі емоції. Як він міг цього навчитися? Він же ніколи не стикався з подібними речами. Ніколи не ставав свідком трагічних обставин, бо якщо на сцені з’являється товстун, будь-яка трагічна ситуація миттєво перетворюється на комічну. Тільки спробуйте уявити товстого Гамлета! Чи бодай Олівера Гарді у ролі Ромео. До речі, це мені спало на думку кілька днів тому, коли я читав роман з «Бутс». Він називався «Змарнована пристрасть». За сюжетом головний герой дізнається, що його кохана закрутила інтрижку з іншим. Цей хлопець — типовий персонаж таких романів: бліде обличчя з чуттєвими рисами, темне волосся, пристойний заробіток. Я запам’ятав уривок, хоч і не дослівно: