Збірки з історіями жахів почали потроху зникати, ще коли я був хлопчаком, тож їх я ледь пам’ятаю, а от видання з пригодницькими історіями продовжували друкувати щотижня. Оповідання про слідчого Баффало Білла, певно, відійшли у минуле, як і історії Нета Гулда, а от Нік Картер і Секстон Блейк, здається, і досі не втратили своєї популярності. Десь 1905-го з’явилися хлопчачі журнали «Магніт» і «Скарб»; «БОП», певно, і зараз виходить, та найбільше мене захоплювало видання «Приятелі» — його почали випускати 1903-го. Трохи пізніше з’явилася енциклопедія (зараз не пригадаю, як вона називалася), у продаж вона надходила окремими тоненькими номерами за пенні. Тоді здавалося безглуздим витрачати гроші на таку дрібницю, та у школі був хлопець, який іноді віддавав мені старі примірники. Тож сьогодні виключно завдяки цій енциклопедії я можу озвучити довжину Міссісіпі, відрізнити восьминога від каракатиці чи назвати хімічний склад бронзи, яку використовують під час виробництва церковних дзвонів.

Джо взагалі не читав. Він був одним із тих учнів, які роками протирали штани за шкільною партою, а на екзамені не міг прочитати і десяти рядків підряд. Його нудило від одного погляду на друковані видання. Пам’ятаю вираз його обличчя після того, як він перегорнув кілька сторінок одного з номерів «Приятелів», — він пирхнув, наче кінь, якому підсунули зогниле сіно. Він усіляко намагався відбити у мене бажання читати, але батьки підтримували мене — вважали, що з нас двох саме я «здібний». Можна сказати, що вони пишалися моєю «жагою до книжкових знань» — так вони називали мою пристрасть. Але батьки були не у захваті від мого захоплення журналами для підлітків; їм здавалося, що мені слід читати щось більш «корисне», проте, оскільки самі з книжками справи не мали, не могли визначитися, що саме мені порадити. Якось мати принесла з букіністичної крамниці томик Фокса, але «Книгу мучеників» я так і не прочитав, хоча, маю це визнати, ілюстрації у ній були непоганими.

Усю зиму 1905-го я щомісяця витрачав по пенні на новий номер «Приятелів» — слідкував за серією оповідань «Безстрашний Донован». Безстрашний Донован був дослідником, якого найняв американський мільйонер, аби той привозив йому з різних куточків світу рідкісні дивовижі: іноді діаманти розміром з м’ячик для гольфа з кратерів африканських вулканів, іноді бивні мамонтів з холодних лісів Сибіру, а часом таємні скарби інків із забутих перуанських міст. Щотижня Донован вирушав у нову експедицію, і кожна була успішною. Найулюбленішим місцем для читання в мене було горище, віконця якого виходили на задвірок. Зазвичай це було найспокійніше місце у всьому будинку, окрім тих днів, коли батько ліз туди за зерном для крамниці. Купа мішків, на яких можна було розвалитися, запах свіжого тиньку впереміш з ароматом насіння, мереживо павутини в кутках і дерев’яна планка, що стирчала з діри у стелі прямісінько над тим місцем, де я полюбляв лежати і гортати сторінки чергової книжки. Бачу все і відчуваю запах як тоді: стоїть зимова, проте доволі тепла днина, я лежу на животі, тримаючи перед собою новий номер «Приятелів», аж раптом з-за мішків, наче зозуля із настінного годинника, вистрибує мишеня і завмирає, витріщившись на мене своїми малесенькими оченятами. Мені всього дванадцять, але я відчуваю себе Безстрашним Донованом. Здолавши дві тисячі миль, я щойно поставив намет у джунглях Амазонії, під ліжком у мене надійно заховане в коробці коріння таємничої орхідеї, що квітне раз на сто років. А довкола б’ють у барабани індіанці племені гопі, які натирають зуби червоною сумішшю і заживо здирають шкіру з білих людей. Я дивлюся на мишеня, а воно на мене, відчуваю запах пилу, тиньку, довкола мене джунглі Амазонії — яке ж це щастя!

Це, власне, все.

Хотів розповісти вам трохи про те, яким було життя до війни — життя, спогади про яке накрили хвилею, коли побачив ім’я короля Зога на перших шпальтах газет, — і ймовірно, що нічого так і не пояснив. Тут можливі два варіанти: або ви й самі пам’ятаєте, яким було довоєнне життя — у такому разі мені немає потреби щось розповідати, або вже забули — тоді всі мої спроби марні. Але досі я говорив тільки про своє дитинство — про період до шістнадцяти років. До того часу справи у родині йшли добре. Вперше зіткнутися з тим, що називають «реальним життям», маючи на увазі труднощі, мені довелося саме напередодні свого шістнадцятого дня народження.

Десь через три дні після того, як я відкрив таємний ставок з рибами-велетнями за Бінфілд-хаусом, батько прийшов до чаю дещо стурбований і блідіший, ніж зазвичай, ще більше припорошений борошном. Він мовчки поїв, не вимовивши ані слова — батько завжди дуже ретельно пережовував їжу, його вуса швидко рухалися вгору-вниз, а іноді навіть вбік, бо корінні зуби у нього випали. Я саме збирався підвестися з-за столу, коли це він затримав мене:

— Стривай-но, Джордже. Сядь на хвилинку, синку. Я хочу тобі дещо сказати. З тобою, мати, я вчора ввечері вже говорив на цю тему.

Мати сиділа біля великого брунатного чайника, покірно склавши руки на колінах, і спостерігала за нами. Батько продовжив серйозним тоном, проте атмосферу офіційності трохи псували його спроби виштовхнути язиком крихту, що застрягла між зубів.

— Джордже, синку. Я маю з тобою поговорити. Я тут подумав, і мені здається, що настав час тобі залишити заняття у школі. Маєш починати потроху заробляти — приноситимеш якусь копійчину матері. Я вчора написав пану Віксі, повідомив, що забираю тебе зі школи.

Це було нормою: спершу повідомити директора, а потім поставити мене перед фактом. Тоді ніхто не брав до уваги думку дітей, батьки вирішували на власний розсуд.

Батько продовжував щось стурбовано бубоніти, намагаючись навести аргументи. Казав, що «останнім часом справи у крамниці йдуть погано», їм з матір’ю «складно», тому нам з Джо доведеться також заробляти на життя. Тоді я навіть не зрозумів, як насправді йдуть справи у батька. А проблема полягала в тому, що він, вочевидь, не витримував конкуренції. «Сарацин» — велика мережа роздрібної торгівлі насінням з філіями по всій країні — запустив свої мацаки і в Нижній Бінфілд. Півроку тому він орендував крамничку на нашій ринковій площі, працівники розмалювали її яскраво-зеленою фарбою, причепили золотаву вивіску, виставили барвисте знаряддя для садівництва, розвісили великі плакати з рекламою духмяного горошку, яку видно було за сто ярдів. Окрім всілякого насіння, «Сарацин» позиціонував себе як «універсальний постачальник корму для птиці і рогатої худоби» — окрім звичайного зерна, тут можна було придбати різні суміші, пташиний корм у гарній обгортці, галети для собак будь-якої форми і кольору, мікстури, корисні домішки, а також ширший асортимент товарів, серед яких пастки для мишей, ошийники, повідки, сачки, інкубатори, інсектициди, засоби для боротьби з бур’яном, а у відділі, який називався «Тваринництво», навіть кролики і курчата, що тільки вчора вилупилися.

У батька, з його старезною лавкою і впертою відмовою розширювати асортимент товару, не було шансів витримати конкуренцію, як, власне, і бажання. Спершу торгівці та фермери, які продавали свої товари прямісінько з бричок, трималися осторонь «Сарацину», та через півроку вирішили об’єднатися з місцевими власниками екіпажів і коней. Це означало шалені збитки для батька і Вінкла, ще одного торгівця кукурудзою. Але тоді я цього не розумів. Я був зовсім дитиною. Мене взагалі не цікавив бізнес; я майже ніколи не допомагав у крамниці, а коли батько і просив пособити з чимось, бодай навіть мішки з зерном переставити, я намагався відкараскатися від цієї роботи. Взагалі-то мої однокласники мали реалістичніше уявлення про життя, ніж однолітки з приватних шкіл, — вони розуміли, що треба працювати, і уявляли, скільки й чого можна дозволити собі на шість пенсів, але для будь-якого хлопчиська батьківський бізнес — ще та нудьга. Тоді вудочки, велосипед, газований лимонад і всіляка така всячина здавалися набагато вартіснішими, ніж будь-що зі світу дорослих.