Було заборонено майже все, чого так кортіло, — принаймні, такі заборони озвучувалися. Коли послухати матір, то складається враження, що хлопці тільки те й роблять, що шукають «пригод на свою задницю». Плавати, залізати на дерева, ковзати з гірок, грати у сніжки, кататися, застрибуючи на візки, цілити з рогаток, навіть рибалити — вкрай небезпечно. Тварини теж становили загрозу, окрім хіба що нашого пса Молодчини, двох хатніх котів і снігура Джекі. Бо ж кожен міг тебе покалічити: кінь — вкусити, кажан — вчепитися у волосся, щипавка — залізти у вухо, лебідь — зачепити крилом і зламати ногу, бик — затоптати, а змія — вжалити. На глибоке материне переконання, всі змії «жалили». Тож коли я зачитав їй рядок з енциклопедії, в якій було написано, що ті кусають, а не жалять, вона сказала, щоб я не смів їй грубити. Жалили ящірки, жаби, веретільниці і тритони. А ще комахи, окрім бліх і тарганів. Уся їжа, за винятком тієї, яку мати приготувала власноруч, була шкідливою чи не «надто корисною». Сира картопля — взагалі отрута, як і гриби, хіба що вони з крамниці за рогом. Від немитого аґрусу можуть статися кольки, від малини — висипка. Полізеш до гарячої ванни відразу після їжі — помреш від судом, поріжешся між великим і вказівним пальцями — заробиш правець, а помиєш руки водою, в якій варили яйця, вкриєшся бородавками. Мало не всім у нашій крамниці можна було отруїтися, тому мати і загородила туди вхід. Не приведи господи дістатися нам макухи для корів, корму і сумішей для курей та іншого насіння. Їсти солодке — шкідливо для здоров’я, жувати на ходу не можна — зіпсуєш апетит, хоча мати усе ж дозволяла нам дечим перекусити. Коли вона варила сливове варення, то дозволяла нам ласувати пінкою, і ми з братом обжиралися нею, поки нас починало нудити. Попри те, що ледь не все у цьому світі було отруйним чи небезпечним, існували певні, мало не чудодійні, продукти. Так, сира цибуля виліковувала чи не всі хвороби. Панчоха, обмотана довкола шиї, рятувала від ангіни. Сірка зміцнювала організм собаки — тому в мисці з водою Молодчини роками лежав шматок тієї сірки і ніяк не розчинявся.

Чай ми пили о шостій. До четвертої мати зазвичай встигала все переробити, і протягом наступних двох годин відпочивала за чашкою чаю і газетою. Власне, часописи вона гортала тільки по неділях. Протягом тижня в газетах писали тільки про головні події дня, і кримінальна хроніка в них траплялася вкрай рідко. Редактори ж недільних випусків швидко второпали, що люди не надто прискіпливі і їм однаково, про яке вбивство читати — нове чи те, про яке всі давно забули. Тож часто-густо вони реанімували давні матеріали — часів доктора Палмера і місіс Меннінг, додаючи нових деталей. Думаю, життя за межами Нижнього Бінфілда матері уявлялося сповненим криміналу. Вбивства завжди приваблювали її, хоча в материній голові ніяк не вкладалося, як люди можуть вчиняти такі звірства: перетяти горло своїй дружині, закопати у підвалі власних батьків, кинути немовля у колодязь! Хто взагалі на таке здатний? Історія з Джеком-Різником сталася тоді, коли батьки вже були одружені, і відтоді вітрину крамниці на ніч завжди закривали дерев’яними віконницями. Тоді на Головній вулиці вже мало хто користувався ними, та тільки так мати могла почуватися у безпеці. До того ж вона казала, що відчуває, ніби той душогуб переховується саме у нашому місті. Справа Кріппена — трапилося це за кілька років, коли я вже виріс, — теж добряче підірвала її моральний стан. Як зараз чую її голос: «Покремсати свою бідолашну дружину і закопати у підвалі з вугіллям! Це ж треба! Цьому покидьку ліпше не потрапляти мені на очі!» Ви тільки уявіть собі: на одну тільки думку про злочин цього нікому не відомого американського лікаря (варто зазначити, що свою роботу він виконав вкрай ретельно — вирізав усі кістки, а голову втопив у морі), у неї на очі наверталися сльози.

Серед тижня ж вона зазвичай читала «Хатнього помічника Гільди» — видання, яке тоді, здавалося, можна було знайти у кожному домі. Та навіть і сьогодні хтось усе ще читає його, хоча після війни на зміну йому прийшли примітивніші жіночі журнали. Кілька днів тому один із них потрапив до моїх рук: дещо змінилося, проте більшість тем лишилися незмінними. Ті самі довгі історії, які розтягують на півроку (а врешті-решт все закінчується весіллям), ті ж корисні поради і та сама реклама швейних машин і ліків від варикозу. Власне, змінилися хіба що шрифти і ілюстрації до матеріалів. Раніше фігури господинь нагадували підставки для яєць, сьогодні ж — циліндри. Поради «Хатнього помічника Гільди» за три пенси мати читала уважно і повільно. Сидячи у старенькому жовтому кріслі біля каміна, поклавши ноги за залізну решітку, вона поглинала все — від першої сторінки до останньої: починала з довгих історій, потім переходила до коротких заміток, рубрики «Корисні поради», а насамкінець — реклама мазі «Зем-Бак» і відповіді на листи читачів. Поруч, біля вогню, грівся чайник з міцним чаєм. Одного числа журналу матері вистачало на цілий тиждень, а то й на довше. Іноді камінне тепло чи дзижчання зелених мух літніми вечорами навівали на неї сон, і вона починала дрімати, а тоді за чверть шоста підхоплювалася, кидала стурбований погляд на годинник — боялася, що не встигне з вечірнім чаєм. А з чаєм у нас ніколи не було затримок.

Тоді (якщо бути точним — до 1909-го) батько міг дозволити найняти собі помічника, тож залишав крамницю на нього, а сам виходив до нас: його руки, як завжди, були вкриті борошном. Мати припиняла нарізати хліб і зверталася до батька: «Прочитай молитву, якщо твоя ласка». Доки ми сиділи, опустивши голови, тато починав проказувати із серйозним виглядом: «Подякуємо ж Господу за всі Його дари — амінь». Трохи пізніше, коли Джо став дорослішим, читати молитву просили його. Мати ж ніколи не брала на себе такої відповідальності — це було виключне право чоловіків.

Ті літні вечори неможливо уявити без зелених мух. Наш будинок не вирізнявся відмінним дотриманням санітарних норм. У Нижньому Бінфілді було близько п’яти сотень будинків, і не більше десяти з них могли похизуватися окремою ванною кімнатою, а вбиральня була облаштована хіба що у п’ятдесятьох. Влітку на нашому задньому подвір’ї смерділо, як на смітнику. І всюди ці комахи. За обшивкою стін у нас ховалися таргани, десь за пічкою на кухні — цвіркуни, ну і борошняні хрущаки у крамниці. Тоді навіть такій доброчесній господині, як моя мати, комахи не здавалися чимось страшним. Вони були такою ж частиною кухні, як шафа для посуду чи качалка. Але були й інші комахи. У будинках за броварнею, де жила Кейті Сімонс, будинки кишіли клопами. Якби такі завелися у нас, мати померла б від сорому. Вважалося непристойним навіть знати, які клопи на вигляд.

Велетенських синіх мух, що налітали до комори і всідалися на сітку над м’ясом, відганяли криками: «Геть звідсіля!» Але вони також були божими створіннями, тож, окрім захисної сітки, з ними ніяким іншим чином не боролися. Я вже казав, що перші мої спогади — згадки про запах насіння, але сморід з ящиків зі сміттям теж надовго закарбувався у моїй пам’яті. Згадуючи кухню у батьківському будинку з кам’яною підлогою, пастками для тарганів, решіткою для каміна і пічкою, я завжди чую, як дзижчать зелені мухи, відчуваю, як смердить з відра для сміття і як тхне від старого доброго Молодчини. Є, певно, запахи і звуки значно гірші за ці. Вам, наприклад, яке гудіння більше до вподоби: мух чи бомбардувальників?

Джо пішов до Волтонської граматичної школи на два роки раніше за мене. Нас не наважувалися відправити туди, доки нам не виповнилося по дев’ять: до школи ми їздили на велосипедах, по чотири милі зранку і ввечері. Мати боялася, що нас зіб’є машина, хоча не так уже й багато їх тоді було на дорогах.

До цього ми кілька років ходили на заняття до пані Г’юліт. Тоді майже всі власники крамниць віддавали своїх дітей до пані Г’юліт, аби не опускатися до рівня публічної школи, хоча й знали, що вона була справжнісінькою самозванкою — ще гіршою за найбездарнішого вчителя. Було їй за сімдесят. Майже геть глуха, вона ледь могла розгледіти щось навіть у своїх окулярах. З приладдя мала указку, дошку і кілька подертих підручників. З дівчатами вона ще могла впоратися, хлопці ж сміялися з неї та прогулювали заняття. Якось зчинився страшенний скандал: один із хлопчиків заліз дівчинці під спідницю (тоді я ще не зрозумів, для чого він це робив). Пані Г’юліт цей інцидент вдалося приховати. За будь-яку провину вона погрожувала «розповісти про все батькові», та робила це вкрай рідко. Ми швидко второпали, що скаржиться вона на нас не надто часто, та й не становило жодної проблеми ухилитися від її довгої указки, якою вона замахувалася на нас.