Заскочити до «Георга», щоб перехилити півпінти пива, батько міг хіба що в неділю після обіду чи якогось вечора серед тижня. Зрештою, йому було не до цього — постійно був чимось заклопотаний. Не можу сказати, що у нього було так уже й багато справ, та він не сидів без діла — то порався в сараї у дворі, перекладаючи мішки з товаром, то ретельно підбивав рахунки у закутку в крамничці. Батько був напрочуд порядною і чесною людиною — завжди переймався тим, аби клієнти отримали гідний товар, і навіть не думав про те, щоб когось надурити, що, варто сказати, аж ніяк не гарантувало успіху власної справи навіть у ті часи. Він би згодйвся для якоїсь офісної роботи — поштмейстера чи чергового по станції. А от позичити грошей для розширення справи у нього була затонка кишка, та і для збільшення асортименту товару йому бракувало уяви. Цікаво, що єдиним випадком, коли запрацювала його фантазія (він розробив новий корм для співочих птахів — «Суміш Боулінга», який став доволі популярним далеко за межами нашого містечка), він завдячує дядькові Ізекілю. Той полюбляв птахів — тримав силу-силенну щигликів у своїй темній лавці й вигадав теорію, за якою через одноманітність корму пернаті в неволі втрачають своє природне забарвлення. Батько ж у дворі на невеликому клаптику землі висаджував під сіткою видів зо двадцять різних трав, а потім почав висушувати їх і перемішувати їхнє насіння зі звичайним канарковим насінням. Мушу визнати — у снігура Джекі, якого підвісили у вітрині як рекламу «Суміші Боулінга», пір’я тьмянішим не стало.
Мати, скільки її пам’ятаю, завжди мала зайву вагу. Це від неї, поза сумнівом, я успадкував гіпофізарну недостатність, чи як там зветься те, від чого товстішають.
Вона була дебелою жінкою, значно вищою за батька, зі світлішим волоссям і пристрастю до чорних суконь. Та без фартуха її можна було побачити хіба що в неділю. Вам може здатися, що я перебільшую, але так насправді й було — у моїй пам’яті вона залишилася постійно заклопотаною приготуванням їжі. Пам’ять часто-густо викарбовує у наших спогадах людей за якимось конкретним заняттям чи акцентує увагу на певній деталі. І складається враження, що вони тільки цим постійно і займалися. Як от з батьком — щоразу, коли згадую про нього, бачу за прилавком у роздумах над рахунками: волосся в борошні, в зубах — огризок олівця; чи з дядьком Ізекілем — назавжди запам’ятав його зморшки на блідому обличчі і те, як він ляскав себе по фартуху й різко випрямлявся; так само і з матір’ю: постійно згадую про неї за кухонним столом, руки по лікоть у борошні — вона вимішує тісто.
Знаєте, які тоді були кухні: просторі, темні, зі сволоком через усю стелю, кам’яною підлогою і льохом унизу. Все таке велетенське, принаймні, так мені здавалося в дитинстві. Здоровенний кам’яний злив, в якому замість крана була залізна помпа, посудна шафа на всю стіну завдовжки, величезна пічка, що жерла, певно, з півтонни палива за місяць і розгорялася цілу вічність. Мати місить біля столу тісто; я повзаю довкола, граючись зі шматками деревини, вугіллям і розставляючи пастки на тарганів (тоді вони були мало не в кожному кутку, а виманювали ми їх пивом), і час від часу підповзаю до столу, аби вициганити щось поїсти. Мати не дозволяла «вхопити щось наспіх». Зазвичай, я чув від неї те саме: «Ану, геть звідси. Не дозволю тобі зіпсувати апетит перед вечерею! Потерпи трохи». Та іноді мені щастило, і матір відрізала тоненький шматочок скоринки у цукрі.
Мені подобалося спостерігати, як мама порається з випічкою. Завжди із задоволенням споглядав за майстерною роботою інших. Тільки погляньте на цю жінку: кулінарія, а особливо робота з тістом — її стихія. Вона з таким старанням і сумлінням розминає його руками, що мимоволі починаєш уявляти священника під час церковного обряду. Власне, так вона про себе й думає. Своїми дужими рожевими руками, постійно вкритими борошном, мати здійснювала напрочуд вправні рухи. Яйця хутко перетворювалися на піну, начинка миттю набивалася в тісто, качалка теж не лежала без діла. Спостерігаючи за тим, як вона готує, ти відразу розумів — це її стихія. Решта не надто її цікавила — хіба що недільні газети та останні плітки. Попри те, що читала вона швидше за батька й часом до її рук окрім новин потрапляли навіть коротенькі оповідання, вона залишалася невігласом. Мені було не більше десяти, коли я це усвідомив. Мати й гадки не мала, де розташована Ірландія — на захід чи схід від Англії, я також маю сумніви, що вона змогла б назвати ім’я нашого прем’єр-міністра. І не виявляла жодного бажання знати це. Пам’ятаю, як у старшому віці, коли я читав про східні країни, де була поширена полігамія, про султанські гареми, в яких тримали жінок, приставляючи до них для охорони темношкірих євнухів, я думав, як би здивувалася мати, дізнавшись, що десь на світі існує таке. Уявляв, як вона обурюється: «Докотилися! Хіба ж можна взяти і зачинити свою дружину! Оце вже вигадали!» Навряд чи вона здогадувалася, хто такі євнухи. Її життя оберталося довкола хатніх клопотів, і практично весь час вона присвячувала виключно жіночим справам. Навіть у її власному будинку були такі закутки, куди вона ніколи не заглядала. Жодного разу її нога не ступала у сарай у дворі, а в крамниці вона з’являлася вкрай рідко. Не пригадую, щоб вона бодай раз обслуговувала покупців. Мати й гадки не мала, де лежить який товар, а зерно вівса від пшениці, певно, і не відрізнила б. Зрештою, нащо це їй? Крамницею повністю опікувався батько, це була «чоловіча робота». Та й до фінансового боку справи вона не виявляла великого інтересу. Вона займалася «жіночою роботою», яка полягала у догляді за дітьми, хатніх клопотах і приготуванні їжі. Вона, певно, втратила б свідомість, побачивши, як тато чи будь-хто з чоловіків пришиває собі ґудзика.
У нашій родині все було налагоджено, як у добротному механізмі. Все відбувалося якось само собою. Їжа на столі завжди з’являлася вчасно. Ми знали, що зранку зійде сонце, а на нас вже чекатиме сніданок. Усе своє життя мати лягала о дев’ятій, а прокидалася о п’ятій. Робити це пізніше здавалося їй чимось аморальним — примхою іноземців чи аристократії. І хоча Кейті Сімонс вона платила за те, щоб та гуляла зі мною і братом, без жодних докорів сумління, та от про те, щоб найняти помічницю у хатніх справах, не могло бути й мови. На її глибоке переконання, всі ці хатні робітниці завжди лишали бруд під шафами. До столу всі з’являлися в точно визначений час. Порції були величезними — варена яловичина з галушками, смажена яловичина з йоркширським пирогом, баранина з каперсами, тушкована свиняча голова, яблучний пиріг, пудинг з родзинками, пудинг із джемом. Тоді ще дотримувалися старих правил виховання дітей. Їх сварили, могли залишити без солодкого і, звичайно ж, за погану поведінку виганяли з-за столу — наприклад тоді, коли відмовлялися їсти те, «що корисно», чи коли «грубіянили». У нашій же родині на дисципліну дивились крізь пальці. Хоча мати була суворішою за батька. Той тільки лякав, що «відшмагає лозиною», а насправді був надто м’яким, особливо коли справа стосувалася Джо — з ним узагалі було складно. Весь час погрожував дати йому скуштувати березової каші, підігріваючи його страх історіями (які, як мені тепер здається, були брехнею) про жахливі покарання, до яких вдавався його власний батько, як-от побиття шкіряним ременем. Та зрештою все закінчувалося порожніми балачками. А коли Джо виповнилося дванадцять, вже й матері не вдавалося його приборкати, тож довелося покласти край усім спробам зайнятися його вихованням.
У ті часи батьки ще мали у своїх чад достатній авторитет, аби роздавати вказівки щодо того, як поводитися. Тоді нерідко можна було почути, як котрийсь татусь репетує: «Душу з тебе витрясу, якщо не кинеш палити», чи «красти яблука», чи «видирати пташині гнізда». В деяких родинах на дітей чекали жорстокі покарання. Якось лимар Лавгроу заскочив на гарячому двох своїх синів — одному було п’ятнадцять, другому — шістнадцять, коли вони палили під повіткою у садку, і так їх відгамселив, що їхні крики було чути на все містечко. Сам старий був затятим курцем. Від усіх цих покарань не було жодної користі — хлопці продовжували цупити яблука, видирати пташині гнізда і рано чи пізно брали до рота цигарку, але продовжували дотримуватися правила, за яким з дітьми треба бути суворими.
