Війна вирвала мене з життя, а з часом я взагалі забув, яким воно було до цієї війни.

Знаю-знаю, неможливо щось повністю стерти з пам’яті. Я ж і досі пам’ятаю ту апельсинову шкірку в канаві, на яку наступив років тринадцять тому, і той пістрявий плакат з рекламою Торкі[17], який побачив в залі очікування на залізничній станції. Та я маю на увазі не такі спогади. Звісно, я пам’ятав Нижній Бінфілд: свою вудочку, запах насіння, матір біля чайника, снігура Джекі й водопій для коней посеред ринкової площі. Але все це перетворилося на картинки з далекого минулого, які більше не викликали жодних відчуттів. Мені б ніколи навіть на думку не спало повернутися туди.

Кілька років одразу ж після війни були доволі дивними — ще дивнішими за воєнні, хоча багато хто про це вже й забув. Відчуття зневіри дещо трансформувалося і стало ще відчутнішим. Мільйони чоловіків, яких свого часу призвали до війська, в одну мить опинилися на вулиці, і виявилося, що вони зовсім не потрібні країні, за яку воювали, а команда Ллойд Джорджа[18] щосили підживлювала ілюзію того, що насправді все не так. Армії колишніх військових розбрелися по вулицях, брязкаючи порожніми бляшанками в надії отримати від перехожих кілька монет, відставні солдати влаштовували вуличні вистави, а хлопці в офіцерських одностроях грали на катеринках. Усі відчайдушно намагалися знайти роботу, і я не був винятком. Але так склалося, що мені пощастило більше за інших. Завдяки виплатам за бойове поранення і заощадженням, які я накопичив протягом останнього року служби (витрачати зарплатню все одно не було на що), я став власником солідної суми — трьох з половиною сотень. Цікаво те, як я повівся в тій ситуації. Нарешті у мене були повна свобода дій і статок, цілком достатній для того, щоб зайнятися тим, до чого мене готували з дитинства — відкрити власну крамницю. Мені б вистачило грошей. Якщо не ловити ґав і трохи напружитися, то трьох з половиною сотень цілком достатньо для стартового капіталу. Але — хочете вірте, хочете ні — мені така ідея навіть не спала на думку. Я й пальцем не поворухнув для цього, а усвідомив, що міг започаткувати власну справу, лише кілька років потому — 1925-го. Розумієте, служба віддалила мене від комерції. Така вже специфіка армії. У ній я став кимось на зразок джентльмена, а всередині оселилася якась незрозуміла впевненість у тому, що у мене завжди будуть гроші. Запропонували б ви мені тоді, 1919-го, відкрити власну крамничку — торгувати тютюном чи солодощами у якомусь богом забутому селі, я б тільки розсміявся вам в обличчя. Тепер мої плечі прикрашали погони із зірочками, мій соціальний статус змінився. Проте я не став одним із тих офіцерів у відставці, які тішили себе ілюзіями, що тепер до скону віку можуть дозволити собі насолоджуватися життям, сьорбаючи джин. Я розумів, що маю знайти роботу. Причому неодмінно «в бізнесі». Дарма, що я ще не вирішив, чим саме хотів би займатися, але чітко усвідомлював, що це має бути щось серйозне — можливо, якась керівна посада, що передбачає наявність власного автомобіля, телефону і постійного секретаря. Протягом останнього року війни майже всі таким марили: пересічний адміністратор крамниці мріяв про кар’єру комівояжера, а комівояжер бачив себе директором універмагу. Все це згубний вплив армії — зірочки на погонах, офіцерська чекова книжка і регулярне харчування. До того ж як серед рядових, так і серед офіцерів панувала думка, що після війни на всіх чекатиме робоче місце з не меншим рівнем зарплатні. Ну хто б тоді воював, якби не такі мрії?

Що ж, я так і не отримав омріяної роботи. Виявилося, що немає охочих платити по дві тисячі фунтів на рік лише за мою присутність в офісі з продуманим до дрібниць інтер’єром і роздавання вказівок білявій секретарці. Як і більшість моїх колег по службі, я швидко усвідомив, що в армії були наші золоті часи і навряд чи комусь із нас світить заробляти більше. З джентльменів на службі у її Величності ми враз перетворилися на безробітних, які нікому не були потрібні. З часом я знизив планку своїх очікувань з двох тисяч на рік до трьох-чотирьох фунтів на тиждень. Та не так просто було знайти навіть таку роботу. Здавалося, що всі місця зайняті тими, хто був або застарим, або замолодим, щоб іти на фронт. А ті безталанні, які народилися у проміжку між 1890 і 1900 роками, опинилися на узбіччі життя. Та навіть тоді мені не спало не думку повернутися у торгівлю. Можливо, мені б вдалося знайти вакансію помічника продавця — зрештою, старий Гріммет (звісно, якщо він ще був живий і досі в бізнесі) дав би мені хороші рекомендації. Але це вже було не для мене. З новим соціальним статусом і досвідом, надбаним завдяки всім тим книжкам, які я перечитав, я й уявити себе не міг у крамниці. Мені хотілося подорожувати і загрібати гроші. Особливо мені кортіло стати комівояжером. Я відчував, що ця робота для мене.

Але таких вакансій не було, тобто не було місць з фіксованим посадовим окладом. Пропонували роботу, де твоїм заробітком був відсоток з продаж — тільки це ж справжнісінький рекет. Тоді цей бізнес саме починав розвиватися. Для будь-якої компанії це був чудовий спосіб збільшити обсяги продажів і розрекламувати свій продукт без зайвих витрат і ризиків — бізнес процвітатиме, навіть коли торгівля не йде. Вони постійно годують обіцянками, що за кілька місяців переведуть на твердий оклад, а коли вижмуть з тебе останні соки, одразу ж з’явиться черговий молодик, готовий працювати за відсоток. Як ви вже могли здогадатися, я досить швидко знайшов таку роботу. Навіть встиг змінити кілька місць. Слава богу, не довелося продавати пилососи зі словниками. Натомість я пропонував пральний порошок, штопори, відкривачки для консервів і подібне кухонне начиння, а згодом всілякі канцелярські товари: скріпки, копіювальний папір, стрічки для друкарських машин і таке інше. У мене непогано виходило. Я вмію продавати товари. У мене є характер і відповідні манери. Але мені не вдавалося пристойно заробляти. Це просто неможливо на такій роботі.

Так минув рік. Це був ще той досвід! Я мотався по всій країні: найвіддаленіші куточки, околиці провінційних містечок, паршиві готелі з простирадлами, від яких тхне пліснявою, а на сніданок — яєчня з жовтками, блідішими за цитрину. І всюди зустрічаєш таких самих колег-бідолах, зазвичай батьків сімейств середнього віку, у пальті і побитих міллю котелках. І всі вони плекають надію, що от-от у них піде торгівля і зароблятимуть вони вже п’ять фунтів на тиждень. Тиняєшся від однієї крамниці до іншої, постійно сперечаєшся з їхніми власниками, які ніколи тебе не вислухають, а щойно з’являється клієнт, маєш посунутися вбік. Та я не надто цим переймався. Але зустрічалися диваки, які не могли навіть переступити поріг крамниці без того, щоб не знітитися. Та я не з таких. Я вмію діяти жорстко і, чесно кажучи, можу переконати будь-кого купити абсолютно не потрібну йому річ. Навіть якщо просто перед моїм обличчям зачинять двері — не біда, якось переживу. За великим рахунком, мені подобається така робота — звісно, за умови, що є перспектива непоганого заробітку. Важко сказати, чи багатьох речей я встиг навчитися за той рік, та з упевненістю можу заявити, що позбувся багато чого. Армійські дурниці відразу ж вилетіли з голови, а все те, про що довідався з книжок за час свого ледарювання, швидко забув. Здається, я нічого, окрім детективів, і не читав у подорожах. Мені тоді було не до високого стилю. Мене поглинули реалії буденного життя. Зрештою, чим тоді була для мене реальність? Передовсім, необхідністю збути свій товар — здавалося, я приречений робити це до кінця життя. Більшості людей доводилося тим чи тим способом продавати себе (отримав роботу, тож тримався за неї до останнього). Одразу після війни скрізь, хоч куди поткнися, робочих місць було менше, ніж охочих працювати. І це страшенно отруювало життя. Почуваєшся, наче на борту корабля, що йде на дно, з чотирнадцятьма рятувальними жилетами — тільки от пасажирів дев’ятнадцять. «Але що в цьому нового?» — запитаєте ви. Який стосунок це має до війни? А от який. Ти постійно відчував, що маєш боротися, викручуватися, аби щось отримати, буквально вигризати зубами; постійний тиск з боку натовпу охочих зайняти твоє робоче місце і страх скорочення персоналу — присягаюся, до війни такого не було.