Схопившись за голову, Девід обвів поглядом кімнату. Здається, новина неабияк вразила його. Він не міг у це повірити. Шейла зрадила! Цього не може бути! Раптом відкрилася жахлива правда, поставши перед ним у всій повноті. Це вже було занадто. Він впав долілиць і заплакав.

Щось у такому дусі. Тоді ці рядки спонукали мене до роздумів. Так все і має відбуватися. Саме так і мають поводитися люди. А якщо йдеться про такого, як я? Припустимо, Гільда поїхала на вікенд за місто з якимось залицяльником. Не скажу, що мені було б байдуже, навпаки — приємно усвідомлювати, що у твоєї дружин ще є порох у порохівницях, та чи впав би я долілиць і заплакав? Хіба хтось очікував би цього від мене? Зі мною такий номер не пройде. Тільки осоромився 6.

Потяг мчав по набережній. Ми пролітали над дахами будинків, що вишикувалися уздовж берегової лінії, виблискуючи охайними червоними дахами у променях сонця. Не сьогодні-завтра їх можуть розтрощити бомби. І полетять вони зовсім скоро, сумнівів не залишилося. Це відчувається у піднесеному тоні новинних заголовків. Днями прочитав у «Хроніці новин», що авіаудари більше не становлять загрози. Пишуть, що маємо в арсеналі таку зброю протиповітряної оборони, яка не дозволить жодному бомбардувальнику наблизитися до землі ближче, ніж на двадцять тисяч футів. Певно, журналісти вважають, що чим вище летить літак, тим менше шансів, що бомби долетять до землі. Чи, скоріш за все, вони хочуть сказати, що Арсенал і Вулвіч не зачепить, а рознесе на друзки тільки такі місця, як Елзмір-роуд.

Взагалі-то не так уже й погано бути товстуном. По-перше, пузані завжди були популярними. Такі люди почувають себе невимушено у будь-якому товаристві — і байдуже, опинилися вони серед маклерів чи священників. І з жінками їм таланить — набагато більше, ніж комусь може здатися на перший погляд. Ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що прекрасна стать не сприймає товстунів усерйоз. Правда в тому, що жодна жінка не може не сприймати серйозно будь-якого чоловіка, який у змозі розсмішити її та невпинно зізнаватися в коханні.

Нагадаю, що я не завжди був товстим. Набирати вагу почав десь років вісім чи дев’ять тому. Тоді й довелося розвивати відповідні навички. Дивно, та глибоко в душі я зовсім не відчуваю себе таким. Аж ніяк. Але я не хочу, щоб ви неправильно зрозуміли мене. Я не намагаюся вдавати із себе тендітну квіточку, вразливу душу, що ховається за посмішкою, чи щось подібне. З таким арсеналом якостей мені було б не варто потикатися у страховий бізнес. Я нахабний, вульгарний і у своєму середовищі почуваюся у своїй тарілці. Доки існуватиме торгівля і можливість вижити за рахунок самої лише зухвалості, такі хлопці, як я, зможуть заробити на хліб з маслом. Хай би що відбувалося у світі — війна, революція, чума чи голод, — я завжди знайду спосіб збити копійку (та навряд чи нажити статок). Таким вже я народився. Та є в мені, крім цього, ще дещо — шлейф, що тягнеться з минулого життя. Але про це пізніше. Так, може я і товстий, проте всередині худорлявий. Ви ніколи не замислювалися над тим, що, як кажуть про кам’яну брилу, в якій ховається статуя, так само і з людьми — в кожному товстуні живе його худорлявий двійник?

Торговець, якому я позичив сірники, продовжував колупатися у зубах, гортаючи «Експрес».

— Онучі щось не надто добре йдуть, — сказав він.

— Та їх узагалі ніхто не хоче брати, — відповів другий. — Хіба не у всіх мозолі однаково набрякають?

— Мабуть, змусять обгортати ноги газетами, — пожартував перший.

За вікном тягнулися ряди дахів, перетворюючись на звивисті лінії. Здавалося, що під нами розкинулася безмежна рівнина. По суті, Лондон — це двадцять миль суцільних будинків, хоч уздовж, хоч упоперек. Господи помилуй! Якщо почнуться авіаудари, нас в одну мить зрівняють із землею. Ми ж просто одна велетенська мішень! І навряд чи хтось нас попереджатиме. Це ж яким недоумком треба бути, щоб у наш час оголосити війну? На місці Гітлера я б віддав наказ скинути бомби просто під час конференції з роззброєння. Якось уранці, коли клерки поспішатимуть до своїх офісів через Лондонський міст, у парках щебетатимуть канарки, жінки розвішуватимуть білизну, раптом — бах, ба-бах! Від будинків залишиться купа каміння і тиньку, білизна вкриється плямами крові, а канарки щебетатимуть над мертвими тілами.

Яка прикра картина, подумав я, роздивляючись бездонне море дахів під нами. Миля за милею тягнулися вулиці, лавки зі смаженою рибою, дахи капличок, невеличкі крамнички, затиснуті у провулках, багатоквартирні будинки, заводи, магазини з молочною продукцією, рундуки з равликами, електростанції. Скільки ж їх тут! І всюди панує спокій. Наче серед дикої природи без хижаків. Жодних пострілів, вибухів гранат, навіть Гумовим кийком ніхто нікого не лупцює. Уявляєте, у всій Англії зараз не знайдеться жодного вікна, з якого б визирала гвинтівка.

А за п’ять років? За два? Чи за рік?

Залишивши папери в офісі, я поїхав далі у своїх справах. Ворнер — один із тих дешевих дантистів, які працюють в американському стилі: по сусідству з його «кабінетом» (так він сам його називає) розмістилися фотостудія і торговець Гумою. Прийшов я зарано, та якраз був час набити живіт. Досі не розумію, як мені спало на думку піти до молочного бару. Зазвичай я намагаюся оминати подібні заклади. Таких, як я, тобто тих, хто заробляє п’ять фунтів на тиждень, не надто люблять обслуговувати у пристойних лондонських кафе. Якщо ви не готові витратити більше кількох пенсів на їжу, то вам пряма дорога до «Лайонзе», «Експрес дайрі», «Ей-Бі-Сі» чи будь-якого іншого з подібних убогих закладів, де можна нашвидку перехопити шматок пирога, не відходячи від прилавка (пироги там, до речі, не тепліші за пиво). Біля молочного бару горлали хлопці, які продавали газети.

За яскраво-червоною стійкою біля холодильника поралася дівчина у високому білому ковпаку. Позаду неї грало радіо: пум-пам-пам. «Якого біса я прийшов сюди?» — запитував я сам себе, переступаючи поріг бару. Атмосфера таких місць пригнічує. Всі поверхні натерті до блиску, всюди — дзеркала, нікель, емаль. Відразу розумієш — ставку робили на антураж, не на їжу. Та тут взагалі нічого їсти. У меню самі лише американські страви — це і їжею назвати складно, в ній ані смаку, ані запаху. Все приносять у картонній коробці чи металевій бляшанці, або просто дістають з холодильника, не розігріваючи, чи вичавлюють з тюбика. Страшенне відчуття дискомфорту. Почуваєшся тут якось незатишно. Сидиш на високому табуреті, спершись на вузеньку стійку, а зусібіч тебе оточує власне відображення у дзеркалах. Ще й радіо репетує. Зрештою, забуваєш і про комфорт, і про їжу: головний клопіт — вписатися в ідеальний інтер’єр. Сьогодні всі хочуть, щоб усе було бездоганним, навіть кулі Гітлера. Я замовив велику чашку кави і порцію сосисок. Дівчина у білому ковпаку жбурнула мені тарілку з таким виглядом, з яким підгодовують домашніх рибок. Без ентузіазму.

На вулиці хлопчина з газетами продовжував горлати «Сенсаааааціяяя!» Перші шпальти майоріли заголовком «НОГИ. НОВІ ПОДРОБИЦІ СПРАВИ». Просто «ноги», нічого більше. Кілька днів тому у залі очікування на вокзалі знайшли відтяті жіночі ноги, загорнуті у пакунок. Журналюги відразу ж підхопили цю тему, і тепер було зрозуміло без зайвих пояснень, про що йдеться: достатньо було одного слова. У ці дні тільки їх і обговорювали. Дивно, подумав я, відкусивши шматок булки, вбивства більше не відрізняються розмаїттям. Всюди те саме — частини тіл, розкиданих по країні. Ніяких вам історій з отруєннями, сімейних драм Кріппенів, Седдонів чи Мейбріків. Здається, на такі вбивства здатен тільки той, хто переконаний, що горітиме за них у пеклі.

У цей момент я відкусив сосиску — о Господи!

Відверто кажучи, я не очікував якогось особливо приємного смаку. Думав, що буде щось прісне, схоже на булку. Але те, що опинилося в моєму роті, перевершило всі сподівання. Зараз опишу свої відчуття.

Сосиска була тверда, як підошва старого черевика. З моїм протезом тут не впоратись. Довелося спершу прокусити шкірку. Трісь — і я відчув, як рот заповнюється якоюсь бридотою, схожою на гнилу грушу. Ця суміш з усіх боків обліпила мій язик. А який у неї був смак! Я просто не міг у це повірити. Тоді знову спробував її скуштувати. Та це ж риба! Сосиску, яка мала бути б з м’яса, начинили риб’ячим фаршем! Я підхопився і пішов геть з бару, навіть не випивши кави. Хтозна, якою б вона виявилася на смак.