Я потрапив до Нижнього Бінфілда через Чемфордський пагорб. До містечка ведуть чотири дороги, і швидше за все я б дістався туди, поїхавши через Волтон. Та я хотів їхати саме цим шляхом — так ми зазвичай поверталися додому після риболовлі на Темзі. На вершині пагорба перед тобою відкривається неймовірної краси вид на Нижній Бінфілд, що розкинувся в долині.

Тебе охоплює незвичне відчуття, коли повертаєшся до тих місць, в яких не був двадцять років. Думаєш, що пам’ятаєш кожну дрібницю, але насправді помиляєшся. І відстані тепер інші, і всі визначні місця кудись ділися. Хіба цей схил не був крутішим? А поворот хіба був з цього боку? Та водночас у голові вмить відтворюються у найдрібніших деталях всі спогади, пов’язані з цими місцями. Згадуєш раптом поле — як воно виглядало холодної пори, коли дощило: трава відливає синню, а біля старої, прогнилої і вкритої лишайником огорожі стоїть корова і дивиться прямо тобі в очі. Двадцять років потому, коли повертаєшся назад, дивуєшся, не побачивши тєї корови з тим її поглядом.

На Чемфордському пагорбі я остаточно переконався в тому, що картина, яка всі ці роки поставала в моїй уяві, не мала майже нічого спільного з реальністю. За цей час тут багато що змінилося. Ця дорога раніше була із щебеню (і досі пам’ятаю, як підскакував на велосипеді, проїжджаючи нею), а тепер її залили гудроном і, здається, розширили. Дерев поменшало — колись обабіч шосе росли щільні ряди буків, і часто їхні гілки перепліталися над дорогою, утворюючи арки. Тепер усе це зникло. Майже біля самої вершини пагорба я побачив щось абсолютно нове. Праворуч від шосе виднілося скупчення пістрявих будинків, як з обкладинки каталогу нерухомості, з широкими піддашшями, рожевими перголами та всілякими декоративними прикрасами. Самі знаєте, як виглядають ці котеджі — надто елітні для того, щоб їх будували під лінійку один біля одного, от їх і розкидали по долині, зробивши окремий під’їзд до кожного. Біля одного з них на білому щиті було написано:

ПАНСІОН ДЛЯ СОБАК

СІЛІГЕМ-ТЕР’ЄРИ

ЕЛІТНІ ЦУЦЕНЯТА

Цього тут точно раніше не могло бути. Згадав! На цьому місці ріс дубовий гай! Дерева висадили такими густими рядами, що вони зовсім не розросталися, залишаючись тоненькими, а навесні землю під ними вкривав килим анемон. І звісно, ніхто й ніколи не зводив жодні будинки так далеко від міста.

Нарешті я виїхав на пагорб. От-от переді мною, як на долоні, розкинеться увесь Нижній Бінфілд! І для чого вдавати, що в той момент у мене мало не перехопило подих? Моє серце шалено закалатало від самого лише передчуття того, що зараз я знову побачу своє місто. Якихось п’ять секунд — і воно з’явиться. Ще мить! Я натиснув на гальма, заглушив двигун і... О Боже!

Так, звісно, ви вже, мабуть, зрозуміли, що я побачив. Та це вам зрозуміло, не мені. Тільки останній дурень міг розраховувати на щось інше, еге ж? Та мені це навіть на думку не спадало.

У голові миттю постало питання: а де Нижній Бінфілд?

Ні, не подумайте, що його зруйнували. Просто переді мною розкинулося велике промислове місто. А я ж і досі чудово пам’ятаю (так-так, тут дарма нарікати на пам’ять), як виглядав Нижній Бінфілд звідси двадцять років тому. Головна вулиця була не довшою за чверть милі, а загальний план міста (за винятком поодиноких будинків на околиці) мав форму хреста. Головними орієнтирами слугували церковна вежа і димар пивоварні. Зараз же я навіть не міг їх розгледіти. Я дивився на море сучасної забудови, що розкинулося в долині, з обох боків набігаючи на схили пагорба. Праворуч виблискувало кілька акрів абсолютно однакових яскраво-червоних дахів — мабуть, якісь муніципальні установи.

А куди подівся Нижній Бінфілд? Куди зникло місто, в якому я виріс? Певно, купа пістрявої цегли поглинула його, не лишивши шансу на виживання. З-посеред півдюжини димарів я ніяк не міг розгледіти того, що належав броварні. У східній частині з’явилися два величезні заводи зі скла і бетону. Але це ж має бути на краще, спробував я себе втішити, переконуючи в тому, що такі зміни є свідченням прогресу. Припустив, що населення, певно, зросло тисяч до двадцяти п’яти (в часи мого дитинства тут жило близько двох тисяч мешканців). Єдиним місцем, на якому не позначився плин часу, був маєток Бінфілд. Його ледь було видно, та все одно я бачив, як вдалечині біліє його цяточка в оточенні буків. Поки я розглядав краєвид, з-за пагорбів виринула зграя чорних бомбардувальників.

Я завів двигун і повільно поїхав униз. На півдорозі почали з’являтися перші будинки. Типові, практично однакові будівлі, що мало не нашаровуються один на одного — дах на дах. Та перш ніж наблизитися до них, я загальмував. Ліворуч з’явилося ще дещо абсолютно нове — кладовище. Я зупинився біля воріт, щоб краще його роздивитися.

Кладовище розкинулося акрах на двадцяти. На цих нових цвинтарях завжди почуваєшся незатишно — голі стежки, нещодавно засипані жорствою, різко контрастують зі свіжими газонами, а недоладні янголи з мармуру скидаються на фігурки на весільному торті. Та найбільше мене вразило те, що раніше тут взагалі такого не було. Тобто у місті не існувало жодного окремого кладовища — всіх ховали на території церкви. Здається, раніше ця земля належала Блекету, де в нього була молочна ферма. Гнітючий вигляд цієї місцини з новою силою змусив замислитися над тим, як тут все змінилося. І річ не тільки в тому, що місто розрослося настільки, що виникла потреба виділити окремих двадцять акрів для того, щоб ховати небіжчиків, а в тому, що його вирішили зробити десь на висілках. І так всюди. Ви не помітили? У всіх нових містах цвинтарі розташовані на околиці. Ну-бо їх кудись подалі, щоб не мозолили очей! Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? Це простежується навіть у написах на могильних плитах: ніхто ж не пише «такий-то помер», завжди вигадують щось на зразок «пішов з життя» чи «заснув вічним сном». Раніше все було інакше. Раніше ховали у дворі церкви, і щодня, проходячи повз, ти бачив могилу свого діда, яка нагадувала, що колись і ти лежатимеш поруч. Ми не цуралися смерті. А в спекотні дні буквально відчували її запах — не всі фамільні склепи були надійно замуровані.

Я дозволив машині тихенько скотитися з пагорба. Як усе це дивно! Ви навіть уявити собі не можете! По дорозі донизу я бачив перед собою привидів: дерев, огорож, корів. Здавалося, ніби я споглядав два світи водночас: наче крізь цей сучасний світ пробивалася картинка того, давнього. Ось поле, де бик гнався за малим Дженджер Роджерсом! А тут колись росли печериці! Та довкола більше не було ані полів, ані биків, ані грибів. Усюди самі лише будинки — невеликі, з червоної цегли, із запилюженими фіранками на вікнах і вбогими задвірками, що заросли бур’яном. Чоловіки вештаються, жінки витрушують килими, малеча грається на асфальті. І всі — незнайомці! Витріщалися на мою машину, коли я проїжджав повз. А з другого боку, це я для них незнайомець — вони й гадки не мають, яким колись був Нижній Бінфілд, ніколи не чули ані про Шуттера, ані про Вотергола, містера Гріммета чи дядька Ізекіля. Б’юся об заклад — вони цим не надто переймаються.

Дивно, як швидко люди до всього звикають. Не минуло і п’яти хвилин відтоді, як я зачаїв подих, очікуючи побачити своє місто з вершини пагорба, а вже звик до того, що воно зникло, як загублене поселення інків у джунглях. Я цілком опанував себе. А на що я, власне, розраховував? Життя не стоїть на місці — міста розвиваються, людям же потрібно десь жити. Ніхто ж мій Нижній Бінфілд не стер з лиця Землі. Він продовжував існувати, просто тепер був оточений будинками, а не полями. За кілька хвилин я побачу церкву, димар броварні, вітрину батьківської крамниці і водопій для коней на ринковій площі. Біля підніжжя пагорба дорога до міста розгалужувалася. Я повернув ліворуч і за хвилину заблукав.

Усе здавалося незнайомим. Не міг навіть пригадати, де раніше був головний в’їзд до міста. Єдине, в чому я тоді був переконаний на сто відсотків, — це те, що у давні часи цієї вулиці взагалі не було. Я проїхав по ній кількасот ярдів — непримітна занедбана вуличка, з фасадами, що виходять прямісінько на тротуар, на розі бакалійна лавка і невеликий паб — і не припиняв запитувати себе: «Куди вона мене приведе?» Я загальмував біля жінки у засмальцьованому фартуху, яка крокувала тротуаром, висунув голову з вікна і запитав: