Я сказав, що почнеться 1941-го. Бас з «Кухля і пляшки» докинув, що це кепська затія. А барменша зізналася, що коли чує про війну, в неї аж мурашки по тілу бігають:

— Усе це не вселяє оптимізму, особливо коли бачиш, що відбувається довкола. Іноді вночі, коли не можу заснути, я лежу, дослухаюся до гуркоту тих одоробел і думаю: «А раптом бомби посипляться прямісінько тобі на голову!» А ця їхня ППО? Міс Тоджерс, уповноважена з цивільної оборони, постійно повторює те саме: «Зберігайте спокій, заклейте вікна газетами, і все буде гаразд». Подейкують, що під мерією збираються вирити бомбосховище. А що буде з дітьми? Хіба ж на малюка натягнеш протигаз?

Знову обізвався голос з «Кухля і пляшки»: цього разу незнайомець вирішив проінформувати, що читав у газеті, нібито радять приймати гарячі ванни. Почувши це, хлопці біля барної стійки почали жартувати, вираховуючи, скільки людей може вміститися в одну ванну одночасно, і цікавлячись, чи не захоче до них приєднатися барменша. Та гаркнула на них, щоб не патякали, і пішла до іншого кінця барної стійки налити їм ще по пінті «міцного» і «світлого». Я зробив ковток пива. Яка гидота! «Гірке» — так його тут називають. З назвою не помилилися — таке гірке, що аж сіркою відгонить. Суцільна хімія. Я чув, що з англійського хмелю пива більше не варять — він іде на виробництво хімічного концентрату. А от з концентрату вже варять пиво. Згадалося, що казав дядько Ізекіль про подібне пійло, і подумав, як би він висловився про ППО і про відра з піском, яким збираються гасити термітні бомби. Тут повернулася жіночка, яка мене обслуговувала, і я поцікавився:

— До речі, а хто зараз хазяйнує в «Садибі»?

«Садибою» ми називали маєток Бінфілд. Здається, запитання її спантеличило.

— У «Садибі», сер?

— Він питає про маєток Бінфілд, — підказав голос з «Кухля і пляшки».

— A-а, маєток Бінфілд! А я думаю, яка це садиба? Він тепер належить докторові Мерроллу.

— Докторові Мерроллу?

— Так, сер. Кажуть, у нього більше півсотні пацієнтів.

— Пацієнтів? То тепер це лікарня?

— Ну, лікарнею це навряд чи можна назвати. Скоріше санаторієм. Для нервовохворих, тобто тих, що з психічними розладами.

Психлікарня!

Зрештою, на що ще я міг сподіватися?

Я виліз із ліжка з гидким присмаком у роті й болем у кістках.

Пляшка вина за обідом, ще одна за вечерею, кілька пінт пива між ними, не згадуючи вже про бренді — напередодні я таки забагато випив. Кілька хвилин я стояв як укопаний на килимі посеред кімнати, тупо дивлячись поперед себе, абсолютно розбитий, не в змозі зробити найменшого руху. Знаєте, як воно іноді буває зранку — відчуваєш неймовірну слабкість. Здебільшого це відчуття зосереджується в ногах, але воно доволі промовисто говорить до тебе: «Якого біса тобі потрібен цей клопіт? Облиш це все! Підійди до плити, зачини вікна і ввімкни газ!»

Я вставив зубний протез і підійшов до вікна. Ще один чудовий день — сонячні промені тільки почали пестити дахи будинків, кидаючи відблиски на вікна по той бік вулиці. Рожева герань у горщиках на підвіконнях тішила око. І хоча було тільки пів на дев’яту і готель стояв на боковій вулиці за ринковою площею, на ній уже було доволі велелюдно. Потік клерків у темних костюмах, з портфелями в руках поспішає до своїх офісів — зовсім як у передмісті Лондона, коли «білі комірці» біжать до метро; школярі парами і невеликими гуртами швидко чимчикують у бік площі. Мене охопило те саме відчуття, що й тоді, коли я побачив ліс червоних дахів, які заполонили Чемфордський пагорб, — кляті чужаки! Двадцять тисяч непроханих гостей, які навіть не знають, як мене звати. І тут з’являюся я — старий товстун зі вставною щелепою, який намагається щось розповісти про події тридцятирічної, ба навіть сорокарічної давнини, але на них усім начхати: тут зовсім інше життя. О боже! Отже, я помилявся, вважаючи, що довкола самі привиди. Насправді це я тут привид, я небіжчик, а от вони цілком реальні, живі.

Та після поживного сніданку (пікша, смажені нирки, тости з джемом і кавою) мене попустило. Холодна дама не вийшла до сніданку, у залі панувала приємна літня атмосфера, і я все ще намагався переконати себе в тому, що скидаюся на імпозантного кавалера у своєму синьому костюмі. Ну й чорт із ним! Якщо вже я привид, то таким і буду! Піду поблукаю старими місцинами. Може, вдасться напустити трохи чорної магії на цих покидьків, що вкрали у мене моє рідне місто.

Я вийшов на вулицю, та не встиг зробити й кількох кроків у напрямку до ринкової площі, як побачив неочікуване видовище. Прямо переді мною колоною по чотири марширувала процесія з півсотні школярів у супроводі суворої жінки, що нагадувала не вчительку, а радше сержанта. Перший ряд тримав у руках транспарант, на якому в рамці з червоних, білих і синіх смуг велетенськими літерами було написано: «БРИТАНЦІ ГОТУЮТЬСЯ». З цирульні за рогом подивитися на процесію вийшов перукар, чорнявий хлопець з похмурим, сумовитим обличчям.

— Що це за забавки у дітлахів? — запитав я в нього.

— Практичні заняття, — туманно відповів він. — З ППО, так вони тренуються. А з ними міс Тоджерс.

Міг би й сам здогадатися, що це та сама міс Тоджерс. По очах було видно. Знайомий типаж старої залізної відьми із сивим волоссям і ніби підкопченим обличчям: вихователька з табору для дівчат, комендант гуртожитку Союзу молодих християнок, ну і так далі в такому самому дусі. Піджак і спідниця сиділи на ній як армійська форма, бракувало тільки шкіряного офіцерського ременя. Бачив я таких. У роки війни служила в жіночих загонах, і відтоді ніяких веселощів. ППО для неї за щастя! Коли діти проходили повз, я почув, як вона — достоту як сержант — гаркнула: «Моніко, вище ногу!» А тоді побачив, що остання шеренга тримала інший транспарант: «МИ ГОТОВІ, А ВИ?»

— Але навіщо змушувати дітей ходити маршем? — знову звернувся я до перукаря.

— Та хто його знає. Певно, пропаганда якась.

Хоча все зрозуміло і без пояснень. Треба промити молоді мізки, привчити до думки про неминучість війни. Хочуть вбити нам у голови, що шляху назад немає, що війна з її авіаударами невідворотна, як прихід Різдва щороку, тож стули пельку і лізь у підвал. Над східною частиною міста з гуркотом пролетіли два масивні чорні літаки. Боже! Ми навіть не здивуємося, коли це станеться. Нам уже вчуваються звуки снарядів, що розриваються під ногами. Перукар додав, що це завдяки міс Тоджерс усім школярам видали протигази.

Нарешті я взявся за дослідження Нижнього Бінфілда. Два дні блукав старими місцями — тими, які зміг відшукати. І жодного разу не зустрів бодай одного знайомого обличчя. Тинявся вулицями, як привид. І хоча я й досі був у своєму тілі, відчував себе кимось з потойбіччя.

Це таке химерне відчуття, яке важко передати словами. Читали повість Герберта Веллса про хлопчину, який одночасно перебував у двох різних місцях (насправді він був у себе вдома, але йому ввижалося, що на морському дні)? Никав по кімнаті, а замість столів і стільців бачив ліани водоростей, гігантських крабів і каракатиць, які намагалися вчепитися в нього своїми мацаками. Так само і я. Годинами тинявся світом, якого давно вже не існувало. Рахуючи кроки, я думав: тут раніше було те-то і те-то, тут починалося поле, а тут була огорожа, що сягала аж того будинку. Там, де зараз стоїть бензинова колонка, ріс в’яз. А тут закінчувалися земельні ділянки з городами. А ця вулиця (колись тут тягнувся ряд двоповерхових будинків, і називалася вона Камберледж-роуд) — це той самий провулок, що заріс бур’яном, куди нас водила гуляти Кейті Сіммонс. Може я й дав маху з відстанню, але у пам’яті збереглося приблизне місце розташування. Якщо ти тут не народився і не бачив всього цього на власні очі, ніколи б у житті не повірив, що двадцять років тому тут були поля. Таке враження, ніби відбулося виверження вулкана і потужний потік лави поховав під собою все довкола. Новобудови майже повністю заповнили територію колишньої броварні. Млин знесли; ставок, в якому я зловив свою першу рибину, висушили, засипали і почали на ньому будівництво (я навіть не зміг визначити, де саме він був). Суцільні будинки — ряди одноманітних кубиків з червоної цегли з крихітними палісадниками і заасфальтованими стежками, що ведуть до входу. За межами мікрорайону будівництво йшло не так жваво, але ділки й тут постаралися. Там теж усе було захаращено будинками, які, проте, стояли не так щільно: де вдалося викупити ділянку, там і починали будівництво; тимчасові під’їзні дороги, десь просто пустирі з дошками і клаптики спустошеного поля, всіяного консервними бляшанками.