По обіді я розрахувався і виїхав з готелю. В кишені лишалося три фунти. В цих маленьких акуратних готельчиках знають, як обдерти людину мов липку, та я й сам не рахував грошей, коли йшлося про випивку і сигари. Новеньку вудочку з риболовними снастями лишив у номері. Нехай забирають. Мені вони більше ні до чого. Цей урок коштував мені фунт. І його я засвоїв. Не личить товстунам за сорок рибалити. Мрія залишилася мрією — відтепер рибалитиму хіба що уві сні.
Так незвично усвідомлювати, як змінюються з часом відчуття. Що саме я відчув, коли вибухнула бомба? В момент удару, звісно, мало не знепритомнів від страху, та потім, дивлячись на зруйнований будинок і скривавлену ногу, здригнувся так само, як від вигляду наслідків аварії на дорозі. Видовище не для тих, у кого слабкі нерви. Це стало останньою краплею. В той момент я зрозумів: досить з мене відпустки. Але, чесно кажучи, мене не торкнуло це видовище до глибини душі.
Та виїхавши за околиці Нижнього Бінфілда, я відчув, як емоції повернулися з новою силою. Знаєте, як воно буває, коли їдеш сам в машині. Досі не можу сказати, в чому саме причина (можливо, це нескінченна вервечка дерев на узбіччі дороги чи звук двигуна), але щось налаштовує на певний лад. Схожі відчуття виникають, коли їдеш у потязі — здається, що починаєш бачити речі з іншого боку. Все, що до цього викликало сумніви, раптом розклалося в голові по поличках. Передовсім, я приїхав до Нижнього Бінфілда знайти відповідь на запитання — що на нас чекає? Гра почалася і шляху назад немає? Чи є шанс повернутися до життя, яким ти жив раніше? Що ж, я знайшов відповідь: колишнє життя в минулому, і спроби його повернути — даремна трата часу. Все одно що намагатися запхати Йону назад до черева кита. Тепер я був у цьому впевнений. Та не очікую, що ви поділяєте мої відчуття. І навіщо я взагалі сюди приїхав? Стільки років я навіть не згадував про Нижній Бінфілд — він просто існував десь на задвірках пам’яті, чекаючи на слушний момент, і от, коли цей момент настав, з’ясувалося, що мого міста вже не існує. Мені подумки хотілося кинути гранату в котрийсь із тих будинків, а зрештою Королівські повітряні сили не пошкодували півтонни тротилу — просто прикра помилка.
Наближається війна. Кажуть, розпочнеться 1941-го. І якщо й справді вибухне, то скільки буде розбитого посуду, зруйнованих будинків, кишок клерків, розкиданих по фортепіано, придбаному в кредит. До чого це я? Скажу вам, чого мене навчила поїздка до Нижнього Бінфілда, — цього не уникнути. Всього того, про що ви постійно думаєте, але боїтеся визнати через страх, переконуючи себе в тому, що цей кошмар відбувається десь далеко, в інших країнах, але це не про нас. Бомби, черги за їжею, ґумові кийки, колючий дріт, військові однострої, гасла, плакати з обличчями вождів, дула кулеметів, що стирчать з вікон. Усе це станеться. В цьому немає жодного сумніву. Тікати нікуди. Звісно, ви можете спробувати опиратися, або заплющити очі і вдавати, що нічого не сталося, або ж схопити важкий молоток і кинутися трощити пики. Та вороття немає. Це треба прийняти.
Я натиснув на газ — стареньке авто злетіло пагорбом угору (ледь двигун не згорів), минаючи в’язи, пшеничні поля і корів, що паслися обабіч дороги. До мене повернулося те саме відчуття, що й того січневого дня, коли я прогулювався по Стренду, щойно отримавши свій новенький зубний протез. Немов у мене прокинувся дар передбачати майбутнє. Здавалося, що я бачу всю Англію, всіх людей, які тут живуть, і весь жах, який чатує на них. Хоча навіть тоді у мене іноді з’являлися сумніви. Світ такий великий, і це трохи заспокоює. Тільки подумайте — їдеш, а довкола безмежні простори, і все це в межах одного графства. Наче не в Англії, а десь у Сибіру. Поля і букові гаї, ферми і церкви, села з маленькими овочевими крамничками і качки, що ховаються у заростях очерету. Хіба ж усе це може зникнути? Навряд чи. Тим часом я виїхав на Аксбріджську дорогу і наближався до передмістя Лондона — Саутголлу. За вікном вишикувалися шереги однакових потворних будинків, до яких щовечора повертаються їхні власники — жити своїм пристойним родинним життям. А далі відкривається великий лондонський світ з вісьмома мільйонами мешканців, які звикли до свого життя і не хочуть його змінювати: вулиці, площі, провулки, житлові будинки, паби, лавки зі смаженою рибою — все це простягається на двадцять миль. Не існує таких бомб, які б могли порушити їхню повсякденну рутину. Такий собі впорядкований хаос з мільйонів життів! Ось Джон Сміт вирізає з газети купони на футбольний матч, Білл Вільямс розповідає перукареві чергову побрехеньку, а місіс Джонс повертається з пивом увечері додому — і таких вісім мільйонів! Хіба ж вони не впораються? Хоч бомби і снаряди — та люди продовжуватимуть жити так, як жили раніше.
Мрії! Ілюзії! Хай би скільки було тих людей, а війни вистачить усім. Наближаються важкі часи, а разом з ними й армії вимуштруваних хлопців. А що далі — навіть не знаю. Це взагалі мене не цікавить. Одне зрозуміло: якщо у вашому житті є щось, що ви особливо цінуєте, попрощайтеся з цим зараз, бо все звичне і дороге серцю котиться у прірву з розпеченими кулеметами.
VII
Та варто було під’їхати до свого району, як мій настрій різко змінився.
Раптом у голові сяйнула думка: а що як Гільда насправді захворіла?
Вплив середовища, самі розумієте. У Нижньому Бінфілді я був цілком упевнений в тому, що з нею все гаразд, а всю цю історію з хворобою вона затіяла тільки для того, щоб я повернувся додому. Та щойно я потрапив до Західного Блечлі, як в’язниця під назвою «Гесперід Естейт» прийняла мене у свої обійми з цегли, відновивши звичний хід думок у голові. Настрій понеділка, коли здатен тверезо оцінювати ситуацію. Нарешті усвідомив, якою ж нісенітницею була ця ідея поїхати до Нижнього Бінфілда: згаяв п’ять днів відпустки на копирсання в минулому, яке вже не повернути, а по дорозі назад мучив себе переживаннями щодо дня прийдешнього. Дня прийдешнього! Та що він готує таким хлопцям, як я? Триматися за свою роботу — от наша перспектива на майбутнє. Щодо Гільди, то вона і під бомбардуванням думатиме про ціни на масло.
Яким же я був дурнем, запідозривши її у брехні. Вона нічого не вигадувала! Та їй би забракло для цього уяви! Те, що я почув з радіоприймача, було правдою. Вона насправді захворіла. Господи! Можливо, саме цієї миті вона десь стогне від нестерпного болю, а можливо, помирає... Мене вразило відчуття відчайдушного страху, що крижаним холодом розлився по тілу. Додавши газу, я полетів вниз по Елзмір Роуд, вискочив з машини, навіть не поставивши її у гараж, і побіг до будинку.
Певно, я все ще кохаю Гільду, скажете ви. Не знаю, який саме сенс ви вкладаєте в слово «кохання». Ви маєте теплі відчуття, наприклад, до свого обличчя? Мабуть, ні. Але ж ви себе не уявляєте без нього — це частина вас. Те саме я відчуваю і до Гільди. Коли все добре, вона мене страшенно дратує, та у мене мороз по шкірі від однієї думки про те, що вона страждає від болю чи може померти.
Устромивши ключа в замкову шпарину, я нарешті відчинив двері — в ніс вдарив знайомий запах старих Гумових плащів.
— Гільдо! — крикнув я. — Гільдо!
Тиша. Поки я кричав «Гільдо! Гільдо!», не отримавши жодної відповіді, по спині почали котитися краплі холодного поту. Що, як її вже відвезли до лікарні, або у кімнаті нагорі лежить небіжчиця?
Я кинувся нагору, назустріч мені зі своїх кімнат по обидва боки сходів вийшли діти у піжамах. Була восьма чи дев’ята вечора, на місто тільки почали опускатися сутінки. Лорна перехилилася через бильця:
— Татко! Татко-о-о приїхав! А чому ти повернувся сьогодні? Мама сказала, що ти приїдеш у п’ятницю.
— А де мама?
— Мами немає. Пішла кудись з місіс Вілер. Чому ти повернувся сьогодні, татку?
— То мама не захворіла?
— Ні. Хто тобі таке сказав, татку? Ти їздив до Бірмінгема?
— Так, повертайтеся в ліжко, бо ще захворієте!
— А де наші подарунки?
— Які ще подарунки?