Перше поранення я отримав аж наприкінці 1916-го.

Ми вилізли з окопу і відійшли десь на милю назад до ділянки, яка мала б бути безпечною, та німці, напевно, вже встигли пристріляти її. Раптом вони випустили у нашому напрямку кілька снарядів з важкого озброєння — гатили не довше хвилини. Десь праворуч просвистіло «с-с-с-с-с», а тоді почулося «ба-бах!» Здається, мене дістало третім снарядом. Я відчув, що саме цей мене зачепить, ще коли побачив його далеко в небі. Кажуть, таке завжди відчуваєш. Він не просто просвистів у повітрі, він кричав: «Я йду по твою, по твою душу, по ТЕБЕ!» — і все це за якихось три секунди. Останнє «по ТЕБЕ» збіглося з вибухом.

Вихор повітря підхопив мене і збив з ніг, жбурнувши об землю з несамовитою силою, — і от я лежу долілиць серед зім’ятих бляшанок, трісок, іржавого колючого дроту, у багнюці посеред канави на узбіччі дороги. Коли мене витягли і відмили від бруду, з’ясувалося, що поранення було не надто серйозним — кілька осколків впилися в дупу і стегна. Та, на щастя, приземлившись, я зламав ребро, і мене довелося відправити до Англії. Ту зиму я провів у госпітальному таборі поблизу Істборна.

Пригадуєте, якими були тоді військові госпіталі? Довжелезні ряди дерев’яних бараків, що нагадують сарай, на неймовірно холодних пагорбах (пагорбах «південного узбережжя», як його називали, через що північне мені здавалося ще жахливішим місцем), де тебе наскрізь пронизує крижаний вітер. І юрба хлопців у світло-блакитному фланелевому одязі, перемотаних бинтами з кривавими плямами, які блукають довкола, шукаючи прихистку від вітру. Іноді сюди приводили хлопчиків з приватних шкіл Істборна: їх вишиковували вервечкою, а тоді роздавали цигарки з м’ятними подушечками, які вони мали подарувати «пораненим Томмі» — так нас називали. Малюк з рожевими щічками років восьми підходив до групи поранених солдатів, що сиділи на траві, відкривав пачку із цигарками і роздавав кожному по одній, ніби годував мавп у зоопарку. Ті, хто відчував бодай якісь сили, вирушали у довгі прогулянки в пошуках дівчат. Жінок тут завжди бракувало. У долині під табором розкинувся гай, і не встигали опуститися сутінки, як мало не під кожним деревом можна було розгледіти пару, а іноді (якщо дозволяла ширина стовбура) і дві по обидва боки від нього. Найбільше мені запам’яталося, як я сиджу біля куща дроку, мерзну на крижаному вітрі, розтираю пальці, які задубли від холоду, а у роті смак ментолової подушечки. Типові солдатські спогади. Та для мене життя рядового на той час практично завершилося. Саме перед тим, як я отримав поранення, командир подав заяву на присвоєння мені офіцерського звання. Тоді армія конче потребувала офіцерів, і будь-хто, з бодай якоюсь освітою, міг отримати таке призначення. Тож просто з госпіталю мене відправили до офіцерського навчального табору під Колчестером.

Дивні речі коїть з людьми війна. Лишень три роки тому я був моторним помічником продавця, бігав по крамниці у білому фартуху, повторюючи по сто разів на день: «Так, мем! Звісно, мем. Наступне замовлення, мем!», мріяв про кар’єру бакалійника, й офіцерськими амбіціями я переймався не більше, ніж перспективою бути посвяченим у лицарі. І от я вже поміж решти новоспечених офіцерів поважно походжаю у кашкеті, сорочці з жовтим комірцем. І нічого дивного в цьому не було. Тоді всі розуміли, що під час війни все можливо.

Тебе ніби засмоктувало у велетенську машину, яка позбавляла волі й брала твоє життя під свій контроль. І ти, власне кажучи, не чинив жодного опору. Якби ж люди бодай спробували опиратися, війна закінчилася б через три місяці. Армії просто розвернулися б і покрокували туди, звідки прийшли. «Чому я пішов до армії?» — запитаєте ви. А зі мною ще мільйон дурнів, які побігли поперед батька в пекло ще до призову. Почасти заради забави, а почасти тому, що це ж «моя Англія» і «нікому ще не вдавалося перемогти британців». Та недовго музика грала. Більшість моїх побратимів забули ці гасла, перш ніж ми дісталися Франції. Бійці в окопах не були налаштовані надто патріотично, не відчували ненависті до кайзера, їм було начхати на якусь там Бельгію і долю брюссельських черниць, яких німці ґвалтували на столах (чомусь завжди казали, що це відбувалося саме «на столах», наче не могло бути нічого гіршого). Хоча, з другого боку, дезертирство не було поширеним явищем. Машина повністю оволодівала тобою. Вона жбурляла тебе з одного місця в інше, змушувала робити таке, про що ти раніше не міг і подумати, і якби одного разу тебе закинуло на Місяць, це нікого не здивувало б. Як тільки я став солдатом, довелося розпрощатися з колишнім життям. Тебе більше не обходили старі клопоти. Хочете вірте, хочете ні, та відтоді як потрапив до армії, я тільки одного разу приїздив до Нижнього Бінфілда, і то для того, щоб поховати матір. Зараз у це важко повірити, але тоді це здавалося мені нормою. Можна сказати, що основна причина була в Елсі — я припинив писати їй місяців через два. Впевнений, що вона знайшла собі когось іншого, та мені зовсім не хотілося зустріти її десь на вулиці. Якби не це, я б, звісно, знайшов можливість навідати матір, яка, хапаючись за серце, проводжала мене до армії. Б’юся об заклад, вона б пишалася сином у військовій формі.

Батько помер 1915-го. В цей час я був у Франції. Я зовсім не перебільшую, коли кажу, що зараз його втрата болить мені більше, ніж тоді. У ті дні звістка про його смерть здалася мені черговою кепською новиною, вона мене особливо не зачепила — коли ти весь час проводиш в окопі, то до всього починаєш так ставитися. Пам’ятаю, як виповз на поріг бліндажа, намагаючись роздивитися у денному світлі, що там у тому листі, пам’ятаю сліди від сліз матері, і навіть зараз відчуваю біль у колінах і запах багнюки. Мати писала, що за страховим полісом виплатили майже всю суму, яку відразу ж довелося закласти, аби розрахуватися з боргами; що на рахунку в банку ще лишилися деякі кошти, а «Сарацин» готовий викупити крамницю і навіть доплатити за хорошу репутацію. Тож у матері на руках лишається близько двох сотень фунтів, не рахуючи вартості меблів. Деякий час вона вирішила пожити у двоюрідної сестри — дружини дрібного землевласника з Докслі, що за кілька миль від Волтона, якому вдавалося непогано заробляти і в роки війни. Та це «тимчасово». Тоді ніхто не будував планів на віддалене майбутнє. У давні часи (тобто ще рік тому) таку ситуацію розцінили б як катастрофу. Батько помер, крамницю доведеться продати, мати залишається з двома сотнями фунтів — просто шекспірівська трагедія, в останньому акті якої ховають і жебрачку. Та війна наклала на все свій відбиток. Люди більше не переймалися з приводу банкротства, і перспектива потрапити до трудового табору лякала вже не так сильно. Навіть мати змінила своє ставлення до життя, хоча її уявлення про війну були доволі примарними. До того ж тоді вона сама була вже за крок від смерті (хоча ніхто з нас про це не знав).

Вона приїхала провідати мене до Істборна. Ми не бачилися два роки, а побачивши її зараз, я відчув шок. Вона якось зів’яла і стала нижчою, ніж була раніше. З одного боку, так мені здавалося тому, що тепер я був дорослим чоловіком, який встиг побачити світ, тож все довкола сприймалося в менших масштабах, та з другого — було очевидно, що вона дуже схудла, шкіра пожовкла. Як завжди, все докупи: почала розповідати мені про тітку Марту (свою двоюрідну сестру, до якої вона переїхала), про те, як за роки війни змінився Нижній Бінфілд, про хлопців, яких забрали до армії, про проблеми зі шлунком (тепер вони набули хронічного характеру), про надгробок на могилі батька, про те, яким красивим він був, коли лежав у домовині. Я чув знайомий з дитинства голос, дещо безладні материні балачки, але зараз її слова ледь сприймалися. Наче мене це більше не стосувалося. Я пам’ятав матір сповненою енергії жінкою, яка завжди стояла на захисті родини, наче фігура на носі корабля, яка завжди була поруч, як квочка біля своїх курчат, а тепер переді мною сиділа стара згорблена жінка у чорній сукні. Все змінилося. І ніколи більше не буде так, як раніше. Тоді я бачив матір востаннє. Про її тяжку хворобу мені повідомили, коли я був у навчальному таборі у Колчестері, і відразу ж дали відпустку на тиждень. Але я спізнився. Вона померла раніше, ніж я встиг дістатися Докслі. Те, що всі вважали проблемами зі шлунком, виявилося пухлиною, а раптова застуда погіршила стан її здоров’я. Лікар намагався втішити мене, повідомивши, що пухлина була «доброякісною» — дивна назва для недуги, що вбила її.