Та, зрештою, моє фінансове становище було не таким уже й поганим. Заробляв я небагато, але на рахунку в банку лежали дві сотні фунтів, і майбутнє мене аж ніяк не лякало. Я був переконаний, що рано чи пізно знайду гідну роботу. Так і сталося. Через рік мені пощастило. Я кажу «пощастило», хоча насправді довелося постаратися, щоб усе склалося саме таким чином. Я не з тих, хто може померти з голоду. І ймовірність, що я можу опинитися у трудовому таборі, була не більшою, ніж отримати від королеви почесний титул. Я типовий середняк — з тих, хто за якимись законами всесвітнього тяжіння притягує такі пропозиції роботи, де не заробиш більше п’яти фунтів на тиждень. Тож я якось влаштуюся, доки існує така робота.

Щаслива нагода трапилася, коли я активно продавав скріпки і копірку. Мені вдалося потрапити до великої офісної будівлі на Фліт-стріт (туди зазвичай не пускали комівояжерів, але я зумів справити на ліфтера враження — той, певно, подумав, що в моєму кейсі не зразки товару, а ділові папери). Я йшов одним із коридорів, розшукуючи офіс невеличкої фірми, що продає зубну пасту, до якої мені порадили зайти, і помітив у протилежному його кінці якогось боса, як мені тоді здалося. На такі речі в мене нюх. Ну, знаєте, як ці великі бізнесмени поводяться: здається, що місця у приміщенні займають більше, ніж рядові співробітники, говорять гучніше і впевненіше, а грошима від них несе за п’ятдесят ярдів. Коли він наблизився, я розгледів в ньому сера Джосефа Чима. Форми він, звісно, більше не носив, але я його легко впізнав і в цивільному. Сюди, певно, приїхав на якусь ділову зустріч. За ним слідом ішли двоє клерків чи секретарів; шлейфа вони не притримували, бо цього елемента в костюмі боса не було, але враження складалося саме таке. Я, звісно, поштиво відійшов убік. Дивно, але він впізнав мене, хоч і не бачив кілька років. Ба більше: зупинився і заговорив до мене:

— Вітаю! Здається, ми десь бачилися. Нагадайте, як вас звати? Крутиться на язику, та ніяк не можу згадати.

— Боулінг, сер. Служив у відділі забезпечення.

— Точно! Ти той хлопчина, який відповів мені, що «не джентльмен»! А тут як опинився?

Я міг би сказати правду і розповісти, що продаю тут стрічки для друкарських машин, але на цьому все, напевно, і скінчилося б. Але цієї миті я відчув, що саме зараз настав той момент, коли, не розгубившись, я маю щось вигадати. Тож я відповів:

— Чесно кажучи, сер, шукаю роботу.

— Роботу? Завдання нині не з легких.

Він зміряв мене уважним поглядом. Двоє з його свити завмерли на місці, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Я дивився на його шляхетне обличчя з густими сивими бровами, виразним носом і розумів, що він хоче мені допомогти. Дивовижно, скільки влади мають ці багатії. Він міг би просто пройти повз мене, насолоджуючись своєю величчю, та замість цього зупинився — наче імператор, який вирішив втішити жебрака монетою.

— То ви хочете працювати? А що ви вмієте?

І тут я знову видав. Перед такими, як сер Джозеф, немає сенсу розписувати свої таланти. Треба казати правду. Що я і зробив:

— Нічого, сер. Але хочу бути штатним комівояжером.

— Штатним комівояжером? Хм. Не впевнений, що можу вам зараз щось запропонувати. Дайте-но подумати.

Він закусив губу і десь на півхвилини занурився у роздуми. Це ж треба! Така поважна людина думає про мене! Це мене надзвичайно вразило. Бізнесмен зі статком, певно, щонайменше в півмільйона вирішив допомогти мені тільки тому, що колись я мав необережність сказати одне-єдине слово. І це відклалося в його пам’яті, тож тепер він докладає зусиль, щоб допомогти мені влаштуватися на роботу. Можу припустити, що того дня він звільнив чи не з два десятки своїх клерків. Нарешті, після паузи, він промовив:

— Що ви думаєте про страхування? Бізнес досить надійний. Усім потрібна страховка, так само як і їжа.

Звісно, я відразу ж пристав на цю пропозицію. Сер Джосеф «мав частку» в «Летючій саламандрі» (і ще у бозна-скількох компаніях). Один із помічників підлетів до нього зі шкіряною папкою, сер Джозеф дістав з кишені пальта золоте перо і черкнув кілька рядків, адресованих керівництву «Летючої саламандри». Я подякував йому, він пішов далі, і відтоді ми ніколи більше не бачилися.

Що ж, я отримав роботу, а згодом, як я вже казав, і вона мене отримала. Зараз іде вісімнадцятий рік моєї служби в «Летючій саламандрі». Починав я офісним клерком і доріс до інспектора, чи, як ще іноді кажуть, «представника фірми». Кілька днів на тиждень я працюю в офісі, а решту часу перебуваю у відрядженнях, спілкуюся з клієнтами, списки яких мені надсилають регіональні агенти, проводжу оцінювання крамниць та іншої власності, час від часу сам підписую страхові угоди. Заробіток мій становить близько семи фунтів на тиждень. От, власне, і вся біографія.

Озираючись назад, я розумію, що моє справжнє життя, якщо таким його взагалі доречно назвати, завершилося тоді, коли мені було шістнадцять. Усе, що насправді мало для мене значення, відбувалося до цього віку. Звісно, і після шістнадцяти сталося багато важливих подій: війна, наприклад, а тоді робота у «Саламандрі». А потім... Кажуть, у щасливих людей немає біографій. Та тільки не у таких хлопців зі страхового бізнесу, як я. День, коли я влаштувався на цю роботу, став останньою визначною подією у моєму житті. Ну а через два з половиною роки, на початку 1923-го, я одружився.

Жив я тоді в пансіоні в Ілінгу. Роки минали, я б навіть сказав — бігли. Спогади про Нижній Бінфілд майже повністю стерлися з пам’яті. Непомітно для себе я перетворився на типового офісного працівника, який щоранку поспішав на 8:15 до контори і поширював плітки про своїх колег. У компанії я був на хорошому рахунку, і все в житті мене начебто влаштовувало. Я піддався загальним настроям післявоєнного прагнення до успіху. Ви ж пам’ятаєте, про що тоді всі думали: проривайся вперед, хапай своє — там, нагорі, і для тебе знайдеться містечко. Кмітливий хлопець своє отримає. А всі тодішні рекламні оголошення у журналах: бос ляскає по плечу старанного працівника, який відмінно впорався із завданням, а той, своєю чергою, вихваляється досягнутими успіхами на вечірніх курсах. Смішно, але вся молодь, навіть я не став винятком, серйозно сприймала подібні матеріали. Річ у тому, що за вдачею я середнячок — зірок з неба не хапаю, але й задніх не пасу. Такі вже були часи. Тільки вперед! Ані кроку назад! Якщо хтось перед тобою спіткнувся і впав, переступи і йди далі. Це було типовою поведінкою для початку двадцятих років, коли згадки про війну були вже не такими свіжими, а глибока економічна криза ще не встигла накрити всіх з головою.

Я був преміум-клієнтом «Бутс», ходив на танці (вхід — півкрони), а ще був членом місцевого тенісного клубу. Ви, певно, знаєте ці заміські тенісні клуби з дерев’яними павільйонами, в яких молодики у недолугих білих штанях гарцюють по корту, вигукуючи «п’ятнадцять-сорок!», «повна перевага!» і вдають із себе світських левів. Я навчився вправлятися ракеткою, непогано танцював, і мені щастило з дівчатами. Для свого віку (мені тоді ледь виповнилося тридцять) я був таки нічогенький: блондин зі здоровим рум’янцем, до того ж участь у бойових діях давала певні переваги. Джентльмена з мене так і не вийшло, але й ви теж навряд чи мене прийняли б за сина дрібного торгівця — власника провінційної крамнички. Я доволі комфортно почувався в Ілінгу серед офісних клерків і трудяг середнього класу. А з Гільдою ми познайомилися у тенісному клубі.

Їй тоді було двадцять чотири. Мініатюрна, худенька, тиха дівчина з чорнявим волоссям і граційними рухами — своїми великими очима вона нагадувала мені зайця. Вона була з тих, хто мало говорить, але завжди вміє вчасно підтримати бесіду, справляючи враження уважного співрозмовника. Якщо з її вуст і лунала якась фраза, то зазвичай це було щось на кшталт: «Мені теж так здається» — вона завжди з усіма погоджувалася. Непогано грала у теніс, та все одно на корті виглядала як дитина. Прізвище її було Вінсент.