Одружившись, рано чи пізно запитуєш себе: «Навіщо, в біса, я це зробив?» Тільки Господу відомо, скільки разів я ставив собі це запитання. От і зараз — після п’ятнадцяти років подружнього життя — знову запитую себе: чому я одружився з Гільдою?

Звісно, тоді вона була молодою і гарненькою. І ще тому, що ми з нею були з абсолютно різних світів — я ніяк не міг її збагнути. Я її пізнав вже після весілля, в процесі подружнього життя. Гільда походила з класу, з представниками якого я ніколи раніше не зустрічався. Серед її пращурів були моряки, священники, колоніальні чиновники... Ніхто з них не надбав статку, і її рідні не могли похвалитися якимись іншими досягненнями. Вам може здатися це певним виявом снобізму, бажанням хлопця з класу торговців поріднитися з кимось шанованішим. Даремно. Зараз походження Гільди навряд чи справило б на мене бодай якесь враження. Не подумайте, що одружився я з нею тільки для того, щоб піднятися на щабель вище соціальною драбиною — стати одним із тих, кого раніше обслуговував, стоячи по другий бік прилавка. Я просто ніяк не міг її збагнути — от мені й знесло дах. Тоді я не розумів, що дівчата з напівзубожілої верхівки середнього класу готові були вискочити заміж за будь-кого, тільки б утекти з дому.

Не минуло багато часу, як Гільда познайомила мене зі своєю родиною. До цього я й гадки не мав, що в Ілінгу осів цілий десант колоніальної знаті. Я наче опинився геть в іншому світі! Все мені здавалося таким новим і цікавим.

Чи зустрічали ви колись британців, які мало не ціле життя провели в Індії? Потрапивши до них додому, вмить забуваєш, що надворі Англія XX століття. Переступивши поріг, опиняєшся в Індії у 1880-х. Там панує особлива атмосфера: різьблені меблі з тикового дерева, мідні таці, запилюжені опудала голів тигрів на стінах, індійські сигари, пряні соління, пожовклі фотографії чоловіків у солом’яних шоломах, незрозумілі слова на гінді, немов усі довкола мають їх розуміти, так само як і анекдоти про полювання на тигра, а також знати, що Сміт відповів Джонсу в Пуні 1887-го. Вони створили свій світ і живуть у ньому. В мене усе це викликало неабиякий інтерес. Батько Гільди, старий Вінсент, побував не лише в Індії, а й в екзотичніших місцях на кшталт Борнео і Сараваку (завжди забуваю, де саме). Типовий службовець у відставці, голомозий, проте з густими вусами, завжди готовий розповісти чергову історію про кобр, факірів чи повторити, що йому сказав місцевий комісар дев’яносто третього року. Гільдина мати нічим особливим не вирізнялася — така ж непримітна, як пожовклі фото на стінах у їхній вітальні. У Гільди ще був брат Гарольд, який служив на Цейлоні й саме приїхав додому у відпустку. Жили вони в одному зі звичайнісіньких будинків на околиці міста. В ньому завжди стояв міцний запах індійських сигар, а весь вільний простір був настільки захаращений списами, туземними трубками, тацями й опудалами диких тварин, що практично ніде було розвернутися.

1910-го старий Вінсент вийшов на пенсію, і відтоді їхнє з дружиною життя за рівнем активності нагадувало існування молюсків. Але на мене неабияке враження справило те, що в їхньому родоводі були майори, полковники і навіть один адмірал. Загалом, моє ставлення до Вінсентів, як і їхнє до мене — яскравий приклад того, якими дурнями стають люди, опинившись поза звичним оточенням. Потрапивши до кола незнайомих мені комерсантів (не має значення, директори це чи комівояжери), я вмить скажу, хто чого вартий. А от представників класу священників-чиновників мені зустрічати не доводилося, от я і бив перед ними поклони. Я бачив у них когось вищого за себе, розвиненішого в інтелектуальному плані; вони ж помилково сприйняли мене за молодого амбітного бізнесмена, кишені якого не сьогодні-завтра почнуть наповнюватися грошима. Для таких людей будь-який «бізнес» — чи то продаж страхових полісів, чи горішків — темний ліс. Вони вбачають у ньому вульгарне заняття, на якому можна заробити гроші. Старий Вінсент із захопленням розповідав іншим про мої справи: пам’ятаю, як він якось обмовився, зазначивши, що я працюю «в торгівлі», певно, не розуміючи різниці між продажем товарів і управлінням власним бізнесом. Він лише в загальних рисах уявляв мою роботу в «Летючій саламандрі», та чомусь був переконаний, що рано чи пізно я маю її очолити. Підозрюю, що він також сподівався колись позичити у мене грошей. От Гарольд точно на це розраховував. Я бачив по його очах. Навіть з тим доходом, який я сьогодні маю, я б і досі годував бідолаху, якби він був живий. На щастя, Гарольд помер через кілька років після нашого весілля (здається, від черевного тифу); його батьки теж уже на тому світі.

Щойно ми з Гільдою одружилися, як я зрозумів, якої фатальної помилки припустився. «То навіщо йшов із нею під вінець?» — запитаєте ви. «Та з тих самих причин, що й ви», — скажу вам у відповідь. У житті всяке трапляється. Хочете вірте, хочете ні, та перших кілька місяців в мене неодноразово з’являлися грішні думки щодо своєї новоспеченої дружини — просто хотілося її вбити. Звісно, насправді ніхто цього робити не збирався, все це не більш ніж фантазії. Зрештою, всіх убивць ловлять і саджають за ґрати. Хай би яке бездоганне алібі вони собі забезпечили, всім відомо, що то чоловік порішив свою дружину, і рано чи пізно знаходиться спосіб пришити їм це вбивство. Коли таке трапляється (вбивство жінки), перший підозрюваний завжди чоловік, і це змушує замислитися над справжньою цінністю шлюбу.

Таз плином часу людина до всього звикає. Десь за рік чи два бажання вбити Гільду зникло, натомість я просто дивувався з деяких речей. Іноді недільними вечорами я міг годинами лежати в ліжку, не знімаючи взуття та одягу, і розмірковувати над дивовижними перетвореннями, що стаються з цими тендітними створіннями. Чому вони так миттєво змінюються, навіщо? Певно, у світі немає сумнішого видовища за те, коли бачиш, на що перетворюється жінка одразу після весілля. Ніби від самого народження в неї було одне-єдине призначення — стати дружиною, а щойно місія виконана, вони в’януть, як квіти, що розпорошили своє насіння. Та найбільше мене вражає похмурий настрій, з яким вони сприймають життя. Я б іще міг зрозуміти, якби шлюб був таким собі хитрим вивертом з боку жінки, якби вона, упіймавши тебе, сказала: «Попався, бовдуре! Тепер не сіпайся, працюй на мене, а я втішатимуся життям». Але насправді нічого такого. Їх більше не цікавлять розваги, у них залишається одне бажання — якомога швидше наблизити поважний вік. Після запеклої боротьби за чоловіка, після того, як всі сили витрачено на те, щоб притягти його до вівтаря, жінки розслабляються, і всі їхні принади — молодість, енергія і вміння радіти життю — зникають буквально за єдину ніч. Так сталося і з Гільдою. Коли ми познайомилися, вона була гарненькою, тендітною дівчиною, яка, здавалося (присягаюся, що на початку так воно й було), мала тоншу душевну організацію, ніж у мене, а за три роки Гільда перетворилася на похмуру й сварливу нечупару середніх літ, яка втратила жагу до життя. Не можу сказати, що тут обійшлося без моєї допомоги. Та хай би хто опинився на моєму місці, усе склалося б так само.

Чого Гільді бракує — я це усвідомив уже за тиждень після весілля, — то це того, що вона зовсім не вміла насолоджуватися життям і її абсолютно ніщо не цікавило. Їй не вкладалося в голову, як можна робити щось просто заради втіхи. Саме вона показала мені, що таке бути членом сімейства середнього класу, яке живе тільки спогадами про своє видатне минуле. Вся їхня енергія йшла на те, щоб якось дати раду проблемі постійного браку коштів. У таких родинах, що живуть на пенсію і мізерний відсоток від цінних паперів, який з часом стає щоразу меншим, бідність відчувається сильніше, ніж у родині пересічного робітника чи фермера, — тут трусяться над кожною скоринкою хліба і рахують кожну копійку. Гільда розповідала, що одні з її перших спогадів пов’язані з жахливим відчуттям того, що родині завжди бракує грошей. Ситуація ще більше загострюється, коли діти підростають і настає час віддавати їх до школи. Звідси і це переконання, особливо у дівчат, що доведеться до скону віку жити у злиднях, а ще вічні переживання з цього приводу.