— Перепрошую, чи не підкажете, як дістатися до ринкової площі?

Не підказала. З акценту стало зрозуміло, що для неї було звичним працювати на полях Ланкаширу. Зараз чимало таких на півдні Англії. Люди масово покидають проблемні регіони. Побачивши хлопчину в робочому одязі з інструментами, я вирішив спробувати ще раз. Цього разу мені відповіли на кокні:

— Ринкова площа? Ринкова площа... Стривайте-но, треба подумати... А, може ви маєте на увазі Старий ринок?

Певно, саме «старий» мені і був потрібен.

— Тоді вам треба повернути праворуч, а далі по колу.

Дорога виявилася довгою. Мабуть, я і милі не проїхав, але здавалося, що кілька. Будинки, крамниці, кінотеатри, каплички, футбольні майданчики — все це було новим для мене. І знову з’явилося відчуття, ніби за час моєї відсутності місто пережило ворожу навалу — всі ці люди з Ланкаширу і лондонських передмість влаштували тут безлад, навіть не завдавши собі клопоту дізнатися і зберегти назви визначних місць. Утім, зовсім скоро я допетрав, чому наша ринкова площа стала для них Старим ринком. У центрі міста з’явилася велика площа зі світлофорами (хоча площею її навряд чи можна було назвати — вона не мала чітко визначеної форми) і велетенською бронзовою статуєю лева, що впіймав орла (певно, якийсь меморіал). Навколо все нове, позбавлене фантазії! Ви, мабуть, і самі знаєте, як виглядають ці нові міста, що повиростали за останніх кілька років, наче гриби після дощу, — Хейз, Слау, Дагенхем і подібні їм. Від них віє холодом, всюди червона цегла, вітрини дешевих крамниць із шоколадом за зниженими цінами і радіодеталями. От що я бачив зараз. Аж раптом потрапив на вулицю зі старими будівлями — хай йому біс! Та це ж Головна вулиця!

І все ж таки пам’ять мене не підвела. Я знав тут кожен дюйм. Ще кілька сотень ярдів — і я опинюся на ринковій площі. По той бік Головної вулиці мала бути наша лавка — туди я хотів піти після обіду. Я планував зупинитися у готелі «Георг». Тут кожен камінь викликає спогади. Мені були знайомі всі крамниці, хоча вони давно змінили вивіски, так само як і асортимент товарів. Крамниця Лавгроу! Крамниця Тодда! Велика темна крамниця з балками і даховими вікнами, де колись продавали тканини (тут працювала Елсі). І крамниця Гріммета! Певно, й досі бакалія. А зараз — до водопою. Автомобіль, що їхав попереду, не давав її як слід розгледіти.

Нарешті, біля самої площі, машина повернула, і я побачив, що водопою більше немає. На тому місці стояв патрульний, що спостерігав за рухом автомобілів. Кинувши погляд на мою машину, він побачив, що на ньому немає знака «АА», і вирішив не вітатися.

Я звернув з площі й поїхав у напрямку до «Георга». Мене настільки вибило з рівноваги те, що зник водопій для коней, що я навіть забув глянути, чи на місці димар пивоварні. Від колишнього «Георга» лишилася сама лише назва. Фасад відполірували так, що тепер це місце було схоже на фешенебельний готель, навіть вивіску змінили. І хоча за двадцять останніх років я жодного разу не згадав про «Георга», дуже добре пам’ятав стару вивіску. На недолугій картинці було зображено святого Георгія верхи на худому коні, що топче жирнючого дракона, а в кутку було написано «Вільям Сендфорд, художник і тесляр». Нова вивіска виглядала значно естетичніше. Відразу видно — робота справжнього художника: святий Георгій на ній скидався на педика. Подвір’я, де колись стояли фермерські візки, куди вибігали п’янички, коли їх нудило, стало втричі більшим; бруківку залили бетоном, а по периметру з’явилися гаражі.

Якось я зауважив, що людський мозок працює якимись ривками. Жодна емоція не триває вічність. За останніх двадцять хвилин я пережив справжній шок. Мене мало грець не вхопив, коли, дивлячись з Чемфордського пагорба вниз, я раптом усвідомив, що Нижній Бінфілд зник. Друге потрясіння сталося тоді, коли я усвідомив, що зник водопій. Я їхав вулицями міста в глибокому смутку, як біблійний мученик. Та варто було мені вилізти з машини, одягти свого фетрового капелюха, як всі похмурі думки пощезли. Стояла така погожа сонячна днина, у дворі було так добре, по-літньому: квіти у зелених горщиках і всіляка інша краса. До цього часу я вже зголоднів і шукав, де б перекусити.

З поважним виглядом заходжу до готелю — коридорні одразу ж підхоплюють мої валізи. Почуваюся успішною людиною, певно, і виглядаю відповідно — солідний бізнесмен (якщо не зважати на авто). Добре, що вдягнув новенький костюм з фланелі — синій в тонку білу смужку. Він мені пасує. За словами кравця, у ньому я виглядаю стрункішим. Б’юсь об заклад, що того дня я міг би зійти навіть за біржового брокера. Як же приємно такого спекотного червневого дня, коли сонячні промені граються з пелюстками рожевих гераней на підвіконнях, опинитися у заміському готельчику, де на тебе чекає смажене ягня під м’ятним соусом. Не подумайте, що я люблю готелі (за все своє життя побував у стількох, що всіх і не пригадаю), у дев’яноста дев’яти випадках зі ста — це конура «для сімейних пар і бізнесменів» на кшталт «Роуботтем», де я і мав би зупинитися (для Гільди), в якій ти платиш за ніч зі сніданком п’ять бобів, а отримуєш вологі простирадла і проблеми з кранами у ванній кімнаті. Та «Георг» став таким елітним закладом, що його майже неможливо було впізнати. Раніше він і на готель не тягнув — звичайнісінький паб з кількома кімнатами для тих, кому ніде заночувати; в базарний день тут можна було пообідати (фермерський комплекс: ростбіф з йоркширським пудингом, ситний яблучний пиріг і стілтонський сир). Тепер усе було іншим, окрім хіба що барної стійки, на яку я кинув оком, проходячи повз. Вона не змінилася. В коридорі, що зараз був застелений м’яким килимом і прикрашений гобеленами із зображеннями сцен з полювання та іншими декоративними штуками, я згадав, як колись тут під ногами дзвеніли кам’яні плити, а у повітрі стояв міцний дух пива, перемішаний із запахом штукатурки. Елегантна молода жінка в чорній сукні, із завивкою (певно, адміністратор) попросила відрекомендуватися:

— Бажаєте зупинитися в нас, сер? Так, звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?

Я аж зніяковів. Такий важливий момент! Звісно, моє прізвище їй знайоме — не таке вже воно й поширене, та і вся наша родина тут похована. Наш рід оселився у Нижньому Бінфілді давно і був шанованим — нижньо-бінфілдські Боулінги. І хоча не так просто пережити момент, коли тебе впізнають незнайомці, я з нетерпінням чекав на це:

— Боулінг, — чітко вимовив я. — Містер Джордж Боулінг.

— Боулінг, так, сер, записую. Б-о-а чи Б-о-у? Ви приїхали з Лондона, сер?

Жодної реакції. Їй не знайоме моє прізвище! Чорт забирай, вона ніколи не чула про Джорджа Боулінга — сина Семюеля Боулінга, того самого Семюеля Боулінга, який щосуботи протягом тридцяти років заходив сюди випити своїх півпінти пива!

Їдальня теж була вже не та.

Я добре пам’ятав, як виглядала стара зала, хоча ніколи тут не обідав: закопчений камін, бронзово-брунатні шпалери (я ніяк не міг зрозуміти: вони мають бути такого кольору чи просто з часом поруділи) і картина олією (роботи того самого Вільяма Сенфорда), на якій зображено сцену битви біля Тель-ель-Кебіра[20]. Нині інтер’єр був витриманий у середньовічному стилі: цегляний камін з виступом, на якому можна сидіти, величезна балка поперек стелі, обшиті дубовими панелями стіни, і всюди в очі впадали декоративність і фальш. Наприклад, балка була справді з дубу (певно, зняли зі старого вітрильника), але вона абсолютно нічого не підпирала, та й панелі виглядали підозріло. Щойно я сів до столу, як до мене підлетів вишколений офіціант, вправно розгортаючи серветку. Зробивши замовлення, я постукав по стіні за спиною: так і знав! Це не дерево, а якийсь штучний матеріал, пофарбований «під дерево».

Та обід виявився цілком пристойним. Мені принесли ягня під м’ятним соусом і пляшку білого вина (чи чогось іншого) з французькою назвою. Напій викликав легку відрижку, але добряче підбадьорив. Окрім мене у залі обідала ще одна жінка — білявка років за тридцять, судячи з вигляду — вдова. Кидаючи на неї короткі погляди, я роздумував, чи зупинилася вона в «Георгу», і міркував, як би її кудись запросити. Дивно, як плутаються наші відчуття: спершу я бачив привидів, минуле ніяк не відпускало мене. Ввижалися дебелі фермери, які, випроставши під довгими столами ноги і дзвякаючи по кам’яних плитах цвяхами у підборах черевиків, швидко працюють щелепами, ретельно пережовуючи гігантські порції ростбіфа, які, здавалося б, не під силу здужати пересічній людині. Й одразу перед очима столи з охайними білими скатертинами, келихами для вина і згорнутими серветками, весь цей фальшивий декор, роблена дорожнеча. І тут я подумав: «На мені новенький костюм, у кишені дванадцять фунтів. Хіба хтось колись міг уявити, що я, малий Джорджі Боулінг, повернуся сюди, та ще й на власному авто?» Цієї миті вино теплою хвилею розлилося по тілу, вдаривши в голову; я знову кинув погляд на білявку, уявляючи, як роздягаю її.