Я теж зупинився, витріщившись на першу-ліпшу вітрину — зробив вигляд, що уважно щось роздивляюся. В крамниці торгували зразками шпалер, сантехнічними деталями для ванної кімнати та іншими необхідними для ремонту речами. Жінки спілкувалися за п’ятнадцять ярдів від мене. До мене долітали уривки їхньої розмови — однієї з тих беззмістовних бесід, які жінки ведуть між собою, щоб згаяти час. «Ага, саме так... Кажу тобі... Саме це я йому й сказала... А на що ти розраховував? Хіба ж так можна? Але як об стіну горохом... Сором який!» — і все в такому ж дусі. Мені починав уриватися терпець. Вочевидь, ця жіночка, як і її подруга, була дружиною якогось дрібного крамаря. Я вже було вирішив, що навряд чи вона може бути кимось з моїх давніх знайомих з Нижнього Бінфілда. Аж раптом вона майже повністю розвернулася в мій бік, і я побачив її обличчя. Це ж треба! Не може бути! Це ж Елсі!

Ні, я не помилився. Це справді була вона. Елсі! Ця стара шкапа!

Я був настільки шокований — передовсім від того, що побачив Елсі, а по-друге, від того, на що вона перетворилася, — що в мене аж запаморочилося в голові. Мідні крани з порцеляновими рукомийниками так і попливли перед очима — я все ще бачив їх, але в той же час не розрізняв. Раптом мене пронизав страх, що й вона може мене впізнати. Та кинувши на мене погляд, вона навіть бровою не повела. Ще секунда — і вона пішла. Я продовжив іти слідом. Це було небезпечно, зрештою, вона могла помітити мене і почати розпитувати, хто я та звідки, але я мав поглянути на неї ще раз. Річ у тому, що вона чимось заворожила мене. Власне, я вже мав можливість достатньо добре її роздивитися, але зараз я подивився на неї зовсім іншими очима.

Виглядала вона кепсько, тож роздивлявся я її виключно з дослідницькою метою. Просто жах, що роки можуть зробити з жінкою. Це ж якихось двадцять чотири роки, а дівчина з порцеляновою шкірою, рожевими вустами і золотавим волоссям перетворилася на цю незграбну шкапу із згорбленою спиною, що ледь волочить ноги у стоптаних черевиках. Чесно кажучи, я відчув полегшення, що мені пощастило народитися чоловіком. Ми не так сильно здаємо. Так, я дещо огрядний. І у мене не найкраща фігура. Та вона принаймні проглядається. Елсі не можна було назвати такою вже товстою, вона просто зовсім утратила форму. Її стегна стали такими огидними, що на них було бридко дивитися; талія взагалі зникла — такий собі роздутий циліндр на ногах, наче мішок з м’ясом.

Я продовжував іти слідом за нею — від старого міста до темних провулків, в яких ніколи раніше не бував. Нарешті вона зайшла до крамниці (вочевидь, до своєї власної). Я зупинився біля вітрини. «Дж. Куксон: кондитерські вироби і тютюн». Отже, Елсі стала місіс Куксон. Це була тісна вбога лавка, схожа на попередню, біля якої вона розмовляла зі своєю знайомою, але ще менша і занедбаніша. Тут нічого не продавали, окрім тютюну і найдешевших цукерок. Вирішуючи, що б мені купити, аби мати привід затриматися трохи довше, я побачив у вітрині кілька люльок і зайшов досередини. Я добряче перенервував, бо якби вона мене впізнала, довелося б щось вигадувати і брехати.

Вона поралася у задній кімнаті, але щойно я постукав по прилавку, вийшла до мене. Наші погляди зустрілися. Ох! Жодної емоції. Вона мене не впізнала. Просто кинула погляд, в якому не було жодного зацікавлення і яким зазвичай зустрічають клієнтів у крамницях, особливо в дрібних.

Я зміг уперше роздивитися зблизька її обличчя. І хоча вже знав, як воно виглядає, був шокований не менше, ніж тієї миті, коли збагнув, хто переді мною. Коли вдивляєшся в молоде чи навіть дитяче обличчя, завжди можна уявити, яким воно буде в старості — це не складно (вся річ у формі лицьових кісток). Та коли мені було двадцять, а їй двадцять два, я й припустити не міг, що у сорок сім її лице стане таким. Складалося враження, що воно розтануло, як морозиво. Обвисло, ніби щось тягнуло його донизу. Пригадуєте, як виглядають немолоді жінки з обличчями, як у бульдога? Масивна нижня щелепа з товстим підборіддям, опущені кутики рота, тьмяний погляд і мішки під очима — справжнісінький тобі бульдог. І попри це, я б упізнав з мільйонів її обличчя. Її волосся не зовсім посивіло, але стало рідшим, і колір здавався якимось брудним. Вона мене не впізнавала. Для неї я був черговим клієнтом, незнайомцем, пересічним товстуном. Просто диво, що можуть зробити кілька зайвих дюймів на талії. Мені було цікаво: вона не впізнає мене через те, що я так сильно змінився, чи просто тому, що кого-кого, а мене вона зовсім не очікувала тут побачити, або ж (і це найімовірніше) вона просто забула про моє існування.

— Драсті, — промимрила вона.

— Мене цікавлять люльки, — ледь вичавив я із себе. — Люльки з вересу.

— Люльки. Ща гляну. Вони лежать десь тут. А, осьо вони!

Елсі дістала з-під прилавка коробку з люльками. До чого ж у неї неприємна вимова! А може, це я став надто прискіпливим? Та ні — вона ж була дівчиною з «вищої ліги» (всі дівчата з «Ліллівайтс» були з «вищої ліги»), ще й регулярно відвідувала засідання читацького клубу, яким керував вікарій. Присягаюся — вона раніше ніколи не розмовляла такою говіркою! Не припиняю дивуватися тому, що шлюб робить із жінками. Я поперебирав люльки, вдаючи, що підбираю щось путяще для себе. Зрештою сказав, що мене цікавлять ті, що з бурштиновим мундштуком.

— Бурштиновим? Врядлі у нас єсть такі, — вона обернулася до задньої кімнати і гукнула: «Джо-о-рдж!»

Отже, і чоловіка її теж звуть Джордж. Здалеку почувся голос, схожий на гарчання.

— Джо-о-рдж, куда ти засунув другу коробку?

Вийшов Джордж. Коренастий, голомозий чолов’яга невисокого зросту з густими рудими вусами у сорочці із закасаними рукавами. Його щелепи енергійно працювали — певно, продовжував щось пережовувати. Обидва взялися шукати другу коробку з люльками. Хвилин за п’ять таки знайшли її за банками із солодощами. Просто неймовірно, скільки всілякого мотлоху зберігається у цих тісних крамницях, де увесь товар коштує не більше п’ятдесяти фунтів.

Я дивився, як Елсі копирсається у коробці й буркоче щось собі під носа. Чи вам доводилося колись спостерігати за метушливими рухами вкупі із сопінням старих людей, які зайняті пошуками загубленої дрібнички? Та марно навіть пробувати описати мої почування в той момент — мною оволоділи якийсь холод і страшенна нудьга. Цей стан неможливо передати словами, таке треба відчути. Одне скажу: якщо ви колись, у дні вашої молодості, кохали дівчину, підіть і подивіться на неї зараз. Тоді, можливо, ви відчуєте щось схоже.

Та найбільше мої думки були поглинуті тим, яким усе виявилося в реальності — зовсім не таким, як я очікував. О, наші дні з Елсі! Ті липневі ночі під каштанами! Як же так сталося, що після них нічого не лишилося? Хто тоді міг подумати, що настане час, коли наші почуття згаснуть назавжди? Ми стояли один навпроти одного на відстані витягнутої руки і були абсолютними незнайомцями, наче бачилися вперше. Вона навіть не впізнала мене! Якби я раптом відрекомендувався, навряд чи вона б навіть згадала, хто я такий. А якби й згадала, то які б почуття це викликало в неї? А ніяких. Можливо, вона навіть не тримала на мене зла за те, що я так підло повівся з нею. Наче між нами ніколи нічого не було.

А з другого боку, хто міг подумати, що Елсі спіткає така доля? Вона справляла враження дівчини, на яку не чекає нічого доброго. Я знаю, що до мене у неї був щонайменше один чоловік, і не маю сумніву, що й після мене — до її чоловіка — були інші. Не здивуюся, якщо таких набереться з дюжину. Звісно, я з нею жахливо повівся. А скільки разів картав себе за це! Зрештою вона опиниться на панелі чи покінчить життя самогубством, думав я. Іноді я відчував себе останнім покидьком, а іноді доходив висновку (мушу визнати, цілком слушного), що на моєму місці міг би опинитися будь-хто. Бачите, таке вже життя — нудне і беззмістовне. Та чи багато жінок гине, опинившись на вулиці? Набагато більше їх виявляються замордованими хатніми справами. Насправді, з Елсі не сталося нічого ані поганого, ані хорошого. Просто вона стала такою, як інші, — старою жінкою, що допомагає своєму вусатому чоловікові у тісній вбогій крамничці. Певно, і дітей завели. «Місіс Джордж Куксон. Прожила достойне життя і пішла з нього з гідністю», і якщо пощастило, не лишила після себе боргів.