— Але ж, ви, пане Боулінгу, напевно, згадуєте 1914-й. Та то була імперіалістична війна. А це зовсім інший випадок. Невже, коли ви чуєте про події, які відбуваються в Німеччині, про концентраційні табори, насильство нацистів і відверте цькування євреїв, хіба у такі миті у вас не холоне кров?

Постійно вплутують сюди цю кров. Наслухався про неї за роки війни.

— Хлопче, моя кров перестала холонути 1916-го, — відповів йому я. — Як тільки нюхнеш пороху, на тебе чекає те саме.

Раптом я чітко побачив, хто стоїть переді мною. Наче вперше розгледів його як слід.

На мене дивилося зовсім юне схвильоване обличчя — фактично школяра; погляд його блакитних очей був спрямований на мене, і в них стояли сльози! Це ж треба так перейматися долею німецьких євреїв! Я збагнув причину його душевних терзань. Він парубок дебелий (певно, грає у регбі за місцеву команду), до того ж не дурний, а працює клерком у банку, живе на богом забутій околиці міста, і дні його минають за звірянням цифр, перебиранням паперів і підлабузництвом до начальства. Він відчуває, що життя проходить повз нього. А в цей час, десь далеко, відбувається щось по-справжньому значуще: над окопами розриваються снаряди, прориваючись крізь димову завісу, піхотинці йдуть у наступ. Можливо, хтось з його товаришів зараз воює в Іспанії. Звісно, він підбурює на це і решту. Та хіба можна його у цьому звинувачувати? На мить я навіть уявив, що він мій син (за віком він цілком міг би ним бути). Я згадав ту задушливу днину, коли хлопчина причепив на вітрину плакат зі словами «АНГЛІЯ ОГОЛОСИЛА ВІЙНУ НІМЕЧЧИНІ», а всі ми, молоді парубки у білих фартухах, вибігли на вулицю, стрибаючи від радощів.

— Послухай-но, синку, — почав я. — Ти маєш хибне уявлення про все це. У 1914-му всі ми вірили в те, що це шляхетна справа. Що ж, виявилося, нас ошукали — влаштували чорт знає що. Якщо ситуація повториться, тримайся від усього цього подалі. Нащо тобі підставляти себе під кулі? Краще збережи себе для якоїсь симпатичної дівчини. Ти, певно, думаєш, що війна — це героїзм і бойові нагороди. Мушу тебе розчарувати: нічого подібного. У наші дні ніхто більше не кидається в атаку з багнетами. Ти не почуватимешся героєм. Усе, що ти відчуватимеш, — це страшенна втома після трьох діб поспіль без сну; від тебе буде тхнути, як від вуличного пса, ти лудитимеш у штани від страху, а руки так мерзнутимуть, що ледь будеш здатен втримати у руках рушницю. Та на це не зважатимуть. Головне — результат.

Ніхто, звісно, не перейнявся моїми словами. Для них я просто старий незнайомець, який з таким самим успіхом міг ходити по домівках і розносити листівки про страхіття війни.

Люди почали потроху розходитися. Вітчет повів лектора до себе додому. Троє комуністів пішли разом з євреєм-троцькістом, по дорозі продовжуючи дискутувати на тему солідарності пролетаріату, діалектичної діалектики і заяви Троцького 1917-го. Знову та сама пісня. На вулиці було темно, хоч в око стрель. У тьмяному світлі ліхтарів, що горіли не яскравіше за зорі на небі, ледь можна було щось розгледіти. Вдалечині, з боку Головної вулиці, долинав гуркіт потягів. Я хотів чогось випити, та до найближчого пабу було десь з півмилі. Ще хотілося з кимось поговорити, але не просто вести порожню балаканину. Того дня в моїй голові щось наче перемкнуло. Якоюсь мірою через те, що це був вихідний і я не працював, а почасти через новенький протез, з яким я почувався як нова копійка. Весь день я провів у спогадах про минуле і роздумах про майбутнє. Мені хотілось поділитися з кимось своїми думками про загрозу війни, що нависла над усіма нами, про однострої, гасла і вишколених військових зі Східної Європи, які готові надерти дупу старій Англії. Не було жодного сенсу намагатися заводити подібні розмови з Гільдою. Аж раптом я згадав про свого приятеля Портіуса, який зазвичай засиджується допізна.

Портіус колись працював учителем у приватній школі, зараз він на пенсії. Мешкає у старій частині міста, біля церкви. На щастя, його квартира на нижньому поверсі. Затятий старий одинак. Навіть уявити не можу його одруженим. Живе самітником, днями читаючи свої книжки і пахкаючи люлькою. Час від часу до нього приходить якась жіночка допомогти з хатніми справами. Портіус — ще той ерудит, знає латину і грецьку, цитує по пам’яті вірші й таке інше. Лівий книжковий клуб у нас відповідає за «прогрес», а Портіус за «культуру». Та ні той, ні той не зажив великої слави у Західному Блечлі.

У віконці кімнати, де старий зазвичай читав вечорами, горіло світло. Я постукав у двері — Портіус вийшов до мене у своєму звичному вигляді: з люлькою в роті 1 книжкою в руці, заклавши пальцем сторінку, на якій зупинився. Зовнішність у нього виразна: високий, худорлявий, з кучерявим сивим волоссям, трохи замріяним обличчям, яке попри певну блідість виглядає досить молодо, хоча йому вже майже шістдесят. Ніколи не замислювалися, чому викладачі та університетські професори так добре виглядають у літньому віці? В їхніх рухах є щось особливе. Старий Портіус має звичку неквапливо походжати кімнатою, закинувши свою красиву кучеряву голову назад так, що складається враження, ніби він поринув у глибокі роздуми над якоюсь поемою і навіть не помічає, що відбувається довкола. Достатньо одного погляду на нього, щоб зрозуміти, яке життя він прожив: спершу приватна школа, потім Оксфорд, згодом викладання у тій самій приватній школі. Усе його життя минуло в атмосфері давніх мов і крикету. А які він має манери! На ньому завжди старенький піджак з гарріс-твіду і зношені широкі фланелеві штани, які він сам називає «ганебними»; він віддає перевагу люльці, зневажливо ставиться до цигарок і попри те, що лягає спати мало не на світанку, б’юся об заклад, що його ранок починається з ванни. Підозрюю, що для нього я не більш ніж простолюдин. Я не вчився у приватній школі, не знаю ані латини, ані грецької, і навіть не маю бажання вивчити. Іноді він може кинути на мою адресу щось на кшталт «шкода, що ви байдужі до прекрасного». Гадаю, так він ввічливо натякає на те, що мені бракує освіти. Та все одно він мені подобається. Портіус дуже гостинний, завжди радо відчиняє перед тобою двері, готовий вислухати. І завжди запропонує щось випити. Добре час від часу вирватися з дому, щоб опинитись у холостяцькому барлозі, серед книжок, тютюну, біля каміна, особливо коли у власному помешканні жінка й діти, від яких нікуди не сховаєшся. І цей дух Оксфорду, коли відчуваєш, що у світі немає нічого важливішого за літературу, поезію, давньогрецькі скульптури, і усвідомлюєш, що з часів вторгнення готів у Рим не відбулося нічого насправді важливого, — іноді він заспокоює.

Портіус всадовив мене у старезне шкіряне крісло, а сам пішов змішати віскі з содовою. Не пам’ятаю, щоб колись бачив його вітальню без клубів тютюнового диму; стеля аж почорніла від кіптяви. Сама кімната невелика, всі стіни, від підлоги до стелі, заставлені книжковими стелажами, які не загороджують хіба що вікно й двері. Чого тільки не побачиш на камінній полиці: розставлені у рядок запилюжені люльки з вересу, кілька античних срібних монет, банка з тютюном з емблемою коледжу Портіуса і глиняна лампа, яку, як він сам стверджує, відкопав десь у горах Сицилії. Над каміном висять зображення грецьких статуй. Посередині, на найбільшому фото, зображена крилата жінка без голови, яка ніби кинулася на дорогу зупинити автобус. Пам’ятаю, яким шокованим був старий Портіус, коли я уперше побачив ці світлини і не придумав нічого кращого, як запитати, чому їй не причепили голови.

Набивши люльку тютюном з банки на камінній полиці, він кинув через плече:

— Ця нестерпна жінка поверхом вище придбала собі безпровідний радіопередавач. А я сподівався, що доживу решту днів без гуркотіння тих ящиків. Та, певно, доведеться з цим змиритися. Ви, бува, не знаєте, чи є якийсь закон, який би регулював це питання?

Я сказав, що тут годі щось вдіяти. Мені подобалася його манера вживати оксфордські фрази і слова на кшталт «нестерпна» і було приємно, що лишилися ще люди, які проти радіо, що горлає на весь будинок, хоча надворі вже 1938-й. Походжаючи кімнатою у своїй мрійливій манері (руки в кишенях, між зубами затиснута люлька), Портіус відразу ж заговорив про якийсь закон часів Перікла, який забороняв гру на музичних інструментах. Усе той самий старий Портіус. Завжди говорить про події кількасотрічної давнини. Хай би про що зайшла мова, він зажди щось пригадає з часів давніх греків чи римлян. Ви йому про «Королеву Мері», а він у відповідь про фінікійські трієри. Сучасною літературою він не цікавиться, газет теж не читає (за винятком «Таймсу») і з гордістю вихваляється, що жодного разу не був у кінотеатрі. На його глибоке переконання, якби не кілька поетів, таких як Кітс чи Вордсворт, сьогодення (а для нього це останні дві тисячі років) взагалі було б позбавлене будь-якого сенсу.