Відразу ж позаду неї сиділи два старигані з Лейбористської партії: один геть сивий, коротко підстрижений, а другий голомозий з обвислими вусами. Обидва були у пальтах. Дивлячись на них, відразу ж стає зрозуміло — віддали партії все життя, років двадцять перебували у чорному списку роботодавців, а решту десять намагалися взяти змором міську раду, вимагаючи вирішити питання з нетрями. Та в одну мить усе змінилося і на місце старих партійців прийшли нові. Несподівано для себе вони з головою поринули у зовнішню політику — Гітлер, Сталін, бомби, кулемети, ґумові кийки, вісь Рим-Берлін, Народний фронт, Антикомінтернівський пакт — спробуй тут розібратися, що й до чого. А прямо переді мною сиділо троє представників місцевого осередку Комуністичної партії. Всі дуже молоді. Один з грошима — якось пов’язаний з конторою «Гесперід Естейт» (здається, племінник старого Крама). Інший працює клерком у банку — приємний хлопчина, з круглим, дуже юним і натхненним обличчям, блакитними очима і таким світлим волоссям, що аж здається неприродним (на вигляд йому не більше сімнадцяти, та насправді має бути років на три старший). На ньому дешевий синій костюм і яскраво-синя краватка, що пасує до його волосся. Біля трійці сидить ще один комуніст, але видно, що він дещо іншого штибу — троцькіст. Ті троє його недолюблюють. Він ще молодший за них, худорлявий, смаглявий брюнет з ознаками неврозу. Та обличчя розумне. Єврей, звісно ж. Четверо комуністів слухали лекцію не так, як решта: по них одразу було видно — як тільки дозволять ставити запитання, вони будуть першими (ледь могли спокійно всидіти на місці). Юний троцькіст геть змучився, соваючись на стільці від хвилювання й побоюючись, що не встигне випередити однопартійців.
Я припинив дослухатися до слів лектора, але продовжував слідкувати за тим, що відбувається на сцені. На мить заплющив очі: мене здивував ефект — здавалося, що тільки зараз я побачив його насправді.
Здавалося, його гучний голос може гриміти без упину ще тижнів зо два. Моторошне відчуття викликають ці живі катеринки, з яких прямим потоком ллється пропаганда. Одне й те саме, знову і знову. Ненависть, і ще раз ненависть. Зібралися тут на сеанс групової ненависті. Наче хтось кийком дубасить тобі прямісінько по мізках. Та на коротку мить мені вдалося буквально залізти до нього в голову. Неповторний досвід — я побачив те саме, що й він.
Перед моїми очима з’явилася чітка картинка. Її складно описати словами. Лектор попереджав про наступ Гітлера, закликав усіх об’єднатися, продовжував розпалювати ненависть і ворожнечу. Подробиці він, звісно, пропустив, усе звучало досить пристойно. Та у цей час бачив він зовсім іншу картину: уявляв, як трощить голови фашистів гайковим ключем. Я точно знаю. Немов, опинившись на кілька секунд усередині нього, побачив це на власні очі. Хрясь! Прямо по тім’ячку! Кістки кришилися, як яєчна шкарлупа, а те, що мить тому було обличчям, на очах перетворювалося на корж, обмазаний полуничним джемом. Хрясь! Ще один удар! От що у нього насправді на думці — уві сні й наяву. І що більше він про це думає, то сильніше йому це подобається. Ніби так і має бути. Зрештою, це ж усього лише фашисти. Тон лектора не лишав сумнівів щодо його справжніх намірів.
Але чому? Скоріш за все тому, що боїться. Сьогодні кожен, хто ще не втратив когнітивної функції, перебуває у полоні страху. А у цього бідолахи ще й бурхлива уява, що дає всі підстави боятися більше за решту. Гітлер наступає! Тож не зволікаймо! Озброймося гайковими ключами — може, розчерепивши їм голови, ми себе убезпечимо. Єднаймося! Кожен сам обирає свого лідера — хто за Гітлера, а хто за Сталіна. Та, можливо, був ще якийсь шлях, бо для лектора і той, і той не надто відрізняються один від одного. Обидва викликали в нього те саме бажання — знести їм голову.
Війна! До моєї голови знову просочилися думки про неї. Вона неминуча, і це очевидно. Та хто її боїться? Тобто хто боїться кулеметів і бомб? «Ти», — скажете ви мені. Так, звісно, я її боюсь. Проте війни боїться кожен, хто бодай раз у житті дивився їй в очі. Але не так самої війни, як того, що вона із собою принесе. Бо ми відразу ж опинимось у світі, сповненому ненависті й гасел, подібних до тих, що зараз лунають зі сцени. Сорочки одного кольору, колючий дріт і Гумові кийки. Камери, в яких світло не вимикають ані вдень, ані вночі, і наглядачі, які постійно стежать за тобою. А ще постійні демонстрації з велетенськими портретами і мільйонні натовпи людей, які так горлають, вітаючи свого вождя, що можна оглухнути: вбили собі в голову, що це якесь божество, а насправді, глибоко всередині, ненавидять його до нестями. Все це розпочнеться зовсім скоро. Гадаєте, ні? Іноді я й сам у це не вірю, а іноді розумію, що цього не минути. Та тієї ночі я був цілковито переконаний у цьому. І кожне слово лектора тільки посилювало мої страхи.
Тож, певно, є якийсь сенс у тому, що невелика група людей зібралася у цій залі зимового вечора для того, щоб послухати таку лекцію. Принаймні п’ятеро-шестеро з присутніх тут людей здатні розібратися, що тут і до чого. І це тільки крапля в морі цієї гігантської армії. Вони виявилися далекогляднішими за інших — перші збагнули, що судно отримало пробоїну і йде на дно. Хутчіш, хутчіш! Фашисти наближаються. Хлопці, тримайте зброю напоготові. Якщо не завдаси удару першим, поляжеш сам. Ми так боїмося майбутнього, що через власний страх квапимося лізти в нього, як кролики в пащу удава.
А що станеться з такими, як я, після того, як фашизм здобуте перемогу і в Англії? Чесно кажучи, ми не відчуємо особливої різниці. Інша річ такі хлопці, як лектор і решта комуністів у залі. От для них багато що зміниться. Вони почнуть товкти пики чи самі стануть жертвами — все залежить від того, хто візьме гору. Та для таких, як я, не буде кардинальних змін. І все одно це мене лякає. І щойно я замислився над причиною, як лектор замовк і сів за стіл.
Залою прокотилися слабенькі аплодисменти (а якими ще вони можуть бути, коли тут зібралося всього п’ятнадцять чоловік), наш Вітчет виголосив свою промову, і не встиг він її завершити, як в одну мить з місця зірвалися четверо комуністів. Хвилин десять тривала запекла суперечка: вони сипали мудрованими фразами, зрозумілими тільки їм, як-от «діалектика матеріалізму», «доля пролетаріату», ще й Леніна цитували. Тоді доповідач, зробивши ковток води, підвівся і зробив заяву, від якої троцькіста аж пересмикнуло, а от трійці вона припала до душі, і суперечка продовжилася, проте вже у неофіційному форматі. Всі решта мовчки спостерігали за тим, що відбувається. Гільда з подругами пішли одразу ж, щойно закінчилася лекція (певно, переживали, що почнуть збирати гроші за оренду приміщення). Руда жіночка затрималася, щоб доплести рядок. Я чув, як вона пошепки рахує петлі, доки інші сперечаються. Вітчет сидів, насолоджуючись полемікою, яка виникла, що, на його думку, свідчило про інтерес до теми сьогоднішньої зустрічі. Чорнява вчителька, розтуливши рота, тільки й встигала переводити погляд з одного учасника суперечки на іншого, а старий лейборист, закутаний по вуха у пальто, який своїми звислими вусами нагадував тюленя, вирячився на них, дивуючись, що, в біса, коїться? Зрештою я піднявся і почав одягати пальто.
Суперечка перетворилася на особисту перепалку між троцькістом і білявим хлопчиною. Сперечалися вони з приводу того, чи варто вступати до армії у разі якщо розпочнеться війна. Я в цей час прямував до виходу, намагаючись протиснутися між вузькими рядами, аж тут білявий хлопчина озвався до мене:
— Пане Боулінгу! Скажіть: хіба б ви не пішли воювати, якби почалася війна і нам випав шанс розправитися з фашизмом? Я маю на увазі, якби ви були молодшим.
Молодик, мабуть, думає, що мені під шістдесят.
— Авжеж, ні. Я наївся цього сповна, — відповів я.
— Але щоб здолати фашизм?!
— Та гори він у пеклі, цей клятий фашизм! Годі з мене війн.
Троцькіст спробував устряти й докинути щось про соціал-патріотів і зрадництво робітничого класу, проте його вмить урвали:
