— Узагалі немає?! — вигукнув пастор, трохи підводячись на ліжку. — Як це «взагалі немає»?
— Ох, сер, мені здається, вона втекла з дому, сер!
— Втекла з дому?! О такій порі? А як же мій сніданок?
Тимчасом як пастор спускався донизу — неголений, адже води він так і не дочекався, — Еллен уже гайнула до міста, щоб порозпитувати про Дороті, проте безуспішно. Минула година, а служниця все не поверталася. Тоді сталося дещо жахливе й безпрецедентне — дещо таке, що цей білий світ пам’ятатиме ще довго! — пасторові довелося самому готувати собі сніданок. Так, самому морочитися із закіптюженим чайником і тоненькими шматками данського бекону — власними священними руками.
Після такого, звісно, пасторове серце ще більше озлобилося проти Дороті. Решту дня він був надто заклопотаний, лютуючи через несвоєчасні трапези, щоб замислитися над тим, чому вона зникла і чи з нею часом не трапилося якоїсь біди. Він знав лише те, що нестерпне дівчисько (він кілька разів повторяв це «нестерпне дівчисько» і ледве стримувався, щоб не сказати чогось гіршого) взяла і зникла, перевернувши розмірене життя цього дому догори дриґом. Однак, наступного дня питання стало гостріше, адже місіс Семпрілл почала повсюди поширювати свою історію про втечу двох коханців. Звісно, пастор усе гаряче заперечував, але, правду кажучи, в його душу закралася підозра, що все це таки може виявитися правдою. Згодом він вирішив, що Дороті цілком здатна на щось подібне. Зрештою, на що завгодно була здатна дівчина, яка так раптово покинула отчий дім, холоднокровно залишивши батька без сніданку.
Через два дні про цю пригоду прознали газети, і до Кнайп-Гілл приїхав надокучливий молодий репортер та почав про все розпитувати. Пастор навідріз відмовився давати будь-які інтерв’ю, чим тільки погіршив ситуацію, адже таким чином до друку надійшла лише версія місіс Семпрілл. Кілька тижнів, поки газети не втомилися від Дороті і не проміняли її на історію про плезіозавра, якого нібито бачили в гирлі Темзи, пастор купався в променях лихої слави. Щоразу, як він розгортав газету, у вічі одразу впадали кричущі заголовки на кшталт «Пасторова донька. Нові подробиці» чи «Пасторова донька у Відні? Дівчину помітили у низькосортному кабаре». І нарешті у недільній «Замковій щілині» вийшла стаття, що починалася так: «У Саффолку, в будинку пастора, сидить пригноблений старий чоловік, витріщаючись на стіну порожніми очима...», яка була настільки огидною, що пастор навіть звернувся до свого адвоката, аби подати на газету в суд за наклеп. Однак адвокат відрадив його від цього кроку: мовляв, навіть якщо суд задовольнить його позов, це у будь-якому разі тільки підігріє інтерес преси до його історії. Тож пастор нічого не робив, і його гнів на Дороті, яка так його зганьбила, тільки посилювався, аж поки про прощення, здавалося, можна було забути.
Опісля надійшли три листи від Дороті, в яких вона пояснювала, що саме сталося. Пастор, звісно, не повірив, що донька втратила пам’ять. Що це ще за безглузда відмовка? Він радше схилявся до думки, що Дороті або насправді втекла з містером Ворбертоном, або ж в результаті схожої витівки опинилася в Кенті без гроша в кишені; хай там як, а вердикт було винесено остаточно, й оскарженню він не підлягав: Дороті сама винна у всіх своїх нещастях. Пастор все-таки написав листа, але не Дороті, а своєму кузенові Тому, баронету. Для чоловіка шляхетного виховання цілком природно у разі скрути звертатися по допомогу до багатих родичів. За останні п’ятнадцять років вони з кузеном не обмінялися жодним словом, відколи посварилися через нікчемний борг у п’ятдесят фунтів. Та все ж пастор писав доволі впевнено, просячи сера Томаса у разі можливості зв’язатися з Дороті і підшукати їй якусь роботу в Лондоні. Після всього, що сталося, не могло бути навіть мови про повернення до Кнайп-Гілл.
Невдовзі після цього від Дороті прийшли ще два сповнені відчаю листи, в яких вона писала, що помре з голоду, якщо батько не надішле їй трохи грошей. Пастор захвилювався. Він раптом усвідомив, вперше за все своє життя серйозно задумавшись над такою можливістю, що без грошей на людину справді може чекати голодна смерть. Отож, після довгих роздумів, які тривали замалим не тиждень, він продав акції на суму десять фунтів і надіслав чек своєму кузенові, щоб той передав його Дороті, коли вона з’явиться. Тим часом пастор також написав прохолодного листа самій Дороті, мовляв, нехай вона звернеться по допомогу до сера Томаса Хейра. Однак минуло ще кілька днів, перш ніж пастор його відправив, оскільки його турбувала необхідність адресувати листа на фальшиве ім’я «Еллен Міллборо» — пастор підозрював, що це не зовсім законно, — і, як виявилося, він зволікав надто довго. Коли лист прибув до «Мері», Дороті вже була на вулиці.
Сер Томас Хейр був шістдесятип’ятирічним вдівцем і добродушним бовдуром з тупуватим рожевим обличчям та підкрученими вусами. Одягався він незмінно у картате пальто і котелок із загнутими догори крисами, які були страшенно елегантними, але вже чотири десятиліття як вийшли з моди. На перший погляд він справляв враження чоловіка, який уміло замаскувався під кавалерійського майора дев’яностих, тож на нього неможливо було довго дивитися, щоб вам на думку не спали традиційна англійська страва «кісточки з прянощами», дзеленчання дзвіночків на двоколісних екіпажах, спортивна газета «Пінк-ан» у розквіт своєї популярности і Лотті Коллінз з її піснею «Тарара-БУУМ-дей». Однак найприкметнішою його рисою була безмежна плутанина в голові. Він був одним із тих людей, які постійно повторюють «Хіба ви не знаєте?» та «Що-що?» і губляться посеред речення. Коли він потрапляв у халепу чи почувався розгублений, його вуса, здавалося, ставали дибки, від чого він робився схожим на незлобливу, але страшенно безголову креветку.
Сер Томас не мав особливого бажання допомагати своїм кузенам: він ніколи вживу не бачив Дороті, а її батька зараховував до категорії злиденних родичів, яким постійно щось від нього треба. До того ж йому вже в печінках сиділа вся ця історія з «пасторовою донькою». За неприємним збігом обставин у них з Дороті було однакове прізвище, у зв’язку з чим останні два тижні були для баронета нестерпною мукою, і якщо дівчину не приструнити, він побоювався ще більших та серйозніших скандалів. Тому перед своїм від’їздом з Лондона (сер Томас їхав полювати на фазанів) він покликав на воєнну нараду свого дворецького, який також був його довіреною особою та мудрим порадником.
— Послухай-но, Бліте, от же напасть, — почав сер Томас, надувшись, немов креветка (Блітом звали дворецького). — Ти, певно, бачив усі ці статейки в газетах? Про «пасторову доньку»? Мою непутящу небогу?
Бліт був маленьким чоловічком з гострими рисами обличчя і голосом, який ніколи не піднімався вище шепоту. Він був таким тихим, яким тільки може бути голос, не ставши безгучним. Щоб зрозуміти, що сказав Бліт, потрібно було нашорошувати вуха й уважно спостерігати за його губами. Зараз ці губи повідомляли, що Дороті доводиться серу Томасу не племінницею, а кузиною.
— Кузина, кажеш? — перепитав сер Томас. — Твоя правда, кузина! Одне слово, Бліте, що я хочу тобі сказати... Мені здається, нам треба виловити те кляте дівчисько і десь замкнути. Розумієш? Час її розшукати, доки вона ще чогось не вчудила. Здається, вона зараз ошивається десь у Лондоні. Як би нам натрапити на її слід? Залучити поліцію? Звернутися до приватного детектива? Як думаєш, її можна розшукати?
Губи Бліта висловили несхвалення. Схоже, він вважав, що Дороті можна вистежити і без поліції, уникнувши небажаного розголосу.
— От і славно! — зрадів сер Томас. — Берися до роботи. Можеш не шкодувати грошей. Та я навіть і п’ятдесят фунтів готовий заплатити, аби лише більше ніколи не зринала вся ця історія з «пасторовою донькою». І ради Бога, Бліте, — додав він, понизивши голос, — коли ця дівка потрапить тобі до рук, ти вже не спускай з неї очей. Веди її сюди і роби що хочеш, але не випускай з будинку. Зрозумів? Замкни десь, поки я не повернуся. Інакше одному Богові відомо, що вона іще витворить.
