Лише тепер, дібравши назви до більшості речей, що її оточували, вона почала усвідомлювати й себе саму. До цього моменту вона була всього лише парою очей і сприйнятливим, але безособовим мозком. Проте зараз, з деяким здивуванням, вона відкрила для себе свою окремішність та унікальність; вона відчула, що існує; здавалося, щось усередині неї кричало: «Я є я!» Також вона звідкись знала, що це «я» існувало й було незмінним задовго до цієї миті, проте вона не мала жодних спогадів про минуле.

Однак це відкриття недовго домінувало у її думках. Від самого початку воно видавалося неповним, безпричинно незадовільним. «Я є я», яке іще мить тому видавалося відповіддю, переросло у запитання: «Хто я?»

Хто вона? Дороті і так і сяк повертіла це питання в голові й збагнула, що не має навіть найменшого уявлення, хто вона; спостерігаючи за людьми та кіньми, що проминали її, вона тільки й змогла, що дійти скупого висновку: вона людина, а не кінь. Тоді питання змінилося і набуло нової форми: «Я чоловік чи жінка?» Знову ж таки ані відчуття, ані спогади не дали їй жодної підказки. Але цієї миті Дороті випадково ковзнула кінчиками пальців по своєму тілу. І відразу з цілковитою чіткістю усвідомила, що її тіло існує і що воно належить саме їй, тобто це тіло і є вона.

Дороті почала досліджувати тіло, обмацуючи себе, і її руки натрапили на груди. Отже, вона — жінка. Лише жінки мають груди. Якимось чином Дороті знала, хоч і не уявляла, звідки це знає, що у всіх тих жінок, які проходили повз неї, були груди, хоч і приховані одягом.

Дороті зрозуміла, що для того, аби ідентифікувати себе, потрібно оглянути своє тіло, починаючи з обличчя; вона навіть всерйоз спробувала роздивитися його, перш ніж усвідомила, що це неможливо. Тоді Дороті перевела погляд униз й побачила чорну поношену атласну сукню, доволі довгу; панчохи тілесного кольору зі штучного шовку, брудні та подерті, й пару чорних стоптаних атласних туфель на високих підборах. Нічого з цього вона не впізнавала. Дороті оглянула свої руки, й вони видалися їй і дивними, і не дивними водночас. То були маленькі руки з жорсткими долонями, і дуже брудні. За мить Дороті збагнула, що це через шар бруду вони видавалися їй такими чужими. Самі ж руки виглядали цілком природними й такими, як треба, хоч вона їх і не впізнавала.

Трохи повагавшись, вона розвернулася ліворуч і повільно пішла тротуаром. З чистого, немов порожній аркуш, минулого таємничим чином прорізався уламок знання: про існування дзеркал та їхнє призначення, а також про те, що їх часто можна побачити у вітринах магазинів. Незабаром Дороті дійшла до непоказної ювелірної крамнички, де у вузькій смужці нахиленого під кутом дзеркала відбивалися обличчя перехожих. Серед десятків відображень одне миттю привернуло її увагу, і Дороті усвідомила, що це її власне. Не те щоб вона впізнала своє лице; наскільки вона пам’ятала, вона ніколи раніше його не бачила. На неї дивилося обличчя доволі молодої жінки, худорляве, бліде, зі зморшками навколо очей і вкрите тонким шаром бруду. На чоло недбало насунутий чорний капелюшок-клош, з-під якого не вибивалося волосся. Дороті не впізнавала цього обличчя, але воно не видавалося їй несподіваним. До цього моменту вона не знала, що сподівалася побачити, але тепер, дивлячись на своє відображення у дзеркалі, усвідомила, що чогось такого їй і слід було очікувати. Це обличчя їй пасувало. Воно перегукувалося з чимось усередині неї.

Відвертаючись від дзеркала ювелірної крамнички, Дороті зауважила слова «Шоколад від Фрая» у вітрині навпроти і збагнула, що розуміє призначення письма, а також, після хвилинного зусилля, що вміє читати. Її очі забігали вулицею, знаходячи й розшифровуючи обривки написів: назви магазинів, оголошення, газетні вивіски. Вона уголос по буквах прочитала два червоно-білі плакати перед тютюновою крамницею. На одному було написано: «Свіжі новини про пасторову доньку», а на іншому — «Пасторову доньку бачили в Парижі». Тоді Дороті підвела погляд догори і побачила білі літери на розі будинку: «Нью-Кент-роуд». Ці слова привернули її увагу. Дороті здогадалася, що це назва вулиці, на якій вона стоїть, і тоді з глибин пам’яті виринув ще один фрагмент спогадів: Нью-Кент-роуд — це лондонська вулиця. Отже, Дороті у Лондоні.

Коли вона зробила це відкриття, її тілом пробігли дрижаки. Тепер розум цілком прокинувся; з ясністю, якої не було раніше, Дороті усвідомила всю незвичність своєї ситуації, і це збентежило та налякало її. Що це все може означати? Що вона тут робить? Як тут опинилася? Що з нею трапилося?

Відповіді довго чекати не довелося. Дороті подумала і, як їй здалося, навіть зрозуміла, що означають ці слова: «Ну звісно! Я втратила пам’ять!»

Цієї миті повз проходили двоє хлопців, що тягли на спині великі безформні клунки, і дівчина. Вони зупинилися, з цікавістю подивилися на Дороті, трохи повагалися, а тоді рушили далі, але, пройшовши якихось п’ять ярдів, знову зупинилися біля ліхтарного стовпа. Дороті бачила, як вони озираються на неї і про щось перемовляються. Одному з хлопців було близько двадцяти, худорлявий, чорнявий, з рум’янцем на всю щоку, гожий — типовий лондонець-кокні, що всюди пхає свого носа. Він був вбраний у драні залишки колись, можливо, й елегантного синього костюма, і картату кепку. Другому було десь років двадцять шість, приземкуватий, дужий і меткий, з кирпатим носом, чистою рожевою шкірою і товстими губами-сосисками, з-за яких виглядали два ряди міцних жовтих зубів. Одягнений він був у справжнє лахміття, а на голові росла копиця коротко стриженого рудого волосся, що низько спадало йому на чоло, через що він здавався схожим на орангутанга. Дівчина — кумедне повненьке створіння — була одягненою майже так само, як Дороті. До Дороті долинали уривки їхньої розмови:

— Видно, занедужала дівка, — сказала повненька.

Рудий, що наспівував «Сонні-бой» добре поставленим баритоном, урвав пісню.

— Та не хвора вона, — заперечив він. — Просто у неї грошей немає, так само, як і в нас.

— Чим не парочка для Ноббі? — докинув чорнявий.

— Та ну тебе! — вискнула дівчина обурено-закоханим тоном і вдала, що дає темноволосому запотиличника.

Хлопці зняли свої клунки й приставили їх до ліхтарного стовпа. А тоді усі троє нерішуче попрямували до Дороті; рудий, якого, схоже, звали Ноббі, йшов попереду, вочевидь граючи роль посла. Він рухався пружною мавпоподібною ходою і так щиро вишкірявся на весь рот, що було неможливо не усміхнутися у відповідь.

— Привіт, мала! — привітно звернувся він до Дороті.

— Привіт!

— Що, на мілині?

— На мілині?

— У кишенях вітер свище?

— Вітер?

— Боже! Та вона схиблена, — пробурмотіла дівчина, смикаючи чорнявого за руку, ніби хотіла відтягти його подалі.

— Одне слово, я що питаю, мала... у тебе гроші є?

— Не знаю.

Трійця остовпіло перезирнулася. На якусь мить вони, мабуть, вирішили, що Дороті й справді несповна розуму. Але Дороті, яка дещо раніше виявила маленьку бокову кишеню у своїй сукні, сягнула туди рукою й намацала краї великої монети.

— Здається, у мене є пенні, — сказала вона.

— Пенні! — зневажливо вигукнув чорнявий. — Теж мені скарб!

Дороті вийняла монету у півкрони. Обличчя трійці миттю просвітліли. У Ноббі аж щелепа відвисла, і він на радощах став пританцьовувати, ніби велетенська горила, а тоді різко спинився і довірливо взяв Дороті попід руку.

— От і славненько! — вигукнув він. — Та нам просто пощастило, і тобі, мала, теж, повір. Благословиш день, коли нас зустріла. Ти з нами розбагатієш, ще й як розбагатієш. А тепер слухай-но сюди... пристаєш до нашої компанії, га?

— Що? — перепитала Дороті.

— Я питаю, чи ти товаришуватимеш зі мною, Фло та Чарлі? Партнери, кумекаєш? Товариші, пліч-о-пліч на діло. Разом ми сила, нам море по коліна. З нас мізки, а з тебе — грошва. Що скажеш, мала? Ти з нами, чи як?

— Заткнися, Ноббі! — перебила повненька. — Вона ж ні слова не шурупає з того, що ти верзеш. Ти що, не можеш нормально говорити?